— Це якийсь плакат, — зауважив Мокр уголос.
— Даруйте, пане Губперук? — перепитав Стенлі.
— Е... та нічого. Дякую, Стенлі. Займися марками. Радий бачити тебе таким... випростаним...
— Це як заново народитися, шефе, — пояснив Стенлі. — Я таки піду, шефе, там треба допомогти з сортуванням...
Плакат був настільки ж безжальним, наскільки й неоковирним. На ньому було написано: «Дякуємо, пане Губирук!».
На Мокра накотив туман. Перемога завжди народжувала неприємні відчуття, але цей випадок був гіршим за інші. Останні кілька днів його розум був перенапруженим — і Мокр почувався живим. Тепер йому заціпило. Він був брехуном і злочинцем — а йому намалювали отакий плакат. Він усіх їх дурив — а вони віддячили йому отаким плакатом, і саме за те, що він їх надурив.
Тихий голос від дверей сказав:
— Схиблений Ал і хлопці розповіли мені, що ти зробив.
— А, — відповів Мокр, так само не обертаючись.
«Прикурює», — подумав він.
— Не дуже-то гарно це було, — тим самим рівним тоном продовжувала Коханна Краса Любесерце.
— Гарні обмани не працюють, — сказав Мокр.
— Будеш мені розповідати, що ідею тобі підкинула душа мого брата? — спитала вона.
— Та ні. Сам вигадав, — сказав Мокр.
— Молодець. Повір, якби ти тільки спробував таке сказати, кульгав би до кінця життя.
— Дякую, — через силу вимовив Мокр. — Це була лише брехня, в яку, я знав, повірити захоче кожен. Лише брехня. Це був спосіб утримати Поштамт в роботі та відібрати в Злотного «Великий шлях». Можливо, якщо забажаєш, ти зможеш його повернути. Тобто ти та інші, кого Злотний тоді обдурив. Якщо я зможу, то допоможу. Але подяки не потрібно.
Він відчув, що вона підійшла.
— Не брехня, — промовила вона. — Це не могло не бути правдою. Мамі сподобалося.
— Вона вважає, що це правда?
— Вона не хоче вважати інакше.
«Ніхто не хоче вважати інакше, — подумав Мокр. — Я цього не витримаю».
— Послухай, — сказав він. — Я ж знаю, хто я такий. Я не той, ким мене вважають. Я просто хотів довести собі, що я не такий, як Злотний. Не просто інструмент, розумієш? Але я все одно пройдисвіт, робота така. Я думаю, тобі це відомо. Я так добре підробляю щирість, що сам собі вірю. Я морочу людям голови...
— Ти не надурив нікого, крім себе самого, — сказала панна Любесерце і взяла його за руку.
Мокре... скинути б її руку й бігти з цієї будівлі, бігти з цього міста, бігти до старого життя чи життів — у вічному русі, у видаванні скла за діаманти — от тільки якось так воно стало, що це не спрацює, чуйка пропала, не той нині Миргород, навіть карти вже, схоже, тобі не підігрують, грошей нема, і ще одна зима в якомусь готелі, інакше кажучи, в кутку обличчям до стіни...
І тут явився янгол.
— Що таке? — спитала панна Любесерце.
Можливо, янгола зустрічаєш і двічі в житті...
— Думка одна, — пояснив Мокр.
Він дав золотому сяйву в собі розростися. Він таки всіх надурив — навіть зараз. Але позитив був у тому, що це можна було робити й далі: ніхто не змушує його спинитися.
Все, що йому потрібно, — це кожні кілька місяців нагадувати собі, що він може зупинитися, авжеж. Бо ж якщо він вірить, що може, то зупинятися йому не доведеться. І лише за фут від нього стояла панна Любесерце, без вічної сигарети в губах. Він нахилився...
...і за його спиною пролунав гучний кашель. Як виявилося, джерелом цього кашлю був пан Шеляг, який тримав здоровенне поштове відправлення.
— Мій пане, перепрошую, що заважаю, але ось цево щойно прибуло для вас, — повідомив він, несхвально шморгаючи носом. — Доставив хтось не з наших. То я собі подумав, що краще б мені це одразу принести до вас, бо там всередині щось ся ворушить...
Всередині й справді щось ворушилося. Мокр помітив і дірки в коробці — для повітря. Він обережно відчинив кришку і навіть встиг вчасно відсмикнути пальці.
— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав какаду і пурхнув на капелюх пана Шеляга.
Записки всередині не було. На посилці теж не було нічого, крім адреси.
— Чого б то комусь надсилати вам папугу? — поцікавився Шеляг, намагаючись не потрапити рукою в межі досяжності кривого дзьоба.
