Зулейха сподівалася заплакати, прихилившись щокою до орденів на батькових грудях. Але враз подумала, що й бойовим пораненням батька-воїна можна пишатися не менше, ніж найвищими нагородами, і залилася слізьми, обіймаючи його за плечі.

— Маю надію, що ваша хвороба незагрозлива, чи не так? Ми ж подбали, щоб вас добре обстежили?

— Хвороба? Та немає в мене ніякої хвороби… Просто в Адані заслаб на малярію, то, може, селезінка та печінка трохи підводять. Все мине, нічого страшного…

— А що у вас за поранення?

— Поранення? Яке поранення? А, це ви про руку… Це не поранення… На вулиці впав… Так, лікоть трохи забив… Пусте, заживе з часом…

Ще й тепер, через багато років, Зулейху заразом смішила й — дратувала ця розмова між батьком і дядьком. О Аллах, якою наївною, тихою і покірливою людиною був її батько! Стільки років смерть заглядала йому у вічі в Анатолії, в яких бувальцях випало побувати на війні — анічогісінько з того він не годен був пригадати чи розповісти. Він навіть соромився назвати хворобою ту страшну недугу, яку підхопив, коли боровся за життя, бідуючи і поневіряючись в Анатолійських болотах! І хай та рана чи перелом у нього на руці від невдалого падіння. Хто міг заперечити, що то не поранення, отримане на війні? Тож коли він не знав, що відповідати цікавим, хай би краще просто промовчав. Але ж ні, він казав, що впав на вулиці, роблячи з себе посміховисько, вважав, що не має права пишатися пораненням навіть перед своїми рідними.

Алі Осман-бей повернувся до Стамбула в той самий час, коли для Шевкет-бея настав період пригніченості та переживань.

Попервах відносини між літнім дипломатом і командирами в Шарк Махфелі складалися дуже добре. Але молодий паша, який спершу був поставився до Шевкет-бея розважливо і з розумінням, зараз, давшись на підмову не знати яких наклепників, змінився. Шевкет-бей, завоювавши дружбу і Пеле, і Франше д’Еспере, робив для батьківщини все від нього залежне у складний для країни час. Попри вже немолодий вік він змушений був вештатися по всіх тих чаюваннях і балювати в посольстві тільки тому, що намагався вивідати обстановку у вищих військових колах та обернути все на нашу користь. Згадати хоча б, що завдяки самій лише його дружбі з Пеле і д’Еспере від в’язниці (а хто, либонь, і від смерті) врятувалися он скільки співвітчизників! Та вони, здається, цього не розуміють. Гаразд, хай так