— З Вами Все Гаразд, Бане Губберук? — спитав з-за його спини ґолем. 

Мокр дивився у власні очі — й у те, що відображалося в їхній глибині. 

Ох, парубче. 

— Ви Порізалися, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. — Бане Губберук?  

«Дивно, що не зарізався», — подумав Мокр. Але це була другорядна думка, окрай великої темної думки, що формувалася зараз у дзеркалі. 

Зазирни в безодню — й побачиш, як там росте і тягнеться до світла Щось. Воно прошепотіло: «Зроби це. Це спрацює. Повір». 

Ох, парубче. «Цей план і справді спрацює», — подумав Мокр. Він простий і смертоносний, як бритва. Але треба бути безпринципною людиною, щоб про це навіть лише подумати.  

Що ж, із цим проблем нема. 

Я вб’ю вас, пане Злотний. Я вб’ю вас в особливий спосіб, спосіб пройдисвітів, шахраїв і брехунів. Я заберу все, крім вашого життя. Я позбавлю вас ваших грошей, вашої репутації й ваших друзів. Я обплутуватиму вас словами, доки ви не опинитеся в них, як у коконі. Я не лишу вам нічого, навіть надії... 

Він обережно завершив гоління і стер із підборіддя рештки піни. Насправді крові з порізу було не так і багато. 

— Гадаю, мені не завадить ситний сніданок, пане Помпо, — сказав він. — А потім я маю деякі справи. А тим часом, чи не могли б ви знайти мені мітлу? Солідну березову мітлу? І ще намалювати на держаку кілька зірочок? 

Коли Мокр спустився до вестибюля, біля саморобних стійок юрмився цілий натовп, та щойно він з’явився, гамір стих. Потім залунали радісні вигуки. Мокр кивнув, привітально змахнув рукою і негайно опинився в оточенні людей, які простягали йому конверти. Він доклав усіх зусиль, щоб підписати всі. 

— Ще купа пошти для Ґеної, мій пане! — в захваті кричав Шеляг, проштовхуючись крізь натовп. — Ніколи такого не бачив, ніколи! 

— Пречудово, от молодці, — промимрив Мокр. 

— І пошти для богів теж пребагато, мій пане! — продовжував Шеляг. 

— Радий це чути, пане Шеляг, — відповів Мокр. 

— Ми отримали перші марки для Сто Лата, шефе! — гукнув Стенлі, розмахуючи над головою кількома аркушами. — В перших примірниках повно помилок!  

— Дуже радий за тебе, — сказав Мокр. — Але я маю йти, провести деякі приготування. 

— Ага, так! — сказав, підморгуючи, пан Шеляг. — «Деякі приготування», еге ж? Як накажете, мій пане! Розступіться, будь ласка, дорогу Поштмейстеру! 

Шеляг із відносним успіхом розштовхав відвідувачів, і Мокр, намагаючись уникати тих, хто пхав йому немовлят, аби він їх цілував, чи намагався відірвати шматочок від його костюма «на удачу», вибрався на вулицю.  

Пересуваючись манівцями й задвірками, він таки набрів на точку, де за дуже помірними цінами можна було взяти досить пристойні подвійні сосиски, яєшню, бекон і тост, і поклав надії на те, що їжа може замінити сон. 

Ситуація виходила з-під контролю. На Площі Сатор розвішували кольорові полотнища і ставили ятки. Гігантський плинний натовп, що перманентно заповнював вулиці Анк-Морпорка, рідшав у інших місцях і густішав у районі цієї площі, а сьогоднішнього вечора мав стягнутися там у щільну масу — чудова нагода для торгівлі вроздріб. 

Врешті-решт він набрався хоробрості й вирушив до Трасту ґолемів. Там було зачинено. До геологічних шарів графіті на дошках, якими було забито вікно, додалося і дещо нове. Напис було виконано олівцем на рівні трохи вище колін, і він проголошував: «Голєми кака». Приємно було бачити, як старі добрі традиції сліпого фанатизму передаються ще не вирослому поколінню.  

«Лялечки, — безтямно подумав Мокр. — Вона живе в Лялечках, у тітоньки. Чи згадувала вона тітоньчине ім’я?» 

Він побіг туди. 

Колись, поки до них не докотився будівельний бум, Лялечки були окремим селом; тутешні мешканці й досі вважали себе іншими, ніж решта міського населення, мали власні традиції (Понеділок собачого лайна, Всі-голки-вгору) та ледь не власну мову. Мокр її не розумів абсолютно. Він пробирався вузенькими алейками, зацьковано роззираючись навколо в пошуках — чого? Стовпа диму? 

