День був важким, а минулої ночі Мокр не виспався — непросто було виспатися як слід, звисаючи з плеча пана Помпи й раз у раз отримуючи копитом знавіснілого коня.  

Тут він теж не хотів ночувати, небо йому свідок — але він більше не мав жодного іншого прихистку, і, в кожному разі, в цьому місті-мурашнику це можна було вважати помешканням преміум-класу. Авжеж, була ще роздягальня, але вона жодним чином не годилася. Тож він просто видерся на гору мертвих листів у приміщенні, яке теоретично було його кабінетом. Загалом це були не такі вже й нестерпні умови. Людина непростої долі, як-от він, мусить навчитися спати в будь-якій ситуації, навіть коли буквально на відстані товщини стінки в її пошуках метушиться розлючений натовп. Гори листів принаймні були сухими, теплими, і не мали при собі холодної зброї. 

Він намагався влаштуватися якомога зручніше, а під ним хрустіли листи. Він ліниво взяв навмання один із них; листа було адресовано комусь на ім’я Сурма Паркер на Лоботрясці, 1, а на протилежному боці конверта великими літерами було написано «З.П.Л.». Він відкрив конверта нігтем; папір всередині ледь не розсипався від його доторку.  

Мокр поглянув на дату на листі. Його було написано сорок один рік тому.  

Переважно він не виявляв схильності до рефлексії, адже в його роботі така схильність була однією з найбільших загроз — проте зараз не міг не замислитися, чи (він знову зиркнув на листа) «твоя любляча Безщелепі»[12] таки вийшла за Сурму, а чи їхній роман так і помер отут, на цьому цвинтарі паперу. 

Мокр здригнувся і застромив конверт за пазуху. Треба спитати Шеляга, що таке З.П.Л. 

— Пане Помпо! — гукнув він. 

З кутка кімнати, де по пояс у листах стояв ґолем, долинув тихий гуркіт. 

— Так, Бане Губберук? 

— Ви можете якось заплющити очі? Я не можу спати, коли на мене дивиться пара очей, які світяться червоним. Це... ну, це в мене з дитинства. 

— Вибачте, Бане Губберук. Я Можу Повернутися Спиною. 

— Це не допоможе. Я все одно знатиму, що ці очі світяться. Та й світло відбиватиметься від стіни. Послухайте, ну куди я втечу? 

Ґолем подумав. 

— Я Вийду І Стану В Коридорі, Бане Губберук, — вирішив він і почав пробиратися до дверей. 

— Будь ласка, так і зробіть, — сказав Мокр. — А вранці знайдіть мою спальню, гаразд? У деяких кабінетах ще є місце під стелею, і ви можете листи зі спальні перенести туди. 

— Пан Шеляг Не Любить, Щоб Листи Переносили, — прогуркотів ґолем. 

— Пан Шеляг — не Поштмейстер, пане Помпо. Я — Поштмейстер. 

«О боги, божевілля заразне, — думав Мокр, тим часом як червоний відблиск ґолемових очей зник у темряві за дверима. — Який я Поштмейстер — я нещасний виродок, який став жертвою якогось ідіотського... експерименту. Що за місце! Що за ситуація! Хто може поставити відомого злочинця керувати важливою урядовою установою? Ну, крім пересічного виборця?»  

Він все намагався знайти кут зору, знайти спосіб... але весь цей час у голові його тривала, відскакуючи від внутрішніх оболонок мозку, одна розмова. 

Уявіть собі яму стофутової глибини, повну води. 

Уявіть темряву. Уявіть на дні ями людиноподібну постать, яка у цьому вирі темряви щовісім секунд натискає на важелі помпи. 

Плюх... Плюх... Плюх... 

І так двісті сорок років. 

— І ви не заперечували? — спитав тоді Мокр. 

— Ви Маєте На Увазі, Чи Не Тамував Я Образу, Бане Губберук? Але Ж Я Виконував Корисну Та Необхідну Роботу! Крім Того, Я Мав Багато Поживи Для Роздумів. 

— Під сотнею футів брудної води? Та яку, в біса, тему для роздумів ви там знайшли? 

— Перекачування Води, Бане Губберук.  

