Далі він спробував не думати про пана Помпу. 

Скільки ще ґолемів заробили собі свободу на службі місту? Чи був серед них пан Пилка, щойно з ями з тирсою, в якій він провів сотню років? Пан Лопата? Чи, може, пан Сокира? 

І чи не було одного з ґолемів там, де останній із Мокрових нещасних попередників, знайшовши ключа від замкнених дверей чи підібравши відмичку, саме збирався відчинити ці двері, коли за його спиною хтось на ім’я, скажімо, пан Молот — авжеж, о боги, авжеж — здійняв кулак для раптового і остаточного удару? 

Нікого не було поблизу нього в момент смерті? Але ж ґолеми — не істоти, вони... вони інструменти. Це дійсно був би «нещасний випадок на виробництві».  

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Я хочу все з’ясувати. Я мушу, інакше правда ховатиметься в засідці, чигаючи на моє життя. А всі ще й приховуватимуть від мене цю правду за брехнею. Але я — брехмейстер.  

— Гм-м-м? — перепитав він, усвідомивши, що щось прослухав. 

— Я спитав, чи можна мені піти й покласти її до своєї колекції, Поштмейстере? — повторив Стенлі. 

— Що? А. Так. Чудово. Так. Заразом відполіруй її як слід. 

Коли хлопець, розхитуючись, поквапився на свій бік роздягальні (і його таки справді хитало), Мокр зловив пильний погляд Шеляга.  

— Непогано, пане Губперук, — сказав той. — Геть непогано. 

— Дякую, пане Шеляг. 

— Добрячий зір маєте, — продовжував старий. 

— Ну, вона зблиснула на сонці... 

— Та нє, я маю на увазі, що ви зуміли роздивитися на Ринку ту щілину в бруківці, хоча там усе мощене плиткою.  

Мокр відповів на його невиразний погляд ще невиразнішим своїм. 

— Плитка, бруківка — яка різниця? — сказав він. 

— І то правда. Нічого істотного, дійсно, — погодився Шеляг. 

— А тепер, — сказав Мокр, відчуваючи потребу в свіжому повітрі, — я маю одну пильну справу. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, пане Шеляг. Ви не могли б де-небудь знайти ломика? Принесіть, будь ласка. І ви, пане Помпо, знадобитеся теж. 

«Перевертні й ґолеми, ґолеми й перевертні, — подумав Мокр. — Я встряг. Пора б сприйняти ситуацію серйозно. 

Я покажу їм знак». 

— Я маю одну маленьку звичку, — сказав Мокр, ведучи їх вулицями. — Пов’язану з вивісками[25].  

— З вивісками, мій пане? — перепитав Шеляг, намагаючись триматися поближче до стін. 

— Так, молодший листоношо Шеляг, із вивісками, — підтвердив Мокр, зауваживши, як той зморщився при слові «молодший». — Особливо з тими, де не вистачає літер. Коли я бачу таку вивіску, машинально починаю складати з пропущених літер слова. 

— Але як ви це робите, мій пане, вони ж пропущені? — здивувався Шеляг. 

«А, ось і пояснення того, чому ти сидиш у старезній напіврозвалений будівлі й цілими днями заварюєш чай з усякого сміття», — подумав Мокр. 

Уголос він сказав: 

— Це такий спеціальний прийом. Ні, звичайно, я можу помилятися, але... О, тут нам ліворуч... 

Це була вельми заюрмлена вулиця, і заклад опинився просто перед ними. Це було саме те, чого Мокр і хотів. 

— Вуаля, — сказав він і, згадавши, з ким говорить, додав: — Це означає: «Ось воно!». 

— Це ж перукарня, — невпевнено мовив Шеляг. — Жіноча.  

— О, та ви знаєте життя, Толлівере, все наскрізь бачите! — сказав Мокр. — І, як написано он над вікном великими синьо-зеленими літерами, вона називається... 

— «У ХЮГО», — прочитав Шеляг. — І? 

— Авжеж, «У ХЮГО», — погодився Мокр. — Мало би бути «У Х’ЮГО», але апострофа чомусь немає, і причина цього... ви не могли б мені трохи допомогти?.. 

— Е... — Шеляг несамовито втупився в літери, намагаючись змусити їх розкрити їхнє значення. 

— Приблизно так, — кивнув Мокр. — Тут немає апострофа, тому що апострофа не було — і немає — у натхненному гаслі, яке прикрашає наш дорогий Головпоштамт, пане Шеляг, — він почекав, коли замерехтить іскорка розуміння. — Ті великі металеві букви просто вкрали з нашого фасаду, пане Шеляг... я маю на увазі передню частину будинку... Ось чому «ОДУ МО», пане Шеляг. 

