Люди, глибоко залучені в природу, і ті, що люб­лять і цінують її, загалом значно більше засмучуються, якщо їм здається, що різноманіття природи у якомусь місці недостатнє. Водночас люди менш обізнані радіють життю від набагато менш різноманітних ландшафтів і невеликої кількості видів птахів. Дослідження свідчать, що не просто відвідини природи, а здатність помічати красу природи й бачити біорізноманіття робить людину значно щасливішою, благополучною і сповненою сенсу та психічного добробуту241.

О, здається, я знаю відповідь на запитання, хто такі бердвочери. У певних сенсах і місцевостях, тут і зараз — це просто найщасливіші люди на Землі!

Пташина тінь

А от Роберт Вальєрес, американський військово­службовець і ветеран першої війни у Перській затоці, у далекому 1990 році почувався яким завгодно, але не щасливим. Двадцятивосьмирічного військового інженера було важко поранено під час місії в Кувейті, і додому він повернувся, страждаючи на анев­ризму, постійні мігрені через поранення голови та посттравматичний стресовий розлад. Його кар’єра в армії була завершена. Роберт роками боровся з глибокою депресією та постійним хронічним болем.

Одного разу його трирічний син побачив птаха, який ширяв у небі, і запитав батька, хто це летить. Аби відповісти на синове запитання, Робертові довелося купити визначник, а через певний час йому на очі у місцевій нью-гемпширській газеті випадково потрапило рекламне оголошення — усіх охочих запрошували на прогулянку в гори для спостереження за хижими птахами. Ця подорож змінила все. Роберт захопився драмою та свободою хижих птахів. Він дізнався, що популяції орлана білоголового (Haliaeetus leucocephalus) та сапсана у Сполучених Штатах Америки в 1950–1960-х потерпали від застосування в сільському господарстві ДДТ, тому досі потребують допомоги людей у відновленні.

Від тієї першої поїздки у гори спливло багато часу. Роберт Вальєрес є волонтером місцевого Нью-­Гемпширського Одюбонівського центру реа­білітацї та утримання хижих птахів уже 25 років поспіль. Він бере активну участь у польових програмах американських учених щодо дослідження популяції та міграцій таких хижих птахів, як сапсан і канюк ширококрилий (Buteo platypterus). Роберт не приховує, що птахи та птахоспоглядання сприяли виходу з депресії, повернули його до життя і надали йому нового сенсу.

Приклад Роберта надихнув і допоміг не одному американському ветерану, які постраждали у збройних конфліктах. Мама американського військового, Шона Парсонса, Сінді, згадує, як у дитинстві її хлопчик був зачарований природою та її загадками. Сержант Шон Парсонс повернувся з війни з ампутованими по коліно обома ногами, пережив два інфаркти і мав жити з постійними страшними болями й посттравматичним розладом, від яких не допомагали ані зусилля лікарів, ані пігулки. Життя Шона змінила зустріч з Бобом, ветераном війни і волонтером Реабілітаційного центру хижих птахів та його постійною мешканкою — самкою орлана білоголового на ім’я Харієт, у якої внаслідок важкого поранення було ампутовано обидва крила.

Роберт Вальєрес описав свій досвід повернення до життя через любов до птахів та бердвочінгу у книжці «Поранені воїни: Історія солдата, зціленого завдяки птахам» (Wounded Warriors: A Soldier’s Story of Healing through Birds). Мати Шона написала до неї передмову. До мене вона потрапила завдяки Валері Чоботарю, автору фотографій цієї книжки та одному з її натхненників.

Валерій Чоботар, ветеран російсько-­української війни, доброволець, тренер і колишній чемпіон з фріфайту, дуже добре розуміє Роберта, Шона й інших військовослужбовців, які повернулися додому, але не повернулися з війни. І розуміє тим паче, що і його з дитинства народжена любов та цікавість до птахів стала тією соломиною, схопившись за яку можна вибратися з пекла, а потім допомогти іншим. Коли я працювала над книжкою, він, серед іншого, надіслав мені цитату Роберта Вальєреса: «Дивно, як пташина тінь іноді змушує людину, що постійно дивиться вниз, подивитися вгору». Це прекрасний вислів, але разом з тим я думаю, що тут будуть доречні слова самого Валерія:

