Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Невдахою. Ендрю був невдахою, – сказала вона. – Ти знаєш, чого він приходив до мене того вечора? Він приходив благати мене.

– Ні. – Це слово було тихішим за шепіт.

– Він благав мене не виганяти його. Він молив мене. – Вона засміялась. Різкий і несподіваний звук у цьому місці смерті, що поринуло в морок. – Це було жалюгідно. Ось який він, Ендрю. Твій герой. Благав мене допомогти йому.

Він стиснув скальпель. Лезо знову торкнулося її живота, з рани витекла нова цівка крові. Кетрін насилу стримала тремтіння і крик болю. Замість цього вона продовжувала говорити, її голос був твердим і упевненим, ніби це вона тримала скальпеля.

– Він розказував мені про тебе. Ти не знав, правда ж? Він казав, що ти не міг навіть заговорити з жінкою, ось який ти боягуз. Він мусив шукати їх для тебе.

– Ти брешеш.

– Ти був для нього ніким. Простим паразитом. Черв’яком.

– Ти брешеш.

Лезо заглибилося в її шкіру і, хоч вона й стримувалась з усіх сил, з її горла вирвався стогін. «Ти не переможеш, покидьку. Тому що я не боюся тебе. Я не боюся нічого».

Вона широко розплющила очі, які горіли презирством, а він продовжував різати її тіло.

25

Ріццолі дивилася на полиці з пудингами і думала, у скількох із них уже завелися черв’яки. «Гоббз ФудМарт» був старою затхлою бакалійною крамницею, типовим сімейним бізнесом, якщо уявити, що його власники – дивакуваті чоловік із дружиною, які продають школярам зіпсоване молоко. «Чоловіком» був Дін Гоббз, старий янкі з підозріливим поглядом, який прискіпливо розглядав отримані від покупців двадцятки, перш ніж прийняти їх до оплати. Він знехотя простягнув два пенні решти і захряснув шухляду касового апарату.

– Я не слідкую, хто там що знімає в тому банкоматі, – сказав він у відповідь на питання Ріццолі. – Це банк його там почепив для зручності моїх покупців. Я не маю до нього ніякого стосунку.

– Готівку знімали в травні. Двісті доларів. У мене є фото чоловіка, який…

– Я вже казав тим копам зі штату. То було в травні. А зараз серпень. Ви думаєте, я пам’ятаю покупця, який приходив кілька місяців тому?

– Тут була поліція штату?

– Сьогодні вранці, питали про те саме, що й ви. Хіба ви, копи, не говорите одне з одним?

То виходить, що цю операцію з банкоматом уже перевіряли, але не бостонські копи, а поліція штату. Дідько, вона марнувала тут свій час.

Раптом погляд містера Гоббза метнувся до підлітка, який розглядав полиці із солодощами.

– Агов, ти. Збираєшся платити за цей «Снікерс»?

– Ем… так.

– То витягни його з кишені, чуєш?

Хлопець поклав батончик назад на полицю і миттю вилетів з крамниці.

– З тим малим завжди якісь проблеми, – буркнув Дін Гоббз.

– Ви знаєте його? – запитала Ріццолі.

– Знаю його батьків.

– А як щодо інших ваших покупців? Ви знаєте більшість із них?

– Ви бачили місто?

– Мигцем.

– Так, мигцем якраз і вистачить, щоб побачити всю Літію. Тисяча двісті людей. І нема на що подивитися.

Ріццолі вийняла фотографію Воррена Гойта. Це найновіша, яка у них була, зроблена два роки тому для його водійського посвідчення. Він дивився прямо в камеру, чоловік з вузьким обличчям, акуратно підстриженим волоссям і дивною посмішкою. Хоча Дін Гоббз уже бачив її, вона ще раз простягнула йому фотокартку.

– Його звуть Воррен Гойт.

– Так, я вже це бачив. Поліція штату показувала його фотографію.

– Ви не впізнаєте його?

– Не впізнав його вранці. Не впізнаю зараз.

– Ви впевнені?

– А я говорю впевнено?

Таки так. Він говорив як чоловік, який ніколи не змінює свого рішення, хай там що.

Задзвеніли дзвоники, відчинилися двері, і до крамниці зайшли дві дівчини-підлітки з русявим волоссям і довгими засмаглими ногами в коротеньких обтислих шортиках. Вони миттєво прикували до себе погляд Діна Гоббза, коли минули прилавок і, хіхікаючи, пішли у дальній кінець крамниці.

