Трохи згодом до воріт під’їхав критий візок. Незважаючи на дощ, що лив ливцем, вони поїхали в степ, а назад повернулися невідомим Зулейсі кружним шляхом.

Нарешті, коли на околиці міста замаячіли перші будинки, вони зупинилися біля огорожі. Це був цвинтар.

— Ось, донечко, — сказала Енісе-ханим, — вийдімо ненадовго і, коли вже нам по дорозі, провідаємо твоїх батька й матінку… Я торік живці посадила, погляньмо, чи що виросло…

Зулейха схаменулася лише зараз. Виходить, свекруха привезла її провідати батька.

Зулейха, похнюпившись, ішла між могильними плитами, намагаючись не вгрузати каблуками у вологу землю. Їй хотілося розплакатися від чистих і релігійних почуттів цієї старої жінки.

Нарешті настав понеділок. День розставання…

Автомобіль чекав їх уже десять хвилин. Усі валізи ще півгодини тому віднесли вниз і поставили біля дверей.

Але Зулейха все ніяк не могла спуститися. Вона розгублено тинялася кімнатою туди й сюди, ніби шукаючи чогось, і раз у раз відчиняла та зачиняла двері.

Нагорі нікого. Всі домашні зібралися і чекають її в передпокої.

Попереду в неї — останні тяжкі хвилини внизу… Звичайно, і вони минуть. Востаннє, поглянувши на себе в дзеркало в передпокої і поправивши волосся, вона спустилася вниз.

Зовиці стояли біля каміна. Двоє слуг швидко вибігли в передпокій.

Свекруха біля прочинених на вулицю дверей сіла навпочіпки, обхопивши голову руками. Побачивши Зулейху, вона підвелася, поправила поли ентарі і хустку на голові.

Зулейха спокійно і дуже по-доброму обійняла зовиць, підняла на руки малюків, розцілувала їх, потім поплескала по підборіддю і по спині слуг, які хотіли поцілувати їй руки.

Нарешті вона підійшла до свекрухи, котра, здавалося, затаїлася за стулкою дверей. Стара жінка завжди цілувала її в щоки, а тут ще й притисла її до грудей і легенько покачала, ніби заколисуючи маленьку дитину.

Баба-ефенді у дворі давав нагінку слугам:

— Сцо це таке? Ви сцо, у такому велицезному будинку кухля води не найсли? Звицаїв не знаєте? У вас у васих селах, сцо, воду не ллють, коли хто в дорогу вирушає? Сцоб Всевисній беріг та доїхали всі зиві-здорові?

Тут невідь-звідки на шию Юсуфові кинувся кривоногий старий з рідкою борідкою і в синьому пальті, доручив привезти йому з Мерсіна коробку якогось невідомого насіння і попросив зав’язати собі на пальці вузлик, щоб не забути.

Зулейха дуже злякалася, як би й цього разу, як під час поїздки в Гьольюзю два дні тому, Юсуф не послав супроводити її когось стороннього.

Але тут побачила, як той різким рухом відірвав руки бородатого старого від свого коміра і попрямував до машини.

— Ну навіщо ви себе утруднюєте, що за потреба? — не могла вона стриматися, щоб не сказати.

Юсуф показав на тих, хто був у дворі.

— Та хіба ж так чинять? Я довезу вас до Єнідже.

Автомобіль проїздив Кизкалесі.

З самого початку дороги Зулейха сиділа, притулившись щокою до скла, і, не кажучи ні слова, дивилася на степи і гори.

Несподівано вона сказала:

— Скільки років ми не бачили Кизкалесі?

Юсуф ніби прокинувся від сну і розгубився, не знаючи, що відповісти:

— Не було коли…

— Відтоді, як я побачила це місце вперше, минуло шість років!

— Більше… Майже сім… Час летить швидко.

— Так, просто як день минає…

— Ми, напевно, так само будемо говорити, коли й постаріємо.

— Ви сказали, що минуло майже сім років. І весь цей час ми залишалися чужими одне одному.

— І залишаємося такими ж.

— Справді, так… Як говорили наші батьки, це доля, так написано на роду.

Зулейха злегка здригнулася, ніби на неї раптом напала безпричинна туга, і додала:

— Давайте не будемо вдаватися в крайності… Ми не зовсім чужі одне одному… Ми розлучаємося по-дружньому… Це з усіма трапляється. Я завжди бажатиму вам щастя і благополуччя.

— І я вам теж.

— Але я вам ще більше. Ви мене цілком забезпечили.

