Переважна кількість крячків — це невеликі елегантні рибоїдні птахи з вузькими крилами і тонким дзьобом, що нагадує пінцет, яким так зручно діставати з води рибку. Група крячків болотяних, до якої належить і білощокий, на відміну від своїх морських та океанічних родичів, полюбляє гніздувати в дельтах і заплавах річок, на озерах, ставках і водосховищах. Крячки болотяні будують гнізда на воді із залишків водяної рослинності, тому потребують зарослих і спокійних водойм. Таке гніздування майже зводить нанівець можливість дістатися їхніх гнізд для наземних хижаків та дослідників.

Я вивчала крячка білощокого на водосховищах з байдарки, а от «ділянки полювання» Матеуша — це були мілководні стави, на яких зручно працювати, просто надягнувши високі бахіли. Окрім бахіл, щоранку ми завантажували в старий білий «Фордик» надувного човна, величезну пересувну лабораторію-­холодильник, яка вмикалася у прикурювач, купу реманенту для побудови пасток на дорослих птахів, підзорні труби й біноклі для спостереження та батон на перекус. Нашим завданням було відловити та позначити всіх дорослих птахів на колоніях, аби кожного можна було розрізнити в бінокль чи просто на око.

Це було непросте завдання. Спійманих птахів, крім звичайних орнітологічних маніпуляцій, ми піддавали процедурі індивідуального фарбування. На крила, хвіст і білі щоки безпечною фарбою наносили систему індивідуальних міток, які можна було легко розпізнати з великої відстані. У крячків болотяних самець майже не відрізняється від самки за зовнішнім виглядом, отже, вся надія була на ці мітки.

Коли у гніздах вилупилися пташенята, Матеуш почав годинами спостерігати в трубу за окремими кублами — який саме корм приносить пташенятам самець, а який — самиця. Правду кажучи, я відчувала себе непотрібною й безпорадною. Спостереження за тим, який харч принесе пташеняті котрий з батьків, — це складна навичка, і я нею не володіла. Треба навести трубу на гніздо, до якого наближався птах зі здобиччю в дзьобі, визначити за мітками на тілі його стать, вид здобичі та її приблизний розмір і швидко занотувати все це, а також зафіксувати номер гнізда в журналі. І все це — за секунду, бо ці птахи до біса прудкі. Ох, як я заздрила колегам, що вивчають лісових птахів, до гнізд яких можна просто приставити камеру чи фотопастку!

Ще в попередні роки Матеуш виявив, що в якийсь момент частина самок кудись зникає. Самець продовжував сумлінно носити підростаючим дітям рибу, збільшуючи кількість прильотів з кормом, аби компенсувати відсутність подружжя. А самку як корова язиком злизала. Можна було б запідозрити загибель від хижаків, але навряд чи на польських ставах з’явився спеціальний хижак-­жінконенависник, який магічним чином вибірково ловив і пожирав майже винятково самок. Матеуш запідозрив дезертирство. Треба було з’ясувати, куди ж насправді здиміли від гнізд і дітей пропащі самки.

Не надто сподіваючись на успіх і розуміючи мою тимчасову безтолковість у ролі пташиного фуд-блогера, Матеуш запропонував мені детективну задачку, «Справу зниклих матерів». На окремий папірець я перемалювала та вивчила напам’ять 12 індивідуальних «татуювань» фарбою, аби легко впізнати виявлених утікачок. Озброєна цим досьє, трубою на тринозі, біноклем, фотоапаратом і величезним капелюхом (у липні сонце там скажене), я поволі обходила стави й колонії і намагалася знайти маркованих птахів зі стенду «Розшукуються…». Справа видавалася не надто захопливою. Були великі шанси, що самки просто відлетіли на міграцію або кочівлю, і я нікого не знайду.

Але мені пощастило. Першу самку я побачила вже на другий день, на новій колонії за шість ставків від її рідного, того, де залишилися чоловік і діти. Утікачка вже була з новим кавалером, і вони вдвох активно будували «протогніздо», намагаючись справити одне на одного найкраще враження. Я збігала до машини по розкладного стільця, установила трубу й фотоапарат та зручно вмостилася в кущах як папараці, збираючись зафіксувати для науки якнайдетальніші докази подружньої зради. Через деякий час я знайшла ще одну самку-­втікачку. Вона літала у змішаних зграях — своєрідних клубах для холостяків, де крячки обирають собі пару. Винних виявлено, слідство завершено.

Чи можна виправдати дезертира?