— Та це ж папуга Злотного, еге ж? — сказала панна Любесерце. — Він дарує тобі цього птаха?
Мокр усміхнувся.
— Схоже на те. Піастри!
— Дванадцять з половиною пррроцентів! — зарепетував какаду.
— Заберіть його звідси, пане Шеляг, гаразд? — сказав Мокр. — Навчіть його говорити... гм...
— «Довіртеся мені»? — припустила панна Любесерце.
— Точно, — погодився Мокр. — Саме так, пане Шеляг.
Коли Шеляг відбув із вдоволеним какаду на плечі, Мокр знову обернувся до жінки.
— А завтра, — сказав він, — я точно поверну наші люстри!
— Що? Та тут і стелі майже немає, — зі сміхом заперечила панна Любесерце.
— Почнемо з важливіших справ. Довірся мені! А далі — хтозна? Може, я навіть знайду поліровані стійки! Нема нічого неможливого!
Тут з-під стелі метушливого вестибюля посипалося біле пір’я. Можливо, янгольське — хоча, куди ймовірніше, це було пір’я якого-небудь голуба, що його на балці розчленовував який-небудь яструб. Та, хай там як, на них і справді сипалося пір’я. Стиль є стиль.
Часом істина стає зрозумілою, коли складеш докупи всі-всі невеличкі обмани, а потім зробиш висновки з наявних даних.
Правитель Ветінарі стояв нагорі сходів Великого залу в своєму палаці й дивився на своїх службовців. Через цей конклав вони заповнили весь зал.
Тут і там на підлозі були окреслені крейдою фігури — кола, квадрати, трикутники. В них височенними хиткими стосами лежали папери й гросбухи. Тут же були й службовці: одні працювали в крейдяних кордонах, інші ж безгучно переносили між ними документи, так, ніби то були святі дари. Час від часу прибували нові клерки та вартові, приносили нові папки та гросбухи, і старанно їх розбирали, розсортували та складали до відповідних стосів.
Скрізь стукотіли рахівниці. Клерки сновигали туди й сюди, іноді зустрічалися в якомусь із крейдяних трикутників і схилялися один до одного в тихій розмові. Іноді наслідком цього було те, що клерки вирушали в іншому напрямку, а іноді — й дедалі частіше у міру поглиблення ночі — один із них малював на підлозі нову крейдяну фігуру. А іноді в такій фігурі нічого не лишалося, її витирали, а вміст розподіляли між іншими фігурами.
Жодного магічного кола, жодної містичної мандали ще не малювали так ретельно, як ці фігури на підлозі. Все це тривало години й години, з невідступністю, яка попервах викликала жах, а потім — нудьгу. Це було Мистецтво війни держслужбовців, які винищують ворога папками документів і колонками цифр. Мокр мав здібність читати літери, яких немає, — а ці клерки вміли читати цифри, яких немає, а також цифри, які є двічі або просто є не на своєму місці. Вони не поспішали. Приберіть усю брехню — і от постане істина, оголена, присоромлена, не маючи за чим сховатися.
О третій ночі, в горі й великому поспіху, прибув пан Сирборо, й негайно дізнався, що його банк є банком тільки на папері. З ним прибули його власні клерки, в заправлених у абияк защібнуті штани нічних сорочках; новоприбулі попадали на коліна поряд з іншими й розкидали навколо ще більше паперів, переперевіряючи цифри в надії, що ті покажуть інші суми, якщо на них досить довго дивитися.
А потім прийшли вартові з невеличким червоним записником, і навколо нього намалювали окреме коло, і незабаром весь рух зосередився саме навколо цього кола...
Уже майже на світанку прибули кілька серйозних людей. Вони були немолоді, добре вгодовані й добре — але в жодному разі не крикливо — одягнені, а ще рухалися з тією ж поважністю, з якою рухаються великі гроші. Це теж були фінансисти, тільки багатші за багатьох королів (які насправді часто дуже бідні), але ніхто в місті, крім них самих, не впізнав би жодного з них на вулиці. Вони тихо поговорили з Сирборо (як із людиною, що втратила близького родича), потім поговорили між собою, а тоді маленькі золоті ручки запрацювали над цифрами, примушуючи ті танцювати й стрибати крізь обручі. Потому було досягнуто мовчазної згоди й усі потиснули одне одному руки, що в цьому колі означало куди більше, ніж будь-який підписаний контракт. Кості доміно не впали одна на одну. Основи світу перестали тремтіти. «Кредитний банк» відчиниться вранці, й коли це станеться, рахунки лишаться надійними, зарплати платитимуться, а місто не залишиться голодним.
