Частина Мокра фон Губперука раділа, що це відбувається. Але інша, і дуже клопітна, частина думала: «Я змушував усе це діяти. Все це рухалося вперед. Ідея марок справді спрацювала. Все це було так само чудово, як бути злочинцем, тільки не здійснюючи злочинів. Все це було весело».
— Нумо, Стенлі! — скомандував Мокр, відвертаючись від жахливого видовища й тривожних думок.
Хлопець неохоче рушив за ним, усю дорогу до самісінького виходу раз у раз гукаючи триклятого кота.
Свіже повітря вдарило в легені, як ножем, а разом із ним вдарили аплодисменти натовпу та спалах світла, який одразу засвідчив для Мокра появу чергових проблем.
— Топрий фечір, пане Губперук! — почувся життєрадісний голос Отто Крикка. — Чесне слофо, якшчо ми хочемо знаходити новин, нам досить просто знаходити вас!
Мокр проігнорував його і проштовхався до панни Любесерце, яка, як він одразу помітив, аж ніяк не нетямилася від хвилювання.
— У цьому місті є лікарня? — спитав він. — Чи хоч би пристойні лікарі?
— Є безкоштовний госпіталь леді Сибіл, — відповіла панна Любесерце.
— Він нормальний?
— Дехто з пацієнтів виживає.
— Ну то це ж нормально, так? Негайно відвезіть його туди! Я маю повернутись по кота!
— Ви збираєтеся повернутись туди по кота?
— Це пан Підкажи, — офіційним тоном сказав Стенлі. — Він народився в Поштамті.
— Не будемо сперечатися, — сказав Мокр, повертаючись, щоб іти. — Пригляньте за паном Шелягом, гаразд?
Панна Любесерце поглянула на заляпану кров’ю сорочку старого.
— Але він так виглядає, ніби якась потвора намагалася його... — почала вона.
— На нього щось впало, — коротко сказав Мокр.
— Це не могло...
— На нього щось впало, — повторив Мокр. — Ось що сталося.
Вона поглянула йому в обличчя.
— Гаразд, — погодилась вона. — На нього щось впало. Щось із великими кігтями.
— Ні, просто там стирчали цвяхи чи щось таке. Кожному ясно.
— Ось що сталося, так? — промовила панна Любесерце.
— Атож, — підтвердив Мокр і рушив геть, перш ніж пролунали нові запитання.
«Вплутувати Сторожу немає сенсу, — думав він, поспішаючи до входу. — Вони топтатимуться тут і там, нічого не з’ясують, але, з мого досвіду, завжди прагнуть кого-небудь заарештувати. Чому ви вважаєте, що це справа рук Хаббара Злотного, пане... Губперук, правильно ж? Ах, ви здогадуєтесь, так? Ви маєте такий дар, еге ж? Дивовижно: ми часом теж про щось здогадуємося. У вас якесь знайоме обличчя, пане Губперук. Звідки ви?»
Ні, шукати підтримки у Сторожі не варто. Вони можуть лише завадити.
Одне з верхніх вікон вилетіло, і язики вогню взялися лизати краєчок даху; під дощем осколків скла Мокр, пригнувшись, пірнув у двері. Щодо Підкажи... що ж, він мусить знайти клятого кота. Якщо він не зможе, це все стане несмішно. Якщо він хоч трішечки не ризикне життям і хоч шматочком тіла, він більше не зможе бути собою.
Він справді це подумав?
О боги. Він втратив своє «я». Він ніколи не мав твердого уявлення, звідки воно взялося і як, але тепер він його втратив. Ось що стається, коли погоджуєшся працювати за зарплатню. І хіба не застерігав його дідусь триматися подалі від жінок, нервових, як голені мавпочки? Тобто насправді ні — дідусь завжди більше цікавився собаками та пивом... А мусив би застерегти.
Картина тіла пана Шеляга без кінця стукала в його свідомість. Воно мало такий вигляд, ніби його зі страшною силою вдарило щось із кігтями, й лише товста уніформа врятувала старого від того, щоб його розкрили, як вустрицю. Але це було не схоже на вампіра. Вони діяли куди акуратніше. Такі методи були б марнотратством найкращих харчів. Втім, він підібрав дорогою уламок розтрощеного стільця. Уламок був якраз годящим. Перевага удару кілком у серце в тому, що це смертельно не лише для вампірів.