А потім, розповів ґолем, була зупинка роботи, і тьмяне світло, і вода опустилася, і його охопили ланцюги, і був рух угору, і вихід у світ світла й кольорів... і інших ґолемів. 

Мокр трохи знав про ґолемів. Тисячі років тому їх виліпили з глини й випалили її, й оживили за допомогою певних чаклунських сувоїв, вкладених у їхні голови, і вони ніколи не стомлювалися, а працювали, постійно працювали. Їх можна було побачити за прибиранням вулиць або на найтяжчих роботах при пилорамах та кузнях. А більшість із них можна було не побачити ніколи. Вони приводили до руху приховані колеса десь у глибинах без світла. Загалом, цим Мокрові пізнання про них і обмежувалися. Ще вони були чесними — це було практично частиною їхньої природи. 

Але тепер ґолеми почали визволятися. Це була найспокійніша і соціально найвідповідальніша революція в історії. Вони були власністю — тож заощаджували гроші й викуповували себе.  

Пан Помпа купував свою свободу через суттєве обмеження свободи Мокра. Людину таке могло б неабияк обурити. Це ж геть не те, що можна розуміти під свободою, авжеж? 

«О боги, — подумав Мокр, повертаючись до поточної реальності, — не дивно, що Шеляг постійно смокче свої пастилки від кашлю; пил цього будинку може просто задушити!» 

Він понишпорив у кишені й витягнув ромбоподібну пастилку, яку дав йому старий. На вигляд вона була досить безневинною. 

Хвилиною пізніше, коли пан Помпа, нахилившись, зайшов до кімнати і важко ляснув його по спині, пастилка вилетіла з Мокрового рота і влипла в стіну навпроти; до ранку вона розчинила добрячий шмат штукатурки. 

Пан Шеляг прийняв акуратно відміряну порцію настоянки з ревеню та каєнського перцю, аби тримати проходи в чистоті, і перевірив, чи все ще висить на шиї мертвий кріт — талісман від раптової атаки лікарів. Всі знають, що лікарі приносять хвороби; це самоочевидно. От природні ліки спрацьовують завжди, не те що якісь пекельні зілля, зроблені боги знають із чого. 

Він із задоволенням поцмокав губами. Звечора він також всипав у шкарпетки свіжої сірки й зараз відчував її позитивний вплив.  

У тонкій оксамитовій темряві сортувальної кімнати світилися дві лампадки. Світло проходило крізь подвійні скляні стінки, між якими було залито воду, аби свічка погасла, якщо лампадка розіб’ється.  

Це робило лампадки схожими на світляних глибоководних риб з населених кальмарами, твердих, як залізо, безодень.  

У темряві почулося булькання. Потім Шеляг закоркував пляшку з еліксиром і взявся до справ. 

— Чи заповнені чорнильниці, о учню-листоношо Стенлі? — майже проспівав він.  

— Істинно так, молодший листоношо Шеляг, до рівня третини дюйма від горлечка, як то належить за Правилами стійки на Поштамті, «Щоденні процедури», Правило С-18.  

Зашурхотіло: Шеляг погортав сторінки величезної книги, що лежала на аналої перед ним. 

— Можна подивитися картинку, пане Шеляг? — жадібно спитав Стенлі. 

Шеляг усміхнувся. Це давно вже стало частиною церемонії, і він дав ту ж відповідь, яку давав завжди. 

— Добре-добре, але це востаннє. Не слід надто часто дивитися на обличчя бога, — сказав він. — Та й на будь-яку іншу його частину. 

— Але ж ви казали, що колись у вестибюлі стояла його велика позолочена статуя, пане Шеляг. Тож усі постійно на нього дивилися. 

Шеляг завагався. Але ж Стенлі підростав. Рано чи пізно він має дізнатися. 

— Щоб ти розумів: я не думаю, що люди часто дивилися на його обличчя, — сказав він. — Вони більше дивилися на... крильця. 

— На його капелюсі та кісточках, — підхопив Стенлі. — Завдяки чому він міг передавати послання зі швидкістю... послань. 

З Шелягового чола скотилася краплинка поту. 

— Здебільшого на капелюсі та кісточках, так, — сказав він. — Е... Але не тільки там.