— Так, але невже воно справді від... — почав Стів Ох. 

— Щоб тебе, Стіве, ти справді не знаєш, коли варто заткнути пельку? — спитав Роджер. 

— Я просто чув про Дев’яносто третю вежу, де хлопці загинули, й вежа сама передала сигнал тривоги, — промимрив Стів Ох.  

Він швидко вправлявся з клавіатурою, але невміння вчасно заткнути пельку було лише однією з його соціальних вад. У вежах за таке могли і вбити. 

— «Важіль мерця», — сказав Дідусь. — Ти мав би про це знати. Якщо ключ оператора вставлено, але протягом десяти хвилин ніхто не торкається клавіатури, барабан автоматично заряджає стрічку, противага падає, і вежа передає прохання про допомогу. 

Він говорив, ніби читаючи з інструкції. 

— Так, але я чув, що в Дев’яносто третій стрічка застрягла, і... 

— Ні, сил моїх нема, — пробурмотів Дідусь. — Роджере, давай-но знову запустимо цю вежу. У нас же є місцеві семаграми для передачі, так? 

— Аякже. Плюс те, що вже в барабані, — відповів Роджер. — Але ж Злотний наказав не поновлювати роботу, поки... 

— Злотний хай поцілує мене в... — почав Дідусь, згадав про решту присутніх і завершив: — У щоку. Ти ж читав, що ми щойно передали! Ти думаєш, той му... той мужик і досі тут усім керує? 

Принцеса визирнула у вікно в напрямку «вгору» по Лінії. 

— Сто вісімдесят друга засвітилася, — оголосила вона. 

— Отож! Тому нумо й ми засвітімо й почнемо трансляцію, — прогарчав Дідусь. — Це наша робота! І хто нас зупинить? Кому нема за що взятися, забирайтеся! Ми поспішаємо! 

Принцеса, аби не плутатися під ногами, вийшла на відкриту платформу вежі. Сніг унизу сяяв, як іскристий цукор, кожен вдих різав їй легені, ніби ніж. 

Коли вона поглянула у напрямку, який звикла сприймати як «вниз по Лінії», то побачила, що Вежа № 180 щось передає. Тієї ж миті вона почула, як відчиняються щитки її власної Вежі № 181, і з них злітає сніг. «Ми ведемо трансляцію, — подумала вона. — Це наша робота». 

Стоячи на верхівці вежі й дивлячись на те, як інші вежі підморгують, наче зірки, відчуваєш себе ніби на небесах. 

А ще вона думала, чого більше боїться Дідусь: що мертві можуть надсилати повідомлення живим — чи що не можуть. 

Ключиця дочитав. Потому він видобув носовичка і стер те зелене, що почало з’являтися на об’єктиві омніскопа, чим би там воно не було. Почувся неприємний звук. 

Він нервово зиркнув через розмазаний бруд. 

— Пане, все гаразд? Я ж не матиму проблем, га? — спитав він. — Саме зараз, коли, здається, я майже розшифрував шлюбні пісні гігантських молюсків... 

— Дякую, професоре Ключиця: ви проробили велику роботу. Цього достатньо, — холодно сказав Архіректор Ридикуль. — Заберіть пристрій, пане Впертонзе. 

На обличчі Ключиці відбилося полум’яне полегшення — і тут омніскоп погас.  

— Пане Поні, чи не ви є головним інженером «Великого шляху»? — спитав Ветінарі, перш ніж присутні знову заговорили. 

Інженер, раптово ставши центром всезагальної уваги, позадкував, відчайдушно розмахуючи руками. 

— Будь ласка, ваша високосте! Я простий інженер, я нічого не зна... 

— Прошу вас заспокоїтися. Ви чули, що душі загиблих продовжують мандрувати «Шляхом»? 

— О, ваша високосте, так. 

— Це правда? 

— Ну-у-у, гм... — Поні зацьковано роззирнувся. 

Він мав свої рожеві папірці, за допомогою яких міг би довести, що лише намагався привести справи до дії — але саме зараз йому могла допомогти тільки правда. І він вдався до правди. 

— Не знаю, як це все працює, та... часом, коли чергуєш у вежі вночі, і щитки тріскотять, і вітер виє у снастях, ну, тоді можна в це й повірити. 

— Якщо я не помиляюся, є й така собі традиція Повернення додому? — спитав Ветінарі. 

Інженер здивувався. 

— Та є, ваша високосте, але... — Поні відчував, що має сказати щось реалістичніше, от тільки геть не вірив в силу слова, — на час передачі повідомлення Лінію було вимкнено, і я не розумію, звідки взялося це... 

