Вона дивилася, як з екрана зникла друга групка людей. Їй не вдалося розгледіти обличчя двох пасажирів.

Мур поміняв касети, і на екрані з’явилося нове зображення. Тепер вони дивилися на двері, що вели на сходовий майданчик. Якийсь час нічого не відбувалося. Тоді двері відчинилися – і всередину забіг чоловік у білому халаті.

– Я знаю його. Це Марк Нобл, один з інтернів, – сказала Шерон.

Ріццолі вийняла нотатник і записала його ім’я.

Двері знову відчинилися, і з’явилося дві жінки, обидві в білих уніформах.

– Це Вероніка Тем, – сказала старша медсестра, вказуючи на нижчу жінку. – Вона працює в п’ятому західному відділенні. У неї була перерва, коли оголосили синій код.

– А хто інша жінка?

– Не знаю. Не можу роздивитися її обличчя.

Ріццолі записала:

Загалом сходами прибігло семеро людей. Медсестри впізнали п’ятьох із них. Ріццолі підсумувала, що ліфтом або сходами на поверх піднялася тридцять одна людина. Якщо додати до цього той персонал, який уже був на поверсі, то вийде не менше сорока людей, які на той час перебували у відділенні.

– А зараз подивіться, будь ласка, що відбувається під час і після завершення тривоги, – сказав Мур. – Тепер вони не поспішають. Можливо, зможете роздивитися ще кілька облич, назвати ще кілька імен? – Він прокрутив плівку вперед. У нижньому куті екрана таймер додав вісім хвилин. Містера Ґвадовскі досі реанімували, але персонал, допомога якого не знадобилася, уже почав розходитися. Вони йшли до сходового майданчика, і камера знімала лише їхні спини. Першими вийшли двоє студентів-медиків, а за якусь хвилю за ними вийшов невпізнаний чоловік. Після них більше нікого не було, і Мур знову прокрутив плівку. З’явилася групка з чотирьох чоловіків, які разом пішли до сходів. Таймер показував 11: 14. На той час тривога вже завершилася, і Кетрін зафіксувала смерть Германа Ґвадовскі.

Мур поміняв касети, і вони знову дивилися на ліфт.

Поки вони переглядали записи, Ріццолі встигла списати три сторінки свого нотатника, підраховуючи кількість прибулих. Тринадцять чоловіків і сімнадцять жінок прибігли на сигнал тривоги. Тепер вона рахувала, скільки з них покинули відділення після завершення синього коду.

Цифри відрізнялися.

Нарешті Мур зупинив перегляд, і екран почорнів. Вони вже годину дивилися записи, і дві медсестри виглядали страшенно втомленими.

А тоді їх сполохав голос Ріццолі, що зненацька розірвав тишу:

– Чи є серед персоналу п’ятого західного відділення чоловіки, з якими ви працюєте в одну зміну? – запитала вона.

Старша медсестра глянула на Ріццолі. Здавалося, її вельми здивувало, що ще один коп непомітно для неї прослизнув до кімнати.

– Є медбрат, він завжди приходить о третій. Та на моїй зміні немає чоловіків.

– І жоден чоловік не був на зміні в п’ятому відділенні, коли оголосили синій код?

– Могли бути інтерни. Але медбратів точно не було.

– Які інтерни? Можете їх назвати?

– Вони постійно заходять і виходять, відвідують своїх пацієнтів. Я не слідкую, хто коли приходить. У нас не бракує своєї роботи. – Вона перевела погляд на Мура. – Нам справді час повертатися до відділення.

Він кивнув.

– Можете йти. Дякую.

Ріццолі зачекала, доки обидві медсестри вийшли, а тоді звернулася до Мура:

– Хірург уже був у відділенні. Ще до того, як оголосили код. Хіба ні?

Мур підвівся і підійшов до відеомагнітофона. У його рухах, у тому, як він різко висмикнув одну касету і поставив іншу, вона помітила роздратування.

– Тринадцять чоловіків прийшли до відділення, а чотирнадцять пішли. Один зайвий чоловік. Напевне, він весь час був там.

Мур натиснув кнопку відтворення запису. На екрані знову з’явився сходовий майданчик.

– Чорт забирай, Мур. Кроу відповідав за її охорону. А тепер ми втратили свідка.

Мур нічого не відповів, тільки дивився на екран, спостерігав, як уже знайомі фігури заходили і виходили у двері.

