– Тільки син. Але медсестра увесь час була з ним в палаті. Вона була там, коли оголосили синій код.

– А що було до цього?

– Вона почепила на крапельницю новий сольовий розчин. Ми відправили його на аналіз.

Ріццолі повернулася до екрана, де на ходу застигла постать чоловіка в білому халаті.

– Це якесь безглуздя. Навіщо так ризикувати?

– Він проводив зачистку, скидав баласт, позбувався свідка.

– Але що бачила Ніна Пейтон? Обличчя в масці. Він знав, що вона не зможе його впізнати. Він знав, що вона не становить для нього загрози. Але пішов на такий ризик, щоб убити її. Адже його могли спіймати. Чого він досяг?

– Задоволення. Нарешті він закінчив убивство.

– Але він міг закінчити його ще у неї вдома. Мур, тієї ночі він дозволив Ніні Пейтон вижити. А це означає, що він планував порішити її в такий спосіб.

– У лікарні?

– Так.

– У чому задум?

– Ще не знаю. Але мені видається дуже цікавим той факт, що з усіх пацієнтів відділення він обрав для своєї диверсії саме Германа Ґвадовскі. Пацієнта Кетрін Корделл.

Озвався пейджер Мура. Він відповів на дзвінок, а Ріццолі тим часом знову повернулася до екрана. Натиснула кнопку відтворення і дивилась, як чоловік у білому халаті підходив до дверей. Штовхнув їх стегном і вийшов на сходовий майданчик. І жодного разу не повернувся обличчям до камери. Ріццолі відмотала назад і ще раз переглянула запис. Цього разу, коли його стегно подалося вперед, вона помітила під халатом якусь випуклість, праворуч, на рівні поясу. Що він ховав? Змінний одяг? Знаряддя убивства?

Вона почула, як Мур сказав у слухавку:

– Нічого не чіпайте. Залиште все як є. Я скоро буду.

Він закінчив розмову, і Ріццолі спитала:

– Хто це?

– Кетрін, – відказав він. – Щойно вбивця надіслав їй нове повідомлення.

– Це надійшло внутрішньою поштою, – сказала Кетрін. – Я побачила конверт і відразу зрозуміла, що це від нього.

Ріццолі дивилася, як Мур натягає гумові рукавички. «Зайва обережність», – подумала вона, адже Хірург ніколи не залишав відбитків пальців чи будь-яких інших зачіпок. То був великий коричневий конверт із застібкою у вигляді ґудзика і резинки. Зверху синім чорнилом було написано: «Кетрін Корделл. Вітання з днем народження від Е. К.».

«Ендрю Капра», – подумала Ріццолі.

– Ви не відкривали його? – запитав Мур.

– Ні. Я поклала його на стіл. І відразу зателефонувала вам.

– Молодчина.

Ріццолі його відповідь здалася фамільярною. Однак Кетрін сприйняла його слова цілком нормально і навіть легенько йому всміхнулася. Якась іскра пробігла між Муром і Корделл. Теплий погляд, якийсь магнетизм, від чого Ріццолі відчула укол болючих ревнощів. «Їхні стосунки зайшли далі, ніж я думала».

– Здається, він порожній, – зауважив Мур. У рукавичках він зняв із ґудзика резинку. Ріццолі підклала на стіл білий аркуш, щоб упіймати вміст конверта. Він розкрив його і перевернув.

На папір посипалися пасма шовковистого рудого волосся.

Ріццолі пробрало холодом.

– Схоже на людське волосся.

– О Боже. О Боже…

Ріццолі озирнулась і побачила, як задкує налякана до смерті Кетрін. Подивилась на її волосся, тоді перевела погляд на пасма, які вилетіли з конверта. «Це її волосся. Це волосся Кетрін Корделл».

– Кетрін, – лагідно і заспокійливо сказав Мур, – це може бути і не ваше волосся.

Вона стривожено глянула на нього.

– А що, як моє? Звідки у нього…

– Ви тримаєте щітку у своїй лікарняній шафці? Чи в кабінеті?

– Мур, – озвалася Ріццолі, – погляньте на ці пасма. Їх не зняли зі щітки. Їх відрізали. – Вона повернулася до Кетрін. – Коли ви востаннє стриглися, докторе Корделл?

Кетрін повільно підійшла до столу і глянула на пасма з таким виразом, ніби дивилась на отруйну гадюку.

– Я знаю, коли він їх відрізав, – ледь чутно сказала вона. – Я пам’ятаю.

– Коли?

– Тієї ночі… – Вона дивилася на Ріццолі приголомшеним поглядом. – У Саванні.

Ріццолі поклала слухавку і глянула на Мура.

– Детектив Сінґер підтвердив. У неї справді відрізали пасмо волосся.

– Тоді чому про це не згадується у його звіті?

– Корделл помітила це лише на другий день свого перебування в лікарні, коли дивилася на себе в дзеркало. Капра помер, на сцені злочину не знайшли жодних слідів волосся, і Сінґер припустив, що його відрізали вже в лікарні. Приміром, під час реанімації. Пригадуєте, обличчя Корделл було добряче побите. Можливо, лікарі відрізали пасмо, щоб мати кращий доступ до її голови.

– А Сінґер перевіряв, чи це зробили в лікарні?

Ріццолі впустила на стіл олівець і стомлено зітхнула.

– Ні. Не перевіряв.

– Він просто упустив цю деталь? І не згадував про неї у звіті, тому що не бачив у цьому жодного сенсу?

– Але ж у цьому таки немає сенсу! Чому тоді волосся не знайшли поряд із тілом Капри?

– Кетрін не може пригадати більшу частину того, що сталося тієї ночі. Рогіпнол стер чималий шматок її пам’яті. Можливо, Капра кудись виходив. А потім знову повернувся.

– Нехай. А тепер найбільша загадка. Капра мертвий. Тоді яким чином його сувенір потрапив до рук Хірурга?

Відповіді на цю загадку Мур не знав. Двоє убивць: один живий, один мертвий. Що пов’язує між собою цих монстрів? Це, напевно, щось більше за психологічний зв’язок, який тепер набув фізичної форми, яку можна побачити і відчути на дотик.

Він глянув на два пакети з речовими доказами. Один називався «Волосся невідомого походження». В іншому містилися зразки волосся Кетрін для порівняльного аналізу. Він власноруч відрізав кілька її волосин і поклав до пакета. Волосся, без сумніву, було спокусливим сувеніром, адже це така особиста частина людського тіла. Жінка носить його щодня, спить із ним. Волосся має свій унікальний запах, колір і текстуру. Сутність жінки. Тому не дивно, що Кетрін так налякалася, коли дізналась, що якийсь невідомий чоловік володів такою інтимною частинкою її тіла. Що він гладив її волосся, нюхав його, ніби коханець, який не може насититися запахом своєї обраниці.

«Тепер Хірург добре знає її запах».

Було вже близько півночі, але в неї ще світилося. Крізь запнуті штори він бачив, як повз вікно проплив її силует, і він знав, що вона досі не спить.

Мур підійшов до патрульної автівки, що стояла неподалік, і схилився, аби перекинутися словом з двома поліцейськими.

– Щось помітили?

– Вона не виходила з будинку, відколи прийшла додому. Ходить туди-сюди. Здається, її чекає безсонна ніч.

– Я поговорю з нею, – сказав Мур і розвернувся, щоб перейти дорогу.

– Залишитеся на всю ніч?

Мур зупинився. Неохоче озирнувся і глянув на копа.

– Перепрошую?

– Ви залишитеся з нею на всю ніч? Якщо так, то ми передамо інформацію наступним патрульним, щоб вони знали, що нагорі один з наших.

Мур проковтнув свою лють. Запитання патрульного було цілком виправданим. То чому він так швидко втратив самовладання?

«Тому що я розумію, як це виглядає збоку. Піднятися до її квартири опівночі. Я знаю, які в них промайнули думки. Ті самі думки, що й у моїй голові».

Він переступив поріг квартири і побачив запитання в її очах. Відповів лишень похмурим кивком.

– На жаль, з лабораторії ми отримали підтвердження. Він надіслав ваше волосся.

Вона прийняла цю новину мовчки.

У кухні засвистів чайник. Вона розвернулася і вийшла з кімнати.

Мур зачинив двері, і його погляд привернув новий відполірований замок. Здавалося, що навіть загартована сталь не зарадить, коли маєш справу із супротивником, який може проходити крізь стіни. Мур пішов за Кетрін до кухні й дивився, як вона вимкнула газ під чайником. Тоді почала незграбно відкривати пачку з чаєм і скрикнула, коли пакетики розсипалися по стільниці. Така дрібниця, яка, схоже, стала для неї останньою краплею. Кетрін оперлася на стільницю й щосили стисла кулаки, аж побіліли суглоби. Вона як могла стримувалась, щоб не заплакати, не втратити самовладання у нього на очах, але програвала цю битву. Він почув, як вона глибоко вдихнула. Побачив, як напружилися її плечі і вона затремтіла, намагаючись стримати сльози.