— Нараз, однак, ми змушені вдовольнятися тим, що нам лишила пожежа. Я сподіваюся, ви, як представниця менеджменту, всебічно донесете цю думку до нашого персоналу.  

З окулярів панни Маккаларіят променилося світло смертного гріха гордині. Представниця менеджменту! 

— Безумовно, Поштмейстере, — запевнила вона. 

Але здебільшого робота Мокра полягала в тому, щоб... просто бути. Від доброї половини будинку лишилася випалена шкаралупа. Люди купчилися в тому, що лишилося; пошту сортували навіть на сходах. Але, здавалося, справи починали йти краще, коли Мокр був поруч. Йому нічого не потрібно було робити — просто перебувати там. 

Він ніяк не міг позбутися думок про порожній п’єдестал, на якому стояла колись статуя бога. 

Коли споночіло, він був готовий. Драбин тут вистачало, а ґолеми примудрилися укріпити підлоги навіть на горішніх поверхах. Кругом була сажа, а деякі кімнати виходили просто в темряву, але він вибирався все вище. 

Він пробрався через залишки горища, протиснувся крізь люк і опинився на даху. 

Даху лишилося небагато. Цистерна для дощової води, падаючи, потягла й більшість палаючого покриття, і над вестибюлем його лишилася ледве третина. Але одне крило Поштамту вогонь майже не пошкодив, і дах там мав цілком надійний вигляд.  

Тут була одна зі старих голуб’ятень, і хтось там, схоже, жив. Нічого особливо дивного в цьому не було. В Анк-Морпорку прагнуло жити куди більше людей, ніж було місця, щоб жити. Світ дахів давав прихисток цілій субцивілізації, яка таїлася тут, серед вежок, орнаментованих куполів, склепінь, димарів та... 

...семафорних веж. Саме так. Він же бачив тут, на даху, семафор і когось біля нього — саме перед тим, як його життя повернуло в такий дивний бік. Навіщо на помешканні для поштових голубів потрібна семафорна вежка? Не голуби ж нею користуються? 

Цю вежку вподобали три ґорґульї. Вони в принципі полюбляли семафори — адже в тому й полягав сенс буття ґорґулій, щоб бути на висоті, — і легко вписалися в систему. Істоти, які проводять усе життя, що-небудь видивляючись, і мають досить інтелекту, щоб записати повідомлення, стали життєво важливим її компонентом. Вони навіть не вимагали платні і ніколи не нудьгували. Від чого може нудьгувати створіння, готове роками дивитися в одну точку? 

По всьому місту загорялися вогні на семафорах. Вночі семафорами користувалися лише Академія, Палац, гільдії та найзаможніші — або найнервовіші — клієнти, але велика диспетчерська вежа на Кургані сяяла, як вепроялинка. Вгору-вниз по головній вежі пробігали стрічечки жовтих квадратиків. Безгучні на такій відстані, мінячись своїми сигналами над шаром нічного туману, окреслюючись цілими сузір’ями на тлі темного неба, семафорні вежі були магічнішими за саму магію, більш чаклунськими, ніж саме чаклунство.  

Мокр вдивлявся. 

Врешті-решт, що таке магія, якщо не те, що відбувається ніби за помахом руки?[62] Де магія в семафорах? Магія — це бурмотіння слів та чудернацькі малюнки в старовинних книгах, і в невмілих руках вона небезпечна, як полум’я пекла, — але й наполовину не настільки небезпечна, як у вмілих руках. Всесвіт сповнений магії, завдяки їй зірки тримаються на небі, а ноги — на землі. 

Але те, що відбувалося зараз... було магічним. Все це винайшли й сконструювали пересічні люди, зводячи вежі на плотах серед боліт і на вкритих кригою гірських хребтах. Вони негарно лаялися і, що ще гірше, користувалися логарифмами. Вони перебрідали річки й борсалися в трясовині тригонометрії. Вони не віддавалися мріям, у тому сенсі, який вкладають у це зазвичай, але уявили інший світ і втілили його в металі. І ось із поту, лайки й математики з’явилися... ці штуки, що ширили слова світом без зусиль, ніби зоряне світло.  

Туман уже вкрив вулиці, й будинки стирчали з нього, як прибережні острівці під час припливу.  

«Помоліться», — сказала вона. А боги ж, у певному сенсі, заборгували перед ним. Хіба не так? Вони отримали щедрі пожертви та й чимало віри, а в обмін, фактично, не зробили нічого. 