– Оце вони підросли, – зачудовано пробурмотів чоловік.

– Містере Гоббз.

– Га?

– Якщо побачите чоловіка на фото, прошу негайно мені зателефонувати. – Вона простягнула йому свою візитку. – Можете телефонувати в будь-який час. На пейджер або мобільний.

– Так, так.

Дівчата, тримаючи в руках пакет картопляних чіпсів і ящичок із шістьма банками дієтичної пепсі-коли, підійшли до каси. Вони стояли у всій своїй юній красі – без ліфчиків, їхні соски проступали під тоненькими майками. Дін Гоббз мав на що подивитися, і Ріццолі подумала, що він, мабуть, уже забув про її існування.

«Історія мого життя. Заходять гарненькі дівчата – і я стаю невидимкою».

Вона вийшла з крамниці і підійшла до своєї автівки. Навіть за такий короткий час сонце встигло нагріти салон, тож вона відчинила дверцята і чекала, поки всередині стане трохи прохолодніше. На головній вулиці Літії було безлюдно. Вона побачила заправну станцію, крамницю з побутовою технікою, кафе, але жодної людини. Спека не випускала людей надвір, і вулицю заполонило гудіння кондиціонерів. Навіть у маленьких містечках Америки люди вже не сиділи надворі з віялами. Із винаходом кондиціонерів відпала потреба в ґанках.

Вона почула передзвін, двері крамниці відчинилися, і дві дівчини ліниво вийшли на пекуче сонце – єдині люди на всю вулицю. Вони рушили вздовж дороги, і Ріццолі побачила, як в одному з вікон розсунулися штори. У маленьких містах люди помічали все. Особливо гарненьких дівчат.

Чи помітили б вони, якби одна з них пропала?

Вона зачинила дверцята автівки і повернулася до крамниці.

Містер Гоббс був у відділі з овочами, підступно ховаючи свіжі головки капусти під зів’ялими.

– Містере Гоббз?

Він озирнувся.

– Знову ви?

– Маю ще одне запитання.

– Не факт, що я маю на нього відповідь.

– У цьому містечку живе азійка?

Такого питання він не очікував і спантеличено витріщився на Ріццолі.

– Що?

– Китаянка або японка? Може, індіанка?

– У нас тут є кілька темношкірих сімей, – зауважив він, наче вони могли зійти за азійців.

– Можливо, пропала жінка. З довгим чорним волоссям, прямим, до плечей.

– То ви кажете, що вона азійка?

– Можливо, індіанка.

Він засміявся.

– Дідько, та вона ні те, ні інше.

Ріццолі нашорошила вуха. Він знову повернувся до овочів і почав розкладати старі кабачки поверх нової партії.

– Хто вона, містере Гоббз?

– Не азійка, це точно. Та й на індіанку не схожа.

– Ви її знаєте?

– Заходила кілька разів. Вона винаймає стару ферму Старді. Висока. Не дуже гарна.

Аякже, це він добре запримітив.

– Коли ви бачили її востаннє?

Він повернувся і крикнув:

– Агов, Марґарет!

Відчинилися двері до задньої кімнати, і вийшла місіс Гоббс.

– Чого тобі?

– Ти минулого тижня відвозила продукти до ферми Старді?

– Так.

– З тою дівкою все було добре?

– Так, вона мені заплатила.

– Відтоді ви її не бачили, місіс Гоббз? – запитала Ріццолі.

– Та ні, з якого дива?

– Де ця ферма?

– Там, на Вест Форк. Останній будинок біля дороги.

Ріццолі глянула на сигнал пейджера.

– Чи можу я скористатися телефоном? – запитала вона. – Мій мобільний щойно розрядився.

– Це ж не міжміський дзвінок?

– До Бостона.

Він щось буркнув і знову повернувся до своїх кабачків.

– Платний телефон надворі.

Лаючись про себе, Ріццолі знову вийшла на спеку, знайшла телефон і закинула монетку.

– Детектив Фрост.

– Ви щойно телефонували на мій пейджер.

– Ріццолі? Що ви робите на заході Массачусетсу?

Вона роздратовано подумала, що за номером він визначив її місце перебування.

– Я вирішила трохи проїхатись.

– Ви досі ведете розслідування, хіба ні?

– Я просто трохи розпитую місцевих. Нічого такого.

– Чорт забирай, якщо… – Фрост зненацька стишив голос. – Якщо Маркетт дізнається…

68
{"b":"846139","o":1}