— Мені, чесно кажучи, вже добряче набридло ходити пішки. — А потім додав тихим голосом, так щоб не почув водій: — Навіть якщо можливість небезпеки буде одна на мільйон, все одно потрібно робити тільки так… Ніколи не можна кидати водія самого.

Сторонній людині така поведінка могла б здатися або дитячою бравадою, або донкіхотством. Але Зулейха так не думала, бо знала, що це його природжена шляхетність, яка йде від родинних традицій предків-деребеїв. Їй пригадалась одна подія, що сталася в перший рік їх спільного життя.

Якось опівночі, коли надворі періщив дощ, усіх жителів маєтку розбудив різкий грюкіт у двері. Порушником спокою виявився староста Омер Чавуш, поруч з ним стояв пастух, який дуже затинався і закашлявся від швидкого бігу.

Пастух помітив, як двоє дивно одягнених людей зайшли до каменоломень з боку кошар. Він не наважився до них підійти, бо не знав, що вони збираються робити, і побіг мерщій будити старосту.

Омер Чавуш похапцем натягнув на себе чоботи і кожух, озброївся, але все одно прийшов до господаря, щоб повідомити про непроханих гостей.

Юсуф, не кажучи ні слова, одягнувся, поклав у кишеню пістолет, який завжди лежав у головах у нього в кімнаті, зняв хлист, що висів на стіні, і вийшов на вулицю.

Коли Зулейха побачила, як свекрушине обличчя зблідло, немов полотно, і як та, нервово тереблячи руками кінці головної хустки, стала молитися, спитала:

— Ханим, а хто ці люди?

Зулейха помітила, як розширилися від хвилювання очі старої жінки, коли вона їй відповіла:

— Може, втекли з в’язниці або з армії. А може, й розбійники. Хто ж їх знає, дочко.

— Значить, це небезпечно?

— Звичайно, дочко.

— Тоді чому ви дозволили своєму синові піти?

— Та хіба ж він мене послухає, дочко?.. А якщо він не піде, то хто ж тоді?

— Є староста. Робітники.

— Це все наймані люди… А тут зовсім інша річ… Якщо є небезпека для життя, дочко, то завжди голова родини йде. Той, кого називають беєм…

Навіть зараз Зулейсі здавалося, що вона бачить те страждання, змішане з наївним захопленням і гордістю, яке світилося в очах старої жінки.

Переїхавши через міст, автомобіль невдовзі зупинився на краю безлюдного пляжу, білосніжний пісок якого тут і там виблискував під променями сонця, наче перламутрові черепашки.

Вода відступила так далеко, що важко було визначити на око, де ж закінчується пляж і власне починається море.

Юсуф вистрибнув з машини і, набравши повні жмені піску, підніс їх до обличчя Зулейхи:

— Погляньте, ви коли-небудь бачили такий же красивий і чистий пісок? Ми на найкращому пляжі в світі… Ось тільки його пустельність навіює на людей смуток… — Потому він додав: — Тепер ви розумієте, навіщо потрібний купальний костюм, що я купив в Айвалику?

Зулейха, сміючись, запитала:

— То він для мене?

— Ви приємно відпочинете на цьому пляжі. Всі свої хвороби залишите на березі, а на «Ташуджу» повернетесь бадьорою і здоровою. Ми вас тут залишимо наодинці, а за кабінку вам правитиме машина. Самі ж трохи пройдемося — до села Алтинова — вип’ємо там кави… Ви можете робити все, що душа забажає — роздягатись, одягатись, лежати на пляжі. Самі будете дивитися, як діло піде… Коли надокучить і ви надумаєтеся повернутися — посигнальте нам клаксоном. Адже ми, по суті, всього за два кілометри від Дікилі. Якщо дивитися он з тієї скелі, то видно навіть його будиночки… А якщо ген-ген побачите дим, так це напевно «Тажуджу» нас чекає.

Вода, либонь, так нагрілася, що була ненабагато прохолодніша за розпечене повітря. Зулейха повільно йшла вперед по піску і думала, що помітить, як увійшла в море, лише коли ноги відчують пружний опір води.

Пісок на морському дні виявився таким же дрібним і білим, як на березі. На поверхні не було помітно ні цяточки крім зелених полисків легких водних брижів, що розходилися від рухів Зулейхи.

