– Це тут, – сказав Мур, коли патрульне авто перед ними звернуло на вулицю Еліота. Він рушив слідом, минув один квартал і припаркувався позаду.

Мигавка на даху автівки освітлювала ніч блакитними спалахами, коли Мур, Ріццолі та Фрост пройшли браму і попрямували до будинку. Всередині жевріло слабеньке світло.

Мур кинув погляд на Фроста, який кивнув і обійшов будинок ззаду.

Ріццолі постукала у двері і крикнула:

– Поліція!

Вони почекали кілька секунд.

Ріццолі знову постукала, цього разу сильніше.

– Міс Пейтон, це поліція! Відчиніть двері!

Тривала пауза. А тоді в рації затріщав голос Фроста:

– Із заднього вікна вирізана москітна сітка!

Мур та Ріццолі обмінялися поглядами і без зайвих слів прийняли рішення.

Іншим боком свого ліхтарика Мур розбив скляну шибу на дверях, просунув руку і відімкнув замок.

Ріццолі першою кинулася всередину і, повільно переступаючи, з пістолетом напоготові, пішла вперед. Мур ішов одразу за нею, у крові бухав адреналін, аналіз усього навколо відбувався миттєво. Дерев’яна підлога. Відчинена шафа. Попереду кухня, праворуч вітальня. На тумбочці жевріла одна-єдина увімкнена лампа.

– Спальня, – озвалася Ріццолі.

– Вперед.

Вони мчали коридором. Ріццолі йшла попереду і крутила головою, коли вони минали ванну і ще одну кімнату, у яких нікого не було. Двері в кінці коридору було прочинено. Вони не могли бачити, що всередині, бо в кімнаті було темно.

Серце вистрибувало Муру з грудей, коли він, тримаючи спітнілими руками зброю, повільно підходив до дверей. Штовхнув їх ногою.

На нього накотився запах крові, гарячий і нудотний. Він намацав умикач і ввімкнув світло. Він знав, що побачить, ще до того, як місце злочину постало перед очима. Та все одно не був готовий до цього жахіття.

Живіт жінки розпанахали. Петлі кишок вивалювалися з рани і бридкими стрічками звисали з ліжка. Кров витікала з розтятого горла, і на підлозі вже утворилася чимала калюжа.

Мур не одразу оговтався від побаченого. Минув якийсь час, поки він відзначив усі деталі, і лише після того зрозумів їхню важливість. Кров досі свіжа, досі тече. Відсутність на стінах бризок і плям від крові. Тільки темна калюжа, яка постійно розросталась.

Мур кинувся до жінки, ступаючи прямісінько в криваву калюжу.

– Агов! – крикнула Ріццолі. – Ви порушуєте сцену злочину!

Він притис пальці до шиї жертви.

Труп розплющив очі.

«Дякувати Богу. Вона ще жива».

Кетрін перекидалася з боку на бік, її серце нестямно билося, і всі нерви напружилися від страху. Вона вдивлялася в темряву, щосили намагаючись приборкати паніку.

Хтось постукав у двері ординаторської.

– Докторе Корделл?

Кетрін упізнала голос однієї з медсестер відділення швидкої допомоги.

– Докторе Корделл!

– Що сталося? – запитала Кетрін.

– До нас везуть пацієнта з важкою травмою! Значна втрата крові, рани в ділянці шиї і живота. Я знаю, що сьогодні у відділенні чергує доктор Еймс, але він затримується. Доктору Кімбаллу не завадить допомога!

– Скажіть йому, що я скоро буду. – Кетрін увімкнула світло і глянула на годинник. За чверть третя. Вона проспала лише три години. Зелене шовкове плаття досі висіло на спинці стільця. Зараз воно здавалося їй якимось далеким, ніби з життя іншої жінки, а не її власного.

Хірургічний костюм, який вона одягнула перед сном, був мокрим від поту, але часу на перевдягання не було. Вона зібрала заплутане волосся у хвостик і пішла до умивальника, щоб освіжити обличчя холодною водою. Жінка, яка дивилася на неї з дзеркала, скидалася на контужену незнайомку. «Зосередься. Час забути про страх. Час братися до роботи». Вона запхала босі ноги в кросівки, які раніше дістала зі своєї шафки, і, глибоко вдихнувши, вийшла з ординаторської.

– Приїдуть за дві хвилини! – гукнули з реєстратури. – Лікарі кажуть, що систолічний тиск упав до сімдесяти!