А що, це була непогана ідея... 

Потрібного будинку він досягнув за вісім хвилин і загамселив у двері. На його полегшення, відчинила саме вона — і здивовано втупилася в нього. 

Вона спитала: 

— Як? 

Він відповів: 

— Торгівці тютюном. У цьому районі не так багато жінок, які викурюють по сотні сигарет на день. 

— І що ж вам потрібно, пане Розумнику? 

— Якщо ти мені допоможеш, я зможу змусити Злотного відповісти за все, — сказав Мокр. — Допоможи мені. Будь ласка. На честь того, що я абсолютно не вартий ні краплі довіри. 

Це нарешті викликало в неї коротку посмішку, яка майже одразу знову змінилася традиційним виразом глибокої підозри.  

Потім відбувся нетривалий період внутрішньої боротьби. 

— Краще зайди до вітальні, — нарешті сказала вона, відчиняючи двері повністю. 

Кімната була маленькою, темною й ущерть сповненою респектабельності.  

Мокр присів на краєчок стільця, намагаючись нічого не зачепити й силкуючись розібрати жіночі голоси в коридорі. Потім панна Любесерце ковзнула до вітальні й зачинила за собою двері. 

— Сподіваюся, я не спричинив незручностей твоїм рідним, — заговорив Мокр. — Я... 

— Я їм сказала, що у нас побачення, — урвала панна Любесерце. — Для цього й існують вітальні. Варто було бачити сльози радості й надії на очах моєї матері. Отже, чого тобі треба? 

— Розкажи мені про свого батька, — попрохав Мокр. — Мені потрібно знати, як захопили «Великий шлях». У вас ще лишилися які-небудь документи? 

— З них ніякої користі. Їх проглянув юрист і сказав, що висунути позов буде вкрай... 

— Я маю намір апелювати до вищого суду, — сказав Мокр. 

— Я про те, що ми багато чого не можемо довести, тобто довести переконливо... — запротестувала панна Любесерце. 

— Мені це й не потрібно, — урвав її Мокр. 

— Юрист сказав, що підуть місяці й місяці роботи, щоб... — вела своєї вона, затято шукаючи зачіпку.  

— Я зроблю так, що все оплатить дехто інший, — сказав Мокр. — Ти маєш облікові книги? Гросбухи? Щось таке? 

— Що ти збираєшся робити? — зажадала вона. 

— Краще, якщо ти не знатимеш. Справді краще. Я знаю, що роблю, Шпичко. А от тобі того знати не треба. 

— Ну, є ціла велика коробка з паперами, — невпевнено сказала панна Любесерце. — Здається, я збиралася їх розібрати... і склала там, коли робила прибирання... 

— Чудово. 

— Але чи можна тобі довіряти? 

— У цьому? О боги, ні! Твій батько довіряв Злотному, і подивися, що вийшло! Я б на твоєму місці мені не довіряв. А от на своєму — так.  

— Дивина, пане Губперук, але, схоже, я довіряю вам тим більше, чим більше ви переконуєте мене, наскільки не варті довіри, — сказала панна Любесерце. 

Мокр зітхнув. 

— Так, Шпичко, я знаю. Жахливо, правда ж? Люди — вони такі. Ти могла б принести ту коробку, будь ласка? 

Так вона й зробила, продовжуючи збентежено супитися. 

Справа забрала всю другу половину дня, і Мокр усе одно не був упевнений у результаті, та все ж таки заповнив квапливими нотатками цілого маленького записника. Це було ніби видивлятися піраній у густо зарослій водоростями річці. На дні цієї річки лежав цілий шар кісток. Але, хоча час від часу й здавалося, ніби помічаєш срібний відблиск, ніколи не було певності, що це саме та риба. Єдиним способом переконатися було стрибнути у воду. 

До пів на п’яту вечора площа Сатор була забита вщерть. 

Прекрасна властивість золотого костюма та крилатого капелюха полягала в тому, що без них Мокр переставав бути собою. Він ставав просто непоказною особою, в одязі, який не привертав уваги, та з обличчям, яке хіба що віддалено могло б видатися кому-небудь знайомим.  

Він пробирався крізь натовп у напрямку Поштамту. Ніхто не поглянув на нього двічі. Перший же погляд Мокра ніколи не турбував. Він був самотній — у значенні, якого дотепер не помічав. Він же завжди був самотній. Це був єдиний спосіб почуватися в безпеці.