У вестибюлі обвалилася ще частина стелі, але він мав змогу пробратися між уламками. Головні сходи були саме з цього кінця, і цілком неушкоджені, хоча дим килимом стелився по підлозі; в іншому кінці вестибюля, де раніше громадилися гори старезних листів, досі ревіло полум’я.
Голосу листів він більше не чув. «Пробачте, — подумав він. — Я зробив усе, що міг. Це не моя провина...»
Що тепер? Щонайменше, тепер він міг забрати з кабінету свою скриньку. Він не хотів, аби вона згоріла. Деякі хімікати, які там зберігалися, було б непросто знайти знову.
У кабінеті було повно диму, але він таки витягнув скриньку з-під столу, і тут зауважив на вішалці свій золотий костюм. Його теж треба забрати, чи не так? Таку річ не можна лишити на поталу вогню. А по скриньку можна буде повернутися ще раз, еге ж? Адже костюм... костюм необхідний.
А от Підкажи ніде не було й сліду. Він не міг не втекти, чи не так? Коти ж завжди тікають з тонучих кораблів? Чи то щурі? А хіба коти не йдуть слідом за щурами? Хай там як, дим пробивався крізь паркет і стікав крізь щілини у стелі, й стирчати тут не було жодного сенсу. Всі можливі місця він уже обшукав; немає сенсу затримуватися там, де тобі на голову може звалитися тонна палаючого паперу.
Це був хороший план — але він провалився, коли Мокр побачив кота внизу, у вестибюлі. Кіт подивився на нього з цікавістю.
— Підкажи! — скричав Мокр.
Він тут-таки про це пошкодував. Надто дурне ім’я, щоб кричати його в палаючій будівлі.
Кіт знову поглянув на нього і потрюхикав геть. Мокр із прокляттями кинувся за ним і встиг помітити, як той зник у підвалах.
Коти ж тямущі звірі, чи не так? Можливо, там був інший вихід... має бути...
Коли над головою почувся тріск, Мокр навіть не підняв погляду, а рвонув уперед і вниз сходами, перестрибуючи по п’ять східців за раз. Судячи зі звуку, за його спиною завалилася ціла частина будівлі; повітряний потік із ревінням вкинув у коридор до підвалів жмут іскор, які обпалили Мокрову потилицю.
Що ж, принаймні шляху назад немає. А льохи — там же мають бути люки, камери для вугілля, всяке таке, чи не так? Там має бути прохолодно і безпечно, бо ж це...
...найкраще місце для зализування ран після того, як отримаєш по пащеці повною торбою шпильок, чи не так?
Страшна це штука — уява.
Вона сказала — вампір. А Стенлі вдарив торбою шпильок якогось «великого птаха». Стенлі — мисливець на вампірів, із торбою шпильок. У таке й не повіриш, якщо не бачив його в один із його, за висловом пана Шеляга, «маленьких моментів».
Напевне, вбити вампіра шпильками неможливо...
Саме після такої думки усвідомлюєш, що, скільки б ти не озирався назад, позаду тебе є таке «позаду», яке лишається поза твоїм полем зору.
Мокр притиснувся спиною до холодної кам’яної стіни й ковзав уздовж неї, доки стіна не скінчилася, перетворившись на дверний отвір.
У приміщенні ледь помітним блакитним сяйвом світилася Сортувальна Машина.
Придивившись до сяйва Машини, Мокр роздивився і Підкажи. Той примостився якраз під Машиною.
— Підкажи, ти поводишся дуже по-котячому, — сказав Мокр, вдивляючись у тіні. — Ходи-но до дядечка Мокра. Будь ласка?
Він зітхнув, повісив костюм на дротяний лоток для листів і поліз під Машину. Як ловлять котів? Він ніколи цього не робив. У дідусевих губпервейлерівських псарнях коти не з’являлися, хіба що у вигляді імпровізованої закуски.
Коли він простягнув руку до Підкажи, той притиснув вуха до голови й зашипів.
— Ти що, хочеш тут підсмажитися? — запитав Мокр. — Будь ласка, не дряпайся.
Кіт загарчав, і тут Мокр помітив, що тварина дивиться кудись йому за спину.
— Хороший Підкажи, — промовив він, відчуваючи, як усередині наростає жах.
Це було одне з головних правил дослідження потенційно небезпечних місць: ніколи не відволікайся на котів. І ось зненацька це конкретне місце стало значно потенційно небезпечнішим.
Інше важливе правило стверджувало: не слід повільно обертатися назад. Ти в будь-якому разі тут не сам. І справа не в коті. До біса кота. Це щось інше.
