Зулейха зрозуміла, що батько не матиме душевного спокою до того часу, поки не збудеться всіх тих сумнівів, які полонили його думки. Тепер Зулейху займало вже не питання поїздки. Вона намагалася якимось чином заспокоїти батька. Зулейха вмостилася навпроти.

— Сядь трохи ближче, Зулейхо, а тепер розповідай, що ти там хотіла зробити заради мого здоров’я?

— Все просто, тату. Я хочу разом з вами оселитися там, де є добрі лікарі, де кращі умови, приємніший клімат.

— Тобто в Стамбулі?

— Я не знаю, де може бути краще.

Алі Осман-бей глибоко вдихнув і сказав:

— Я довго думав про це, але це неможливо. Точніше, неможливо для мене. Але тобі я повертаю цілковиту волю. Ти можеш повернутися до Стамбула.

— Я думаю, ви чудово розумієте, що зараз це неможливо.

— Дитя моє, ти вже доросла. Ми можемо говорити відверто. Не знаю, чи зрозуміла ти одну з особливостей мого характеру? Я нікому нічим не хочу бути зобов’язаним. Такий уже я вдався. А хворий — це клопіт, тягар. Стати ярмом на шиї молодої дівчини… Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, та я не з тих, хто нею зловживатиме, хоч би що зі мною сталося…

— Тату, не нервуйте.

— Ні, дитя моє. Мовчати про те, що надумав, а тільки весь час прокручувати це в голові ще важче. І ти це теж розумієш. Про що я казав?.. Ага, зараз. Родинне гніздо не вічне, доню. Батьки старіють, умирають, такий закон природи. А діти виростають. І от через цей розпуск командного складу родинне вогнище і руйнується. А на його руїнах з’являються нові й нові сім’ї. Те ж саме зараз відбувається й з нами. Після того, як померла твоя мати, наша сім’я опинилася в такому ж стані, дочко. А якщо говорити відверто, то повністю розсипалася. І зараз я не маю жодного права сказати тобі — нумо жити далі, вдаючи таку собі подобу сім’ї, що складається з хворого батька і тендітної дівчинки, якій ледь виповнилося двадцять. Тепер ти бачиш, що волю я тобі даю не лише на словах. Ти вільна, дочко. Тепер ти можеш повернутися до Стамбула і жити де захочеш. Але, можливо, ти хочеш спитати: «Чому ж ви не дозволили мені тоді вчитися далі? Адже цим ви самі прирекли мене жити тут». Мені буде важко відповісти на це питання.

— Ні, тату. Навпаки.

— Раніше я тобі вже називав деякі причини. Я собі дещо надумав. Вважав, що після твоїх дитячих літ, проведених у такий непевний час і в такому оточенні, тобі корисно буде пожити кілька років в Анатолії. У здоровій атмосфері родинного вогнища. Хочеш знати правду? Я не можу змусити себе повірити, що і в цьому я частково помилився. Та все ж сподіваюся, що ти маєш хоча б якусь користь від життя вдома. І щось із нього стане тобі у пригоді.

— Звичайно, тату.

— А зараз, дочко, вирішуймо. Я залишаюся, ти повертаєшся.

— Куди?

— До Стамбула, звичайно.

Зулейха нервово кашлянула. Щоб не показувати, як сльози наринули їй на очі, підійшла до батька ззаду і, поклавши руки йому на плечі, повільно нагнулася і поцілувала в скроню. Зулейха завжди вельми стримано виявляла свою любов.

Полковник відчув у цьому боязкому, сором’язливому поцілунку щось незвичайне і повернув до неї голову.

— Тату, ви як дитина, я знову вам нагадую. Хіба можна нам зараз розлучатися?

— Однак рано чи пізно ти вийдеш заміж.

— Про це в нас ще буде час подумати.

— І я тобі теж повторюю: твій батько — не та людина, щоб прийняти самопожертву.

— Чому ви кажете, що це самопожертва? Ви мали б знати, що коли жертвують чимось заради любимої людини, то така офіра тільки в радість.

— Ти це все в романах вичитала, доню. У житті все не так. Повагавшись, Зулейха сказала:

— Бідний татку, ви не знаєте, яка насправді жорстока ваша дочка. Я просто не можу зробити або прийняти щось, до чого в мене душа не лежить. Зараз тут, поряд з вами, я живу життям, наповненим любов’ю до вас, і боюся, що в майбутньому сумуватиму за цим.

