– Я бачу, ви взяли відео з дому Капри. – Сінґер похитав головою. – Господи, чого там тільки не було.

– Учора я проїжджав тією вулицею. Але замість будинку там лише пуста ділянка.

– Той дім згорів близько року тому. Після Капри власниця не могла знайти наймачів для горішньої квартири. Тоді вона почала проводити платні екскурсії, і, вірите чи ні, у неї було багацько відвідувачів. Знаєте, оті бісові схиблені на кошмарах фанати Енн Райс[52], які приходили, аби подивитися на лігво звіра. Чорт забирай, стара й сама була трохи божевільна.

– Мені треба з нею поговорити.

– Жодних проблем, якщо, звичайно, ви вмієте говорити з мерцями.

– Пожежа?

– Перетворилася на вуглинку. – Сінґер реготнув. – Недарма кажуть, що куріння шкідливе для здоров’я. Вона це довела.

Мур зачекав, доки Сінґер вийшов, а тоді поставив касету «Житло Капри».

Перші кадри було знято ще за дня, і вони показували фасад будинку, у якому колись мешкав Капра. Мур упізнав дерево, обвішане іспанським мохом. Сам будинок був геть непривабливим, звичайна двоповерхова коробка, що вже давно потребувала свіжої фарби. Голос оператора назвав дату, час і місце зйомки, а також відрекомендувався як детектив Спіро Патакі з поліції Саванни. Судячи з освітлення, Мур припустив, що зйомку проводили раннього ранку. Камера захопила вулицю, і він побачив, як пробіг чоловік у спортивному костюмі, зацікавлено повернувши обличчя до камери. На дорозі було багато автомобілів (ранковий час пік?), а на тротуарі стояло кілька сусідів, які теж витріщалися на камеру.

Тоді камера знову повернулась до будинку і, підстрибуючи, попрямувала до дверей. Усередині детектив Патакі поспіхом обійшов перший поверх, де жила господиня місіс Пол. Мур запримітив вицвілі килими, темні меблі, повну недопалків попільничку. Фатальна звичка майбутньої «вуглинки». Камера піднялася вузькими сходами і крізь двері з масивним замком потрапила до горішньої квартири Ендрю Капри.

Вигляд цього місця викликав у Мура клаустрофобію. Другий поверх було поділено на маленькі кімнатки, і хай би хто робив його «ремонт», мабуть, дуже вигідно придбав дерев’яні панелі, бо всі стіни були оббиті темним шпоном. Камера рухалася таким вузеньким коридором, що здавалося, ніби то був якийсь темний тунель. «Спальня праворуч», – сказав Патакі, повертаючи камеру до відчинених дверей, щоб зняти акуратно застелене двоспальне ліжко, тумбочку і комод. То були всі меблі, що помістилися до тієї тьмяно освітленої печерки.

– Прямуємо до задньої частини житлової зони, – сказав Патакі, і камера знову повернулася до вузького тунелю-коридору. Тоді потрапила до більшої кімнати, де зібралася групка людей. Усі вони були насупленими і похмурими. Біля дверей комірчини Мур побачив Сінґера. Ось тут і було найцікавіше.

Камера зосередилася на Сінґері.

– Ці двері було замкнуто на висячий замок, – сказав Сінґер, вказуючи на зламаний замок. – Нам довелося зривати їх із завіс. Всередині ми знайшли ось це. – Він відчинив двері комірчини і потягнув за висячий ланцюжок.

На мить зображення пропало, а тоді знову виринуло, заповнивши екран навдивовижу чіткою картинкою. То була чорно-біла фотографія обличчя жінки з широко розплющеними неживими очима. На її шиї був глибокий поріз і виднівся трахейний хрящ.

– Гадаю, що це Дора Чікконе, – сказав Сінґер. – Гаразд, тепер наведіть камеру на цю.

Камера посунулася праворуч. З’явилася фотографія іншої жінки.

– Виходить, що це посмертні фотографії чотирьох жертв. Очевидно, перед нами фото Дори Чікконе, Лізи Фокс, Рут Ворхез та Дженніфер Торреґросса.

То була приватна галерея Ендрю Капри. Сховок, у якому він міг заново отримати задоволення від своїх убивств. Та страшнішим за це було порожнє місце на стіні поряд з чотирма фотографіями і купка кнопок, що лежали на полиці. Достатньо місця для нових фотокарток.