На те, щоб до Шеляга дійшло, знадобився певний час — але коли це сталося, Мокр був готовий. 

— Ні-ні-ні! — скричав він, хапаючи старого, який блискавкою рвонувся вперед, за засмальцьований комір і ледь не відриваючи його від землі. — Ми не так дамо цьому раду, гаразд? 

— Це власність Поштамту! Це гірше за крадіжку! Це державна зрада! — репетував Шеляг. 

— Загалом, так, — визнав Мокр. — Пане Помпо, якщо ви будете ласкавий притримати нашого друга, я піду туди та... обговорю це питання.  

Мокр передав ґолемові розлюченого молодшого листоношу й пригладив зачіску. Волосся все одно залишалося скуйовженим, але вигляд мав би зійти. 

— Ну, і що ж ви збираєтеся зробити? — спитав Шеляг. 

Мокр усміхнувся йому своєю фірмовою сяючою усмішкою. 

— Те, що мені добре вдається, пане Шеляг. Я збираюся поспілкуватися. 

Він перетнув вулицю і відчинив двері перукарні. Брязнув дзвіночок. 

Всередині він побачив шерег кабінок; повітря було ароматним, густим і якимось чином видавалося рожевим, а одразу біля входу стояв маленький столик, на якому лежав великий розкритий журнал для записів. Довкола були квіти, а молода жінка за столиком кинула на Мокра такий зарозумілий погляд, що це мало обійтися її роботодавцеві в кругленьку суму.  

Вона чекала, поки заговорить Мокр. 

Він насупився, нахилився до столика і сказав голосом, який мав усі ознаки шепоту, проте, схоже, був чутний на добрячій відстані: 

— Даруйте, чи можу я бачити пана Х’юго? Це дуже важливо.  

— В якій справі, якщо можна дізнатися? 

— Ну... Це трохи делікатна справа... — сказав Мокр. Він помітив, як над кріслами почали повертатися маківки голів у бігуді. — Але можете сказати йому, що йдеться про добрі новини. 

— Що ж, раз це добрі новини...  

— Скажіть йому, що я, гадаю, зможу вмовити Правителя Ветінарі залагодити цю справу без висунення офіційних обвинувачень. Можливо, — сказав Мокр, понизивши голос саме настільки, щоб підігріти цікавість клієнток, але не настільки, щоб вони зовсім нічого не почули. 

Жінка нажахано втупилася в нього. 

— Ви можете? Е... — вона взялася за вкриту візерунками й орнаментом переговірну трубку, але Мокр м’яко вийняв трубку з її руки, вміло свиснув у отвір, підняв його до вуха й обдарував жінку блискучою усмішкою. 

— Дякую, — сказав він.  

За що — не мало значення; усміхайся, кажи правильні слова правильним тоном і завжди, завжди випромінюй упевненість, як наднова. 

Він почув голос, тихий, як шарудіння павука у сірниковій коробці: 

— Скіттіч вобл набнаб? 

— Х’юго? — спитав Мокр. — Дуже добре, що ви знайшли для мене хвилинку. Це Мокр, Мокр фон Губперук, Генеральний поштмейстер, — він зиркнув на перемовну трубку. Вона зникала десь під стелею. — Дуже люб’язно з вашого боку допомогти нам. Я про ці зниклі літери. Якщо бути точним, про п’ять зниклих літер. 

— Скрік? Шабатадвік? Скрітч віт боттофікс! 

— Насправді я при собі такого ніколи не маю, Х’юго, але якщо ви завдасте собі клопоту визирнути у вікно, то побачите мого особистого помічника, пана Помпу. Він стоїть по той бік вулиці. 

«І має вісім футів зросту та здоровенного лома», — додав Мокр подумки. 

Він підморгнув панні за столиком, яка дивилася на нього майже з благоговінням. Комунікативні навички потрібно шліфувати повсякчас. 

Крізь стелю він почув нерозбірливу лайку. В переговірній трубці вона перетворилася на «Вугрс нікбіббль!». 

— Так, — погодився Мокр. — Можливо, мені варто піднятися й поспілкуватися з вами безпосередньо... 

За десять хвилин Мокр обережно перетнув вулицю і усміхнувся своїм співробітникам. 

— Пане Помпо, чи не могли б ви підійти туди та зняти наші літери? — сказав він. — Намагайтеся нічого не пошкодити. Пан Х’юго виявив максимальну готовність до співпраці. А ви, Толлівере, — ви ж давно тут живете, авжеж? Ви можете дізнатися, де винайняти людей з мотузками, драбинами, оцим усім? Я хотів би, щоб ці літери повернулися на Поштамт до полудня.