Дезертирство — це явище, коли один з батьків чи обоє залишають своє гніздо з кладкою або пташенятами. Якщо дезертирує один з батьків, другий має компенсувати його відсутність, інакше не всі пташенята можуть вижити. Тому, приймаючи рішення втекти, птах керується багатьма чинниками — наявністю та якістю кормів, фізіологічним станом себе й партнера, погодними умовами, кількістю та віком дітей. Дозволити собі чкурнути геть і зекономити на втечі ресурси, не втративши при цьому дітей, у яких уже добряче вклалися, можуть не так багато видів птахів. Кулики, деякі горобині, фрегати. А от у мартинів і крячків, для яких підняти пташенят на крило — справа енергетично дорога й потребує зусиль обох батьків, до досліджень Матеуша дезертирства виявлено не було.

Самець і самка крячків білощоких годують малих по-різному. Доволі смішно спостерігати, як крихітне дводенне пташеня безуспішно намагається проковтнути коропа завбільшки з нього самого, доправленого до голодної пащі турботливим батьком. Для таких пташенят потрібні маленькі комахи, і саме це — спеціалізація самки61. А якраз вони й становлять 97 % дезертирів, які кидають напризволяще (тобто на батька) приблизно половину всіх гнізд. Утеча відбувається, коли пташенятам виповнюється п’ять днів і більше. У цьому віці пташенята підросли, і комахи їм уже не потрібні. Самець ловить здебільшого поживну та велику рибу, тому він може більш-менш компенсувати відсутність матері й самостійно поставити виводок на крило62. Схоже поводяться і деякі кулики, у яких самець залишається з виводком, бо він здатний ефективніше захистити дітей від хижаків.

Здається, що самки — це такі «матері-­єхидни», які переймаються лише одним: отримати більше спроб розмноження — і тому залишають на бідолашних чоловіків недогодованих дітей. Але справа виявилася не такою простою: дезертирство пов’язане зі стресом.

Самки птахів особливо вразливі до стресу. Вони докладають неймовірно багато сил у відкладання яєць та їх насиджування. Важливе значення має також стан здоров’я птахи. Ось, наприклад, у синиць великих самки в поганому фізичному стані, яких дослідники до того ж піддавали стресу, полишали виводок частіше, ніж здорові самки63. Дослідження крячка білощокого Матеуша також довели, що стрес у поєднанні з ненайкращим здоров’ям різко збільшують імовірність того, що самка залишить виводок на батька і втече64.

Серед людей чомусь укорінена думка, що жінки стійкіші до стресу, ніж чоловіки. Вони народжують і виховують дітей, працюють, займаються хатніми справами, дбають про хворих родичів, а чоловіки нервують та отримують інфаркти у 40–50 років. І саме чоловіки набагато частіше кидають дітей в умовах стресу, наприклад, у випадку серйозної дитячої хвороби. У київській дитячій онкоклініці на Житомирській я надивилася на одиноких мам коло дитячих ліжок, які залишилися самі, щойно виявилося — сюрприз! — що хвору дитину треба лікувати, а це довго, дорого й нервово. У птахів система влаштована не так. У більшості видів дезертирує саме мати, хоча є нечисленні види, у яких утекти можуть представники обох статей. Природа вважає, що у випадку стресу й катаклізмів саме мам треба берегти.

За неприємним словом «дезертирство» стоять зокрема і трагедії, коли обоє батьків кидають гніздо й пташенят через хвилювання чи стрес, зокрема спричинений хижаками чи людиною. Ось чому категорично не вітається будь-яке турбування птахів на гнізді, особливо в найвразливіший момент відкладання яєць. Багато видів доволі стійкі до такого, тому якщо ви випадково знайшли гніздо з пташенятами, то не треба одразу панікувати. Однак деякі види дуже чутливі, тож до їхніх гнізд краще зайвий раз не наближатися.

Погляньмо на родича синиці звичайної — маленьку коловодну пташку ремеза (Remiz pendulinus). Цей вид відомий тим, що з пуху тополі й верби майстерно плете кумедне гніздо-«рукавичку», підвішену на кінчику тонкої гілки над водою. Якщо у синиці великої самка кидає гніздо, перебуваючи в поганому фізичному стані та після серйозного хвилювання, то в ремезів усе навпаки. Якщо обидві птахи були здорові і в доброму гуморі, то після стресу пара обов’язково залишить гніздо й розпочне нову спробу деінде. Бо саме за таких умов друга спроба може виявитися вдалою і можна ризикнути65. А якщо самець і самка не в найкращій формі, то вони радше залишаться з першим гніздом — на другу складну конструкцію й кладку може не вистачити сил.