Червона Діброва — село в долонях лісу, де я народився, відкривалося для мого дитячого погляду з татових плечей — найкращої і найбезпечнішої спостережної вежі у світі. Саме його розповідям про птахів, ліс і довкілля я завдячую своєю любов’ю до природи. Але дитяча мрія присвятити своє життя дослідженню природи розбилася об виживання в дев’яностих, і життя пішло дорогою, прокладеною реаліями початку незалежності України. У моїх насичених життєвими подіями роках птахи пролітали як тіні в численних мандрівках, у подарованому мені Сашком Положинським визначнику «Птахи України», у моїх коментарях за кермом авто: хто пролетів або сидить на стовпі, у подарованому майбутньою дружиною біноклі… Вони — птахи — завжди були поруч, але окремо я, окремо вони.

2014 рік розбив моє «Я» на друзки. Події Революції гідності, участь у російсько-­українській війні та втрата близьких мені людей після повернення додому дали відчути, що пристрасть і сенси минулого вже ніколи не повернуться до мого життя, а відповіді на запитання — хто повернувся додому? — я не маю. У січні 2015 року доля звела мене з Дітте Марчер — однією із засновниць данської школи тілесно­орієнтованої психотерапії на тренінгу, який вона проводила для українських учасників війни. Саме там я почав відбудовувати себе заново. Вона сказала нам: «Шукайте себе у своїх дитячих мріях і спогадах, це може бути тим фундаментом, де постане нове ваше “Я”». Спогади про дитяче захоплення були тією іскоркою, яка, я впевнений, повернула мене до вибору Жити. А коли я побачив на фото вираз свого обличчя в авіарії з папугами, то зрозумів що життя може початися і в 40 років. Зараз я чоловік і батько трьох синів, а основна моя робота пов’язана з поверненням та адаптацією ветеранів до життя. А птахи стали саме тим, що допомагає мені відчувати себе тут і зараз, поєднувати в собі частинку своїх предків, життя яких було тісно переплетене з природою. Тож спостерігаючи через вікно своєї оселі, мандруючи світом, просто вигулюючи собаку парком — зустрічаючись із птахами, я немов переношуся на плечі до свого Батька, де я в безпеці і весь світ переді мною. І дітей своїх я по черзі ношу також, знайомлячи їх із пташиним і не тільки світом, з вірою у наше майбутнє.

Будьте здорові!

На тлі американських та українських вояків і героїв британець Джо Харкнесс — ніякий не ветеран і тим паче не герой. Він багато років потерпав від алкогольної та наркотичної залежності, лікувався, зривався і знову поринав у вир саморуйнації. Аж поки під час ремісії не зміг ухопитися за дитячі спогади про прогулянки з дідусем, закоханим у птахів, і перші знайомства з пірникозами великими, лисками та хижими птахами. Ці спогади, подальші прогулянки на вересові поля, спостереження за птахами та спілкування в мережі з однодумцями-­бердвочерами виявилися тим гачком, за який Джо зміг зачепитися і втриматися на краю. Свій досвід зцілення Джо виклав у книжці «Птахотерапія» (Bird Therapy). Він писав, що спостереження за птахами допомогли йому зі стабільністю та концентрацією, а світ природи своєю послідовністю та незалежністю від людини та її метушні забезпечив ідеальне очищення розуму, відпочинок і відчуття контролю, що у його випадку неабияк сприяло класичній терапії.

Звісно, всі ці приклади не є свідченням того, що бердвочінг — це чарівна паличка, панацея, яка вирішить будь-які проблеми зі здоров’ям та психікою. Недарма Сінді Парсонс у книжці «Поранені воїни…» (Wounded Warriors…) цитує англійського поета Джона Донна: «Немає людини, котра була би наче острів, сама собою, кожна людина є частиною материка, частиною суходолу…». Найцікавіший у світі птах та найсвітліше хобі не зарадить людині, яка не хоче допомогти собі сама або прийняти допомогу від близьких людей.

У чому тоді користь птахоспоглядання? О, тут існує велика кількість наукових досліджень, які красномовно свідчать, що милування природою взагалі та птахами зокрема впливає на організм, психіку та когнітивні здібності людини якнайкраще.