Камера, посмикуючись, відвернулася від комірчини і знову знімала кімнату. Патакі повільно обвів нею все навколо, показуючи канапу, телевізор, письмовий стіл, телефон. Книжкові полиці, заставлені медичними книжками. Нарешті камера дійшла до кухонної зони. І зупинилася на холодильнику.

Мур подався вперед, йому раптово пересохло у горлі. Він уже знав, що зберігалося в тому холодильнику, та його пульс таки пришвидшився, а живіт скрутило від передчуття чогось жахливого. Він дивився, як Сінґер підійшов до холодильника. Тоді зупинився і глянув на камеру.

– Ось що ми знайшли всередині, – сказав він і відчинив дверцята.

Мур вирішив трохи прогулятися і цього разу майже не помічав спеки, адже його досі морозило від побаченого на касеті. Йому полегшало уже від того, що він вийшов з тієї конференц-зали, яка тепер асоціювалася для нього з жахіттями. Та й Саванна з її густим повітрям і м’яким зеленим мерехтінням тепер викликала у нього тривогу. Бостон був сповнений гострих кутів і какофонії голосів, кожну будівлю, кожне похмуре обличчя можна було чітко роздивитися. У Бостоні ви знали, що живете, навіть якщо все навкруги вас страшенно дратувало. А Саванна була ніби загорнена в серпанок, він не міг добре роздивитися це місто удавано люб’язних посмішок і заспаних голосів, не міг розгадати, який морок ховався від його погляду.

Коли він повернувся до відділку, Сінґер щось друкував на своєму ноутбуці.

– Заждіть, – сказав він і натиснув «Перевірку орфографії». Не дай Боже, щоб у його звіті бодай одне слово було написано неправильно. Задоволений результатом, він підняв очі на Мура. – Слухаю.

– Ви знаходили записну книжку Капри?

– Яку ще записну книжку?

– Більшість людей тримають свої записні книжки біля телефону. Я не бачив такої на відео з його квартири і не знайшов згадок про щось подібне у вашому переліку його особистих речей.

– Ви говорите про події дворічної давності. Якщо записної книжки немає в переліку, отже, він її не мав.

– Або хтось забрав її з квартири до приходу поліції.

– На що це ви натякаєте? Я думав, що ви приїхали, аби вивчити техніку Капри, а не заново розслідувати цю справу.

– Мене цікавлять друзі Капри. Усі, хто добре його знав.

– Чорт забирай, та ніхто його не знав. Ми опитали лікарів і медсестер, з якими він працював. Його господиню, сусідів. Я їздив до Атланти, щоб поговорити з його тіткою. Його єдиною живою родичкою.

– Так, я читав її свідчення.

– Тоді ви знаєте, що він увів їх усіх в оману. Я постійно чув одне й те ж: «Чуйний лікар! Такий ввічливий молодий чоловік!» – Сінґер пирхнув.

– Вони й гадки не мали, ким насправді був Капра.

Сінґер повернувся до свого ноутбука.

– Дідько, та ми ніколи не знаємо, хто насправді виявиться чудовиськом.

Настав час переглянути останню касету. Мур відклав її насамкінець, тому що не був готовий до того, що міг там побачити. Записи з іншими жертвами він спромігся переглянути без емоцій і навіть робив якісь записи, розглядаючи спальні Лізи Фокс, Дженніфер Торреґросси та Рут Ворхез. Він кілька разів оглядав бризки крові на стінах, вузли мотузок, що ними були прив’язані зап’ястя жертв, позначені смертю скляні очі. Він зміг відмежуватися від будь-яких емоцій, тому що не знав цих жінок, у його пам’яті не відлунювали їхні голоси. Він звертав увагу не на жінок, а на ознаки злочинця, який побував у їхніх спальнях. Він вийняв касету зі сценою злочину в будинку Ворхез і відклав її на стіл. Неохоче взяв останню касету. На етикетці було написано дату, номер кримінальної справи і слова: «Житло Кетрін Корделл».

Мур подумав, що краще її відкласти, переглянути вже наступного ранку, зі свіжими силами. Годинник показував дев’яту вечора, і він провів у цій кімнаті весь день. Він тримав касету в руці, міркуючи, як йому краще вчинити.

Він не одразу помітив Сінґера, що стояв у дверях, спостерігаючи за ним.

– Господи, ви досі тут, – сказав Сінґер.

– Треба ще стільки всього переглянути.