І ви гадаєте, що слід говорити про одне й те саме і під час швидкого фокстроту, і під час повільного танго? Де там, у жодному разі… Чи ж може говорити про одне й те саме людина, сп’яніла від життя, здатна відчувати і мислити? Поки триває танець, не досить лише прислухатися до ритму музики і підстроюватися під нього. Ви слухатимете phrase musicale, або, якщо дозволите мені перекласти, музичну фразу і з нею узгоджуватиме порухи вашого тіла і душі.

Хочете почути кілька прикладів фраз, які може сказати своїй дамі кавалер, що знається на фокстроті й танго?

Очі в Зулейхи сяяли од захвату, коли вона спостерігала, як дядько, мов режисер театральної трупи, що навчає новачків ролей, любовно повторює шаблонні фрази, доповнюючи їх доречними жестами та мімікою.

Зулейха на цих уроках була йому найкращою помічницею. Шевкет-бей до власних дітей ставився дещо зневажливо, вважаючи їх нездібними. Зате Зулейхою просто не міг намилуватися.

— Дівчинко моя, ти особлива! У тобі є цікавинка. Ти ні на кого не будеш схожа. От тільки варто змусити тебе трохи інакше поглянути на це твоє, можливо, чисте й здорове, та все ж дещо надмірне захоплення всім американським.

І щоразу, коли йшлося про важливість виховання, літній дипломат, споважнівши на виду, видавав племінниці зі своєї бібліотеки кілька французьких романів, які добирав вельми ретельно.

Три літа поспіль Зулейха відпочивала на вакаціях у різних вілаєтах. У чомусь ці подорожі були й приємними.

Колись давно американці, так би мовити, нагодували її не нашим хлібом, переконавши, що понад усе на світі люди цивілізовані полюбляють подорожувати. Анатолія, хоча й не така багата на дива та незвідані відкриття, як Китай чи Гавайські острови, все ж була місцем, вартим уваги. Та й, зрештою, її батьківщиною.

Крім того, сама думка влитися в місцеве середовище в ролі доньки шанованого всіма командира, лоскотала її самолюбство.

Коли Зулейха пила чай з кількома військовими — батьковими друзями — в побудованому солдатами парку напівзруйнованого і безбарвного селища, вона бачила себе в уяві англійською міс з пригодницького фільму, яка приїхала в колоніальні володіння, щоб відвідати батька. Завдяки цим мріям довколишні буденні предмети на якийсь час здавалися їй прекрасними і поетичними.

Здавна найприємнішою розвагою Зулейха вважала кінні прогулянки. Дівчина заздрісно поглядала на вершниць-іноземок, які траплялися їй вечорами дорогою до Бебека або Бююкдере.

Мрія Зулейхи стати амазонкою нарешті здійснилася в Анатолії. Дівчина відчувала, як їй на очі аж сльози навертаються від радості щоразу, коли вона сідала на коня, якого притримував хтось із підпорядкованих батькові рядових. Потім виїжджала на кінну прогулянку в оточенні гурту офіцерів.

А ще на час перебування в Анатолії дядько наказав їй побути таким собі культурним місіонером. Хто ж іще, крім таких, як вона, дівчат, що виросли у вищому світі, зможе краще навчити цих провінціалів нового життя?

Зулейха справді була гідною ученицею свого дядька. І те, що він робив у Стамбулі, вона влаштовувала тут: у міських парках почастішали прийоми і гуляння з танцями для дівчат.

У Стамбулі Зулейха звичайно була дівчиною непримітною і сором’язливою. А тут, відчувши свою важливість, завжди на перших ролях, Зулейха впевнено брала все у свої руки.

Зулейха дивувалася: як швидко промайнули ці три довгі місяці, а вона навіть не доторкнулася до цілої купи книг і зошитів, що привезла з собою.

Весь час у неї гостювала чимала ватага її нових містечкових друзів. Певна своєї вроди, дівчина знала, що дехто з юнаків у цьому гамірному гурті симпатизує їй. Хоча вони вочевидь і не наважувалися сказати про це. Цілуючи на прощання батька й матір, вона пустотливо дженджурилася, уявляючи, ніби цілує всю цю дружну компанію. Як це чудово — бути обожнюваною любимицею для стількох людей!

Зулейха, сама як перст посеред похмурого моря, гірко всміхалася, згадуючи несправджені надії свого життя, яке тепер починалося наново.