«Станьте на коліна», — сказала вона. Це не було жартом.  

Він опустився навколішки, склав долоні й почав: 

— Я надсилаю цю молитву будь-якому з богів, який... 

Вежа через вулицю навпроти освітилася — до моторошного безгучно. Великі квадрати оживали один по одному, освітлюючись зісередини. На мить Мокр зауважив на тлі щиткового блоку постать людини, що запалювала вогні. 

Коли постать розтанула, вежа почала мигтіти. До неї було досить близько, щоб це світло робило видимим весь дах Поштамту. 

На іншому краю даху стояли й дивилися на Мокра троє. Їхні тіні мінилися кожні пів секунди, в міру того, як змінювалися візерунки семафорних вогнів. Тіні постатей були людськими — чи принаймні людиноподібними. І ці постаті йшли до нього. 

Боги, гм, боги можуть бути людиноподібними. І не любити зневажливого ставлення до себе.  

Мокр прокашлявся. 

— Я неймовірно радий вас бачити... — прохрипів він. 

— Ви — Мокр? — спитала одна з постатей. 

— Послухайте, я... 

— Вона так і сказала, що ви стоятимете навколішки, — повідомив інший представник небесної трійці. — Хочете чаю? 

Мокр повільно встав. Це була якась небожественна поведінка. 

— А ви хто такі? — спитав він. І, заохочений відсутністю блискавиць, додав: — І що ви робите на моєму Поштамті? 

— Ми сплачуємо за оренду, — сказала постать. — Панові Шелягу. 

— Він ніколи нічого мені не казав! 

— Нічим не можемо допомогти, — сказала постать у центрі. — Так чи інакше, ми тільки прийшли забрати залишки нашої апаратури. Співчуваємо з приводу пожежі. Це не ми. 

— А ви... — натякнув Мокр. 

— Я — Схиблений Ал, він — Нормальний Алекс, а це — Адріян, який стверджує, що не схиблений, але не має тому доказів. 

— Чому ви орендуєте дах? 

Трійця перезирнулася. 

— Голуби? — припустив Адріян. 

— Саме так, ми розводимо голубів, — погодилася темна постать Нормального Алекса. 

— Але ж зараз темно, — зауважив Мокр. 

Його візаві обдумали цю інформацію. 

— Кажани, — сказав Схиблений Ал. — Ми намагаємося вивести поштових кажанів. 

— Не думаю, що вони аж так прив’язані до домівки, — сказав Мокр. 

— І це трагічно, еге ж? — сказав Алекс. 

— Я підіймаюся сюди ночами, бачу ці пусті сідала і ледве стримую сльози, — пожалівся Непевний Адріян. 

Мокр зміряв семафорну вежку поглядом. Вона була десь із п’ять людських зростів заввишки, з важелями керування на полірованій панелі біля підніжжя. Вона мала... професійний і доглянутий вигляд. А ще — портативний. 

— Не думаю, що ви розводите тут хоч якихось птахів, — сказав він. 

— Кажани — ссавці, — зауважив Нормальний Алекс. 

Мокр струсонув головою. 

— Ховаєтеся по дахах, маєте власний семафор... ви — «Димний Гну», чи не так? 

— О, тепер я розумію, чому ви начальник пана Шеляга — з отаким розумом, — сказав Нормальний Алекс. — То як щодо чаю? 

Схиблений Ал витягнув зі свого кухля голубине перо. В голуб’ятні щільно стояв задушливий запах гуано. 

— Щоб тут жити, треба справді любити птахів, — сказав він, стромляючи перо в бороду Нормального Алекса. 

— Вам це вдається, еге ж? — сказав Мокр. 

— Я цього не казав, погодьтеся? Та й не живемо ми тут. Просто тут зручний дах. 

У голуб’ятні, звідки голубів, фактично, вижили, було тіснувато. Але завжди знайдеться голуб, який зуміє продертися через дротяну сітку. Божевільні очиці птаха спостерігали за ними з кутка, а його гени ще зберігали спогади про часи, коли він був гігантською рептилією, яка могла б перекусити всіх цих чотирьох мавпячих синів одним укусом. Навколо валялися частини розібраних механізмів. 

— Панна Любесерце розповіла вам про мене, правильно? — спитав Мокр. 

— Вона сказала, що ви не цілковита дупа, — поінформував Непевний Адріян.