Щоразу, згадуючи те, що вона сказала батькові, Зулейха не могла спинити сліз, які вона на превелику силу стримала тоді. Дівчина з подивом відчувала, що, попри всі негаразди, зараз вона жила справді насиченим духовним життям. Такого раніше ніколи не було.

Після тієї нічної розмови минуло три чи чотири місяці. Вони вирушили в Гьольюзю, щоб провести в особняку останні погожі літні дні. Вечоріло, батько з донькою сиділи в саду коло басейну.

Алі Осман-бей умостився в солом’яному кріслі, накривши ноги легкою ковдрою, останнім часом у нього набрякали ноги, і йому важко стало ходити. Та ось розмова зайшла про Юсуфа.

— Ти помітила, Зулейхо, — сказав Алі Осман-бей, — Юсуф знову не показується.

Дівчина розсміялася:

— Він, мабуть, таємно від усіх сновигає довкола будівлі муніципалітету в Силіфке.

— Я так не думаю.

— А я вважаю, що так воно й є. Маєток йому не в голові. Видно, щось своє на думці має.

— Можливо. Але є й важливіша причина. І мені цікаво, чи здогадаєшся ти яка?

— І в чому ж річ?

— Ти помітила, що його мати майже весь час із нами, а от Юсуф нас чомусь постійно уникає?

Щось насторожило Зулейху в батькових словах і в тому, як він посміхався.

— Так, але ніяк не збагну, хіба тільки та, яку я вже назвала.

— Ні, річ зовсім не в цьому. Здається мені, він уникає твого товариства.

Зулейха насупилася.

— Ти ба! І чого б то?

— Боїться, щоб народ чого не навигадував.

— Дивно.

— Нічого дивного. Скоріше навпаки. Для місцевих це цілком природно. Та, власне, скрізь приблизно одне й те ж. Якщо дві сім’ї тісно спілкуються, і в одній є дівчина на порі, а в другій — нежонатий чоловік.

— А що, вже про нас язиками плещуть?

Алі Осман-бей, ніби не почувши Зулейхиних слів, засміявся ще дужче:

— Особливо якщо хлопець має ім’я Юсуф, а дівчина — Зулейха.

Цього разу засміялася Зулейха:

— Чи не думають вони часом, що я, як Зулейха, не даю Юсуфові просвітку?

— Ну, до цього, звичайно, не доходить. Проте деякі люди мені багато різного намололи в Силіфке.

— Це коли? Адже останнім часом ви ні з ким не зустрічалися. — Зулейха встала: — Щось мій шановний батько не всю правду каже…

— Ти несправедлива, Зулейхо. Ти ж знаєш, що я завжди відвертий з тобою.

— Але мені здається, татку, що віднедавна ви зрадили цю свою звичку.

— А що поробиш, дочко. Ти в мене гострувата, тож доводиться говорити обережно.

— Це й справді так. Визнаю. Але невже й з вами я так поводжусь? Не помічала… А зараз скажіть мені, хто ж вам усе це розповів. Чи не той-таки Юсуф-бей?

Полковник кашлянув і розсміявся, щоб показати, що підозри ці безпідставні:

— Ну, хіба ж таке може бути! Та чи ж це в його правилах робити мені хоч щонайменші натяки?

— Хто ж тоді?

— Його мати.

— Це правда?

— Вона попросила засватати тебе за свого сина.

— Але це все так дивно. Ви ж знаєте, що Енісе-ханим мене недолюблює, і навряд чи коли-небудь змінить своє ставлення до мене.

— Ти, дочко, не знаєш цих провінційних жінок. Я ніскілечки не сумніваюся, що Енісе-ханим трохи боїться твоїх поглядів. Але для таких, як Енісе-ханим, набагато важливіше, з якої сім’ї дівчина, ніж те, що вона думає. Бачиш тепер, який я з тобою відвертий.

— Отож виходить, що Енісе-ханим просить мене за дружину своєму синові, бо дуже прихильна до вас?

— Але з нашого боку було б несправедливим не визнати, що в чомусь ти все ж подобаєшся бідолашній жінці.

— Так-так-так… Отже, і пан спадкоємець не стоїть осторонь від усіх цих проектів? А які його міркування з цього приводу?

— Мені здається, він має бути задоволений. Не може ж він бути байдужим до такої дівчини, як ти.

— А що про те думає мій шановний батько? Цікаво, що ж він їм відповів?

Алі Осман-бей розгубився. Він не чекав від Зулейхи такого прямого запитання. А тому вдав, що не зрозумів.

— Що я їм відповів? Сказав, що й стіни мають вуха і що хай ніхто цих ваших слів не почує.

— Чому?

— Тому що це неможливо.