Ріццолі сіла за столик неподалік від входу, відчуваючи на собі гаряче міське повітря щоразу, як двері відчиняв черговий чоловік ніби з обкладинки журналу «GQ» або типова Барбі на височенних шпильках. Ріццолі, одягнена у свій звичний безформний костюм і туфлі на низьких підборах, почувалася наглядачкою на шкільній дискотеці. Вона провела поглядом двох елегантних жінок, що рухалися граційно, наче кішки, й залишали за собою шлейф дорогих парфумів. Сама вона ніколи не користувалася парфумами. У неї був один тюбик губної помади, що ховався десь у закутках шафки у ванній разом із засохлою тушшю і баночкою тонального крему. Вона придбала всю цю косметику в універмазі ще п’ять років тому, гадаючи, що навіть у її випадку правильний макіяж зможе перетворити її на зірку глянцевих обкладинок Елізабет Герлі[40]. Продавчиня довго втирала в неї креми, наносила пудру, тіні і туш і, коли нарешті закінчила, з тріумфом передала Ріццолі дзеркальце й усміхнено запитала: «Що ви думаєте про свій новий вигляд?»

Розглядаючи власне відображення, Ріццолі подумала, що ненавидить Елізабет Герлі за те, що та дає жінкам марну надію. А гірка правда була такою – є певна категорія жінок, які ніколи не будуть красивими, і Ріццолі була однією з них.

Тож вона сиділа, заледве чи хтось звернув на неї увагу, й потягувала імбирний ель, спостерігаючи, як поступово паб заповнювали люди. Переважно то була метушлива публіка, яку супроводжували гучні розмови, дзенькіт келихів з льодом і сміх – занадто дзвінкий і занадто удаваний.

Вона підвелася і пройшла до барної стійки. Показала бармену своє посвідчення і сказала:

– У мене є кілька запитань.

Він кинув на її посвідчення побіжний погляд і стукнув по клавішах касового апарату, пробиваючи ціну напою.

– Ага, питайте.

– Ви раніше бачили цю жінку? – Ріццолі поклала на стійку фотографію Ніни Пейтон.

– Угу, і ви не перший коп, який про неї питає. Десь місяць тому приходила інша жінка-детектив.

– З відділу розслідування сексуальних злочинів?

– Напевно. Питалася, чи я не бачив, щоб хтось знайомився з жінкою на фото.

– І що? Ви бачили?

Він знизав плечима.

– Та тут усі одне з одним знайомляться. Я не слідкую, хто з ким іде.

– Але ви пригадуєте, що бачили цю жінку? Її звати Ніна Пейтон.

– Бачив її тут кілька разів. Зазвичай з подругою. Я не знав, як її звали. Але вона вже давненько не заходила.

– Знаєте, чому?

– Ні. – Він узяв рушник і почав витирати стійку, втративши інтерес до Ріццолі.

– Я скажу вам чому, – вона підвищила голос від люті. – Бо якийсь мерзотник вирішив трохи розважитись. Тому він прийшов сюди, щоб знайти собі жертву. Роззирнувся, побачив Ніну Пейтон і подумав: «Он там сидить кралечка». І дивлячись на неї, він, звісно, не бачив перед собою людину, а тільки річ, якою можна побавитися і викинути.

– Послухайте, не треба мені цього розказувати.

– Треба. І ви мусите це почути, тому що це сталося прямісінько у вас під носом, а ви вирішили закрити на це очі. Якийсь негідник підсипав наркотиків у її напій. Невдовзі їй стало зле і вона пішла до туалету. А той мерзотник схопив її і вивів надвір. А ви нічого не бачили?

– Ні, – випалив бармен. – Не бачив.

Раптом усі затихли. Вона помітила, що люди витріщаються на неї. Без жодного слова Ріццолі відійшла від барної стійки і сіла за свій столик.

За якусь мить паб знову поринув у гомін голосів.

Вона дивилась, як бармен підсунув чоловікові дві склянки з віскі, одну з яких той передав жінці. Вона бачила, як келихи з «Маргаритою» торкалися губ і язики злизували сіль із країв. Бачила, як закидалися голови, щоб залити в горло горілку, текілу або пиво.

Вона бачила, як чоловіки пожирали очима жінок. Ріццолі допила імбирний ель і відчула, що сп’яніла, та не від алкоголю, а від люті. Вона, самотня жінка в кутку, чітко розуміла, чим насправді був цей паб. Місцем, де зустрічалися хижаки і їхня здобич.

Завібрував її пейджер. То був Баррі Фрост.

– Що це за гармидер? – запитав він, а його голос майже губився в навколишньому шумі.