Прогулянковий теплохід плив, здалека сяючи гірляндами вогнів, як ліхтариками на балкончиках мінаретів у ніч Рамазану.

А Зулейха, заглиблена в свої думки, спостерігала за цими даленіючими вогнями.

…Минали останні місяці навчання в коледжі, який вона повинна була закінчити того року. Ось тоді й розвіялися на порох її мрії про поїздку до Америки.

Алі Осман-бей не бажав для доньки вищої університетської освіти і хотів, щоб та відразу по закінченні коледжу повернулася до нього. А в навчальному закладі, де раніше її обнадіювали розмовами про те, що зможуть відрядити до Америки своїм коштом, здавалося, геть забули всі свої обіцянки. Останні сподівання покладала Зулейха на дядька, якому й розповіла про все, маючи намір з його допомогою таки переконати батька. Та Шевкет-бей був щирим з, нею і категорично відмовив:

— Дитино моя, ти ж знаєш, як важко цьому тихому і безвідмовному чоловікові говорити навіть про найелементарніші речі. А моє втручання може ще більше все ускладнити. Мені теж несила зрозуміти, що мусить робити дочка Алі Османа в Силіфке, маючи таку освіту? Як не є, а один раз з’їздити туди на вакації тобі доведеться. Може, придумаєш що-небудь, переконаєш батька… Якщо ні, то хоч як прикро, але нема ради… Він твій батько, отже, мусиш змиритися…

— Ти заснула? Не хочеш лягти?

Зулейха здригнулася й розплющила очі. В головах стояв Юсуф.

— Вже холодно, дивись, не змерзни. Якщо хочеш, попрошу спустити тебе вниз.

— Ні-ні, все гаразд. Навіть добре, що стало прохолодніше. Хвиль і сліду немає… Не турбуйтеся. Мені нічого не потрібно.

— Ну, коли хочеш, посидь іще… В такому разі краще пошукати теплу ковдру…

— У мене вже є одна…

— Не годиться… Хіба ж це ковдра? Вона ж тонка, як твій шалик на шиї…

Юсуф, похитуючись, спустився вниз і невдовзі повернувся. Заходився закутувати дружину в теплу ковдру, ніби сповивав немовля.

Зулейха, помітивши, що чоловік п’яний у дим, а тому сперечатися з ним марно, з посмішкою підкорилася.

На Юсуфі була лише легка біла сорочка. Зулейсі хотілося сказати, що це він сам більше ризикує захворіти, ніж вона. А що як він подумає, ніби це якийсь вияв ніжності чи співчуття до нього? Зулейха промовчала.

Укривши Зулейху, Юсуф промовив:

— А зараз слухатимеш у мене концерт. У нашій команді є хлопчина з Сакиза. Він чудово грає на багламі.[15] Далеко, звісно, до вашої високої музики. Та, сподіваюсь, хоч якусь хвильку потішить тебе.

Ледь чутні далекі звуки струн слух Зулейхи ловив і раніше. Вона прислухалася до цього тихого звучання, яке то губилося серед безладних шумів гвинта пароплава та шерехів моря, то лунало знову.

У недовгім часі молода жінка зрозуміла, що це народна мелодія, яку грають на передній палубі, здається, на тамбурі.[16]

Юсуф усадовив хлопця, що грав на багламі, на нижньому щаблі палуби, а сам повернувся до столика під капітанським містком.

Голос колишній мешканець Сакиза мав хрипкуватий, але приємний, дивним чином схожий на звуки баглами.

З думками у хмарах, з посмішкою на губах молода жінка спершу слухала мелодію, яка нагадала їй тюркю.[17] У музику впліталися сплески води, шум вітру, і Зулейха поступово почала знемагати на сон. Від довшого часу звуки інструментів на взір свищиків і баглами асоціювалися в Зулейхи з горами Анатолії. А зараз переселенець із Сакиза своєю грою перетворював їх на голоси моря, островів і порослих водоростями скель.

Зулейха встала з крісла, тепліше закуталася в ковдру і, дрібцюючи ногами й тримаючись за борт, — коли йдеш, більше відчувається хитавиця, — підійшла до трапа.

Команда повсідалася край нижньої сходинки, випроставши ноги у бік клітки з куркою. Той хлопчина, що прислуговував Зулейсі за столом, сів поруч навпочіпки, підперши голову руками. За кілька кроків попереду на люкові, заклавши руки за голову, горічерева на весь свій зріст розтягнувся, пихкаючи сигаретою, довготелесий моряк.