— Прошу вас, не варто так говорити.

— Але правда є правда… З цього погляду бажати вам щастя — це просто мій борг.

— Не говорімо про це більше, прошу вас.

— Але ви, звичайно, не станете мені забороняти говорити про нашу дружбу… Дасть Аллах, ви будете щасливі. Обзаведетеся сім’єю… з’являться діти.

— Даруйте, та у вас немає права починати такі розмови.

У словах Юсуфа звучав докір. Але Зулейха, не зважаючи на його слова, ніби бавлячись, вела далі:

— Ось, наприклад, одружитеся з тією мініатюрною дівчиною, яку ми зустріли в Айвалику…

Юсуф трохи роздратовано розсміявся:

— А це ви ще з чого надумали?

— Просто… Мені ніхто інший на думку не спав. Ви тільки не подумайте, що я її критикую або щось іще… Я кажу щиро. Ви не уявляєте, як мені сподобалася ця дівчина! У неї від природи такі густі вії.

— Я вас прошу…

— Ця дівчинка вас кохала, адже правда?

Цього разу Юсуф засміявся, але нічого не відповів.

Зулейха зашарілася, бо відчула, що під час цієї розмови робить щось негідне. Але вже не могла себе стримати.

Після довгих днів мовчання і напруженого чекання їй страшенно хотілося поговорити. До цієї хвилини їй здавалося неможливим знайти теми для розмови на час цієї довгої подорожі, коли їй доведеться провести кілька годин наодинці з Юсуфом. Але зараз найстрашнішим для неї було це тривале мовчання. З її вуст ладні були зірватися по-дитячому наївні, ніжні слова, які говорять, коли трохи сп’яніють або в лихоманці. І щоб приховати цей напад ніжності, вона надавала своєму обличчю глузливого виразу і говорила ущипки.

Та коли Юсуф розсміявся, закашлявся і замовк, їй теж довелося зробити так само, і незабаром цей напад минувся.

На півдорозі їм знову довелося зупинитися на десять хвилин на старому, напіврозваленому заїжджому дворі.

Сад здавався зовсім голим через те, що молоде листя ще не вкрило дерева, і степова кав’ярня виглядала ще більш обідраною і жалюгідною.

Юсуф і тут був так само замкнений і неговіркий. На всі питання Зулейхи відповідав коротко і занурювався у свої думки.

Зулейха, врешті-решт, була для Юсуфа гостею на п’ять-шість годин. І хіба в цей час йому не личило поводитися з нею дещо ввічливіше?

На вокзал у Мерсіні вони приїхали дуже рано. Автомотриса,[57] що мала довезти їх до Енідже, вирушала лише за дві години. Зулейха поклала валізи на багажну полицю порожнього вагона. Потім ще раз сказала Юсуфу, який, спохмурнівши, поглядав на годинник:

— Ви, якщо хочете, можете повертатися… Я сама впораюся.

— Ні… Я повинен вас сам посадити на експрес.

— Залишилося ще години дві. У вас напевно є справи в місті. Ви йдіть.

— А ви що робитимете?

Зулейха невпевнено знизала плечима, поглянула на безлюдну станцію і дрібний, немов водяний пил, дощ.

— Нічого… Чекатиму…

Зулейха ніби докоряла Юсуфу за його мовчанку.

Але він цього так і не зрозумів, як не вловив образи в мовчанці Зулейхи, що настала після Кизкалесі, і сказав:

— Якщо хочете, можемо піти в парк на березі, посидимо там з годинку…

Звичайно, не потрібно було погоджуватися на цю вимушену ввічливість. Але Зулейха, не кажучи ні слова, підвелася. Вони побрели пліч-о-пліч вулицями, пройшли через ринок і спустилися до моря.

Парк ще не відкрили, позаяк сезон поки не почався. Офіціант приніс для них на берег два стільці і стіл. Вони сіли, не зважаючи на дощик, що мжичив дрібним пилом.

Зулейха довго спостерігала за каламутними хвилями, що тихо набігали на берег, коливаючи на собі клубки брудних морських водоростей.

Юсуф усе так само, не кажучи ні слова, сидів з нахмуреним обличчям і грався ланцюжком від ключів. Потім поглянув на годинник:

— Залишилося п’ятдесят хвилин…

Зулейха здивувалася, як швидко добігав кінця останній день, котрий, як вона думала, ніколи не закінчиться. Лише зараз її раптом немов ударили в серце — настав час їхати.