– Цей злочинець проходить крізь стіни, – сказала Ріццолі. – Розчиняється в повітрі. У тому відділенні було дев’ять медсестер, і жодна з них не бачила його. А убивця, хай йому грець, увесь цей час був поруч.

– Це лише припущення.

– Тоді як йому вдалося підкрастися до поліцейського? З якого дива коп послухався його і залишив свій пост біля палати свідка? Чому він зайшов до комірчини?

– Це мав би бути хтось знайомий. Або ж людина, яка не викликала підозри.

У навколишньому хаосі, коли всі метушилися, аби врятувати життя пацієнту, не було нічого дивного в тому, що хтось із працівників відділення звернувся до єдиної людини, яка не брала участі в загальному сум’ятті, а просто стояла у коридорі – до поліцейського. Приміром, для того, щоб попросити витягти щось важке із комірчини.

Мур зупинив запис.

– Ось, – тихо промовив він. – Гадаю, це він.

Ріццолі придивилася до зображення на екрані. Самотній чоловік прямував до сходового майданчика незадовго після оголошення коду. Вони бачили тільки його спину. На ньому були білий халат і хірургічна шапочка. Під нею проглядалася смужка коротко підстриженого світло-каштанового волосся. Чоловік був худорлявим, вузькоплечим і сутулився. Він нагадував ходячий знак запитання.

– Це єдиний кадр, на якому його видно, – мовив Мур. – Я не зміг розгледіти його на касеті з ліфтом. І не бачив, щоб він підіймався сходами. Але йде саме цим шляхом. Бачите, як він штовхає двері стегном, не торкаючись їх руками? Можу закластися, що він не залишив нам жодного відбитка пальців. Він дуже обережний. Погляньте, як він згорбився, ніби знає, що тут є камера. Він знає, що ми шукаємо його.

– Є якась інформація про його особу?

– Медсестри не знають його імені.

– Чорт забирай, він був у їхньому відділенні.

– І ще купа людей крім нього. Усі кинулися рятувати Германа Ґвадовскі. Усі, крім нього.

Ріццолі підійшла до екрана, її погляд прикипів до самотньої фігури посеред білого коридору. Хоча вона не бачила його обличчя, її пройняло холодом, ніби вона зазирнула в очі цього чудовиська. «Ти Хірург?»

– Ніхто не пригадує, щоб бачив його, – продовжив Мур. – Ніхто не пригадує, щоб їхав з ним у ліфті чи підіймався сходами. Але ось він, перед нами. Примара, яка непомітно з’являється і так само непомітно зникає.

– Він пішов через вісім хвилин після оголошення тривоги, – глянувши на таймер, зауважила Ріццолі. – А за мить перед ним вийшли двоє студентів-медиків.

– Так, я говорив з ними. У них була лекція на одинадцяту. Тому вони пішли так рано. Вони не помітили чоловіка, який спускався за ними.

– Тобто у нас немає свідків.

– Лише ця камера.

Вона не зводила погляд із таймера. Вісім хвилин після оголошення синього коду. Вісім хвилин – це досить довгий проміжок часу. Вона спробувала подумки відтворити всі події. Підійти до копа: десять секунд. Умовити його пройти кілька кроків у кінець коридору і зайти до комірчини: тридцять секунд. Перерізати йому горло: десять секунд. Вийти з комірчини, замкнути двері, зайти до палати Ніни Пейтон: п’ятнадцять секунд. Прикінчити другу жертву і вийти з палати: тридцять секунд. Разом виходить щонайбільше дві хвилини. Отже, у нього залишалося ще шість хвилин. Для чого він використав цей додатковий час? Щоб прибрати за собою? Усюди було повно крові, напевно, його одяг теж забризкало.

Він мав достатньо часу. Санітарка натрапила на тіло Ніни аж за десять хвилин після того, як чоловік на екрані вийшов на сходовий майданчик. На той час він уже міг сісти в автівку і від’їхати на добру милю.

«Усе бездоганно розраховано. Цей убивця рухається з точністю швейцарського годинника».

Зненацька Ріццолі випросталась – ніби удар блискавки, її вразила раптова думка.

– Він знав. Господи, Мур, він знав, що буде синій код. – Вона глянула на його спокійну реакцію і збагнула, що Мур уже й сам дійшов такого висновку. – У містера Ґвадовскі були якісь відвідувачі?