— Хіба що його відправили мерці? — завершив Правитель. — Пане Поні, для порятунку власної душі, а не в останню чергу й тіла, ви вирушите зараз до Вежі на Кургані, під конвоєм одного з офіцерів командора Ваймза, і звідти передасте всім іншим вежам певну семаграму. Ви накажете зібрати всі записи, які, я так гадаю, називаються у вас барабанними стрічками, по всіх вежах «Великого шляху». Наскільки я розумію, такі записи фіксують зміст усіх ретрансльованих повідомлень, і швидко підмінити їх неможливо? 

— Ваша високосте, це займе цілі тижні! — запротестував Поні. 

— Тоді вам краще розпочати якнайшвидше, — вказав Правитель Ветінарі. 

Пан Поні, який раптово зрозумів, що чим далі він наразі виявиться від Анк-Морпорка, тим краще це позначиться на його самопочутті, кивнув і промовив: 

— Ваша правда, ваша високосте.  

— «Великий шлях» тимчасово зачиняється, — додав Правитель Ветінарі. 

— Це приватна власність! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так я ж тиран, забули? — майже весело сказав Ветінарі. — Але, не сумніваюсь, аудит допоможе хоч би частково внести ясність у цю сповнену загадок історію. Однією з таких загадок, до речі, є відсутність у цьому приміщення Хаббара Злотного.  

Усі роззирнулися. 

— Можливо, пригадав, що має іншу зустріч? — припустив Ветінарі. — Гадаю, він не так давно втік. 

До членів ради директорів «Великого шляху» дійшло, що їхнього голови немає — а от вони, що набагато гірше, є. Вони збилися докупи. 

— А чи не можемо ми, гм, ну, обговорити цей момент у приватному порядку, ваша високосте? — запропонував Зеленм’яс. — Боюся, Злотний був у спілкуванні не найкращим. 

— Не командний гравець, — погодився Мускат. 

— Хто? — спитав Крадько. — Що це за місце? Хто всі ці люди? 

— Практично ніколи нічого нам не пояснював... — пожалівся Зеленм’яс. 

— Нічогісінько не пам’ятаю... — поскаржився Крадько. — Мене допитати не можна, вам будь-який лікар підтвердить... 

— Гадаю, від імені всіх нас можу запевнити, що ми весь час підозрювали його в... 

— Нічого в пам’яті, ну взагалі. Нічогісінько... Що це в мене з пальцями... хто я...  

Правитель Ветінарі роздивлявся раду директорів на п’ять секунд довше, ніж це було б для них комфортно, тихо постукуючи себе по підборіддю руків’ям ціпка. Потому ледь помітно посміхнувся. 

— Ясно, — промовив він. — Командоре Ваймз, гадаю, утримувати тут цих добродіїв і далі було б надто жорстоко. 

Щойно обличчя перед ним розпливлися в усмішках надії — найбільшого з усіх скарбів, — він додав: 

— По камерах їх, командоре. Якщо не складно — по окремих камерах. Я поговорю з ними вранці. А якщо до вас у їхніх інтересах зазирне пан Підступп, перекажіть йому, що я хотів би перекинутися з ним слівцем, гаразд? 

Це пролунало... чудово. Поки всі гомоніли, Мокр рушив до дверей — і майже досягнув їх, коли крізь гамір, як ніж, прорізався голос Правителя: 

— Вже йдете, пане Губперук? Будь ласка, зачекайте хвилиночку. Я вас підкину до вашого славетного Поштамту. 

Якусь мить — невловиму частку секунди — Мокр міркував, чи не побігти. І не побіг. А сенс? 

Коли й Правитель Ветінарі рушив до виходу, присутні квапно розступилися; за ним зімкнулася Сторожа. 

Хай там як, кожен має свободу зіткнутися з наслідками своїх дій. 

Коли карета рушила, Патрицій відкинувся на спинку шкіряного сидіння. 

— Дивний вечір, пане Губперук, — промовив він. — Серйозно, дивний. 

Як і нещодавно випалий з реальності пан Крадько, Мокр зрозумів, що його майбутнє залежить від того, як мало він скаже. 

— Так, ваша високосте, — сказав він. 

— Цікаво, чи скоро той інженер виявить, що та дивна семаграма потрапила на Лінію через руки живої людини? — вголос поцікавився Ветінарі. 

— Не знаю, ваша високосте. 

— Не знаєте?