Зулейха зауважила, що, хоча вона пройшла вже чималу відстань, вода все ніяк не доходила їй до пояса. Їй здавалося, що коли захоче, то вона могла б так само спокійно дійти до парусного судна у відкритому морі і, тримаючись за його борт, поговорити з людьми, які там були.

Геть стомившись від ходьби, Зулейха сіла у воду, немов у ванну, простягла ноги вперед і, спираючись руками на пісок позаду себе, відкинулася назад, опустивши потилицю в воду.

Зулейха розуміла, що той час, котрий вона проводить тут, — це ті рідкісні години, які в житті ніколи не повторюються двічі, і що вона завжди пам’ятатиме ці піщані береги, які за свій вік не бачили жодної живої істоти, окрім кількох залишених без нагляду верблюдів.

Від утоми не лишилося й сліду. Зулейху пойняла дивна веселість. Коли б зараз тут, у морі, були й інші люди, а пляж запрудили відпочивальники, як це було в повсякденному житті, вона б неодмінно кричала не своїм голосом, сміялася, хлюпалася у воді і виспівувала. Але велична, сповнена смутку тиша незайманої природи перетворювала цю веселість на спокій і задумливість, надавала оптимістичного настрою і глибокої безпричинної довіри до навколишнього світу. Море більше скидалося на мілкий басейн, що простягся аж до виднокраю, і думка про те, щоб намагатися в ньому плавати, здавалася Зулейсі просто смішною.

Хоча ніщо не заважало їй утримувати рівновагу, її голова раптом поринала під воду, в рот починала текти вода, і Зулейха невеликим зусиллям поверталася в попереднє положення.

Зулейха вигадала собі нову розвагу: треба було повільно лягти горічерева на пісок на дні, витягнути руки вздовж тіла, лежати цілком непорушно і, не заплющуючи очей, спробувати через товщу води поглянути на цей світ…

Для цієї забави, доволі небезпечної, їй потрібно було затримати дихання секунд на п’ять-десять. Але вона ніяк не могла утримати рівновагу. Крім того, її волосся починало хвилями плавати навколо обличчя, а вода виштовхувала верхню частину тіла і змушувала піднімати голову з води.

Тоді, сидячи на дні, вона стала злегка рухатися то в один, то в другий бік, як велика і дивовижна водорість. Ноги залишалися на піску, а голова стриміла над водою.

Зулейха зрозуміла, що вже час повертатися, лише коли на сонці, що з самого ранку пашіло розплавленим оловом, і на морі з’явилися вогненні полиски. Вона повільно рушила до імпровізованої кабінки для перевдягання.

Юсуф домовився із Зулейхою, що, коли вона досхочу накупається, покличе його, погудівши у клаксон. Але Зулейха згадала про це, аж коли побачила, як повертаються Юсуф з водієм. Можливо, він уже почав хвилюватися, що збігло стільки часу, а від Зулейхи все немає жодного поклику.

Сигналити не було вже жодної потреби. Але, попри це, Зулейха — як дитина, котра боїться пропустити будь-яку нагоду побавитись, — підвелася з місця, перехилилася вперед і стала щосили сигналити. Втім це було не просто гудіння клаксона. Звуки розносились у вечоровій тиші — то різкі й гучні, то слабкі й уривчасті, схожі на гру на саксофоні, який супроводжує мелодію. Вони майже кликали палкими і нетерплячими голосами.

Зулейсі раптом почулися крики самки птахи, яка прикликає самця, і вона зніяковіло відсмикнула руку від клаксона.

Юсуф не міг повернутися без частування і приніс Зулейсі повний кошик ягід і винограду з садів Алтинови. Коли він підійшов до машини з кошиком, з країв якого звисали грона, Зулейха, спираючись на дверцята, випросталася і голосом, якого Юсуф не чув у неї ніколи раніше, сказала:

— Я вдячна вам… Справді, дуже, дуже вдячна!

Хоча Зулейха й не могла себе бачити, вона розуміла, що ніколи ще ні Юсуф, ні хтось інший не бачили її такою гарною: вологе волосся прилипло до скронь, на вустах грала весела усмішка, а очі звабливо сяяли.

Юсуф вирішив, що ця вдячність виключно за принесений виноград, і потішив своє почуття хорошого сім’янина і зразкового голови родини:

— Нема за що дякувати! Хіба можна було повертатися з Алтинови і не принести вам скуштувати місцевого винограду?