– Докторе Корделл, оперуватимуть у першій травматології.

– Хто в команді?

– Доктор Кімбалл і двоє інтернів. Дякувати Богу, що ви теж тут. У автомобіля доктора Еймса якісь проблеми з двигуном, і він не може приїхати…

Кетрін помчала до першої травматології. Мигцем глянула на команду і зрозуміла, що вони приготувалися до найгіршого. До крапельниці було підвішено три пакети з лактатом Рінгера. Усі дроти і трубки напоготові. Кур’єр уже чекав на пробірки з кров’ю, щоб віднести їх до лабораторії. Двоє інтернів стояли по обидва боки від операційного столу, стискаючи в руках внутрішньовенні катетери, а доктор Кімбалл, який цього дня був на чергуванні, уже приготував усі інструменти.

Кетрін натягнула хірургічну шапочку й просунула руки в рукави халата. Медсестра зав’язала його за її спиною і приготувала першу рукавичку. З кожним предметом уніформи Кетрін вдягала на себе новий шар упевненості, і зараз почувалася сильнішою, вона опанувала себе. В операційній вона була рятівником, а не жертвою.

– Яка історія пацієнта? – запитала Кетрін Кімбалла.

– Напад. Поранення шиї і живота.

– Вогнепальні поранення?

– Ні. Колоті рани.

Кетрін застигла, натягаючи другу рукавичку. Всередині усе перевернулося. «Шия і живіт. Колоті рани».

– «Швидка» під’їжджає! – з коридору крикнула медсестра.

– А зараз будуть кров і нутрощі, – сказав Кімбалл, виходячи назустріч пацієнту.

Кетрін, одягнена в стерильну уніформу, не зрушила з місця. Раптово операційна поринула в тишу. Ні двоє інтернів, що стояли по обидва боки від столу, ні медсестра, яка наготувалася подавати Кетрін інструменти, – ніхто не промовив і слова. Усі зосередилися на тому, що відбувалося за дверима.

Вони почули, як Кімбал крикнув:

– Уперед, швидше, швидше!

Двері операційної відчинилися навстіж, і всередину вкотили каталку. Кетрін мигцем розгледіла просякнуті кров’ю простирадла, сплутане каштанове волосся жінки і її обличчя, заховане під клейкою стрічкою, яка втримувала трубку апарату штучного провітрювання легень.

На раз-два-три вони перенесли пацієнтку на операційний стіл.

Кімбалл розкрив простирадла, оголюючи груди жінки.

У хаосі, який заполонив операційну, ніхто не чув, як Кетрін різко втягнула повітря. Ніхто не помітив, як вона відсахнулась і тремтячими ногами відступила від столу. Вона не могла відірвати очей від шиї жінки, пов’язка на якій уже повністю забарвилася багряною кров’ю. Вона перевела погляд на живіт, з якого знімали похапцем накладену пов’язку, а цівки крові стікали на простирадло. Навіть тоді, коли інші взялися до роботи – хто ставив крапельницю, хто під’єднував кардіостимулятор, хто закачував повітря в легені пацієнтки, – Кетрін стояла на місці, скута жахом.

Кімбалл зняв пов’язку з живота. З рани на стіл вивалилися петлі кишок.

– Систолічний тиск упав до шістдесяти і майже не прослуховується! Синусова тахікардія…

– Я не можу поставити крапельницю. Не видно вени!

– Спробуйте підключичну вену!

– Передайте хтось ще один катетер!

– Докторе Корделл? Докторе Корделл?

Усе ще приголомшена, Кетрін повернулась до медсестри, яка її кликала, і побачила насуплені брови жінки, що виднілися понад хірургічною маскою.

– Потрібні тампони?

Кетрін ковтнула і важко перевела подих.

– Так. Тампони. І відсмоктувач… – Вона зосередилася на пацієнтці. Молода жінка. Аж раптом їй пригадалась інша операційна і та ніч у Саванні, коли вона сама лежала на такому столі.

«Я не дозволю тобі померти. Я не віддам тебе йому».

Вона схопила жменю тампонів і відсмоктувач. Тепер вона повністю сконцентрувалася, вона знову була професіоналом, який тримає все під контролем. Усі роки хірургічної практики автоматично керували її діями. Вона почала з рани на шиї й здерла закривавлену пов’язку. Темна кров полилася на підлогу.

– Сонна артерія! – скрикнув один із інтернів.

Кетрін приклала до рани тампон і глибоко вдихнула.