– Я сиджу в барі. – Вона обернулась і глянула на сусідній столик, компанія за яким якраз вибухнула сміхом. – Що ви казали?

– …лікаря на вулиці Мальборо. У мене є копія її медичної картки.

– Чиєї?

– Діани Стерлінґ.

Ріццолі раптово напружилась, дослухаючись до далекого голосу Фроста.

– Повторіть. Що це за лікар і навіщо Стерлінґ ходила до нього?

– Це лікарка. Доктор Бонні Ґіллеспі. Гінеколог, яка приймає на вулиці Мальборо.

Ще один вибух сміху поглинув його слова. Ріццолі затулила рукою інше вухо, щоб розчути наступні.

– Навіщо Стерлінґ ходила до неї? – крикнула вона.

– Через зґвалтування, – сказав Фрост. – Діану Стерлінґ теж зґвалтували.

– Усіх трьох жертв зґвалтували, – сказав Мур. – Однак ні Елена Ортіз, ні Діана Стерлінґ не зверталися до поліції. Ми довідалися про зґвалтування Стерлінґ тільки тому, що перевірили місцеву клініку та гінекологів, аби дізнатися, чи вона до них не зверталася. Стерлінґ ніколи не розповідала батькам про зґвалтування. Коли я зателефонував їм цього ранку, вони були шоковані, коли почули про це.

Ранок нещодавно розпочався, та обличчя за столом у конференц-залі виглядали виснаженими. Усім бракувало сну, а попереду на них чекав довгий робочий день.

Озвався лейтенант Маркетт:

– То виходить, що єдиною людиною, яка знала про зґвалтування Стерлінґ, був гінеколог з вулиці Мальборо?

– Доктор Бонні Ґіллеспі. Діана Стерлінґ приходила до неї лише один раз. Вона пішла до лікаря, тому що боялась, що могла заразитися СНІДом.

– Що доктору Ґіллеспі відомо про зґвалтування?

На питання відповів Фрост, який опитував лікаря. Він розгорнув папку з медичною карткою Діани Стерлінґ.

– Ось що написала доктор Ґіллеспі: «Тридцятирічна біла жінка прийшла здати аналіз на ВІЛ. Незахищений секс шість днів тому. Інформації про захворювання партнера на ВІЛ немає. Коли я запитала, чи її партнер належав до групи значного ризику, пацієнтка втратила самовладання і розплакалась. Розповіла, що її зґвалтували, і вона не знає, хто це зробив. Не захотіла заявляти про це в поліцію. Відмовилась звертатися до служби з допомоги жертвам зґвалтування». – Фрост підняв голову. – Це вся інформація, яку змогла надати доктор Ґіллеспі. Вона оглянула її, взяла кров для аналізу на сифіліс, гонорею та ВІЛ і сказала пацієнтці прийти через два місяці для повторного аналізу на ВІЛ. Але пацієнтка так і не повернулась. Тому що її вбили.

– І доктор Ґіллеспі не зверталася в поліцію? Навіть після того, як дізналася про вбивство?

– Вона не знала, що її пацієнтку вбили. Вона не бачила про це у новинах.

– У неї взяли мазок? Виявили сперму?

– Ні. Пацієнтка, ем… – Фрост почервонів від сорому. Деякі теми навіть одруженому чоловікові, яким був Фрост, давалися нелегко. – Вона спринцювалася кілька разів після нападу.

– Нічого дивного, – озвалась Ріццолі. – Чорт забирай, та я б спринцювалася з допомогою концентрованих мийних засобів.

– Три жертви зґвалтування, – підсумував Маркетт. – Це не випадковість.

– Знайдете ґвалтівника, – сказав Цукер, – і, гадаю, він і виявиться вашим убивцею. Є якась інформація стосовно аналізу ДНК у справі Ніни Пейтон?

– Якраз досліджують, – відповіла Ріццолі. – Цей зразок сперми пролежав у лабораторії два місяці, і ніхто його не перевіряв. Тож я їх трохи, так би мовити, поквапила. Нам залишається схрестити пальці й сподіватися, що наш ґвалтівник уже є в базі даних КОДІС.

КОДІС, загальнонаціональна база даних ФБР, що містить зразки ДНК. Система перебувала на стадії розробки, і півмільйона генетичних даних засуджених злочинців ще не було внесено. Їхні шанси «поцілити в яблучко» і знайти серед наявних даних потрібні були мізерними.

Маркетт глянув на доктора Цукера.

– Наш убивця спочатку ґвалтує своїх жертв. Тоді за якийсь час повертається і вбиває їх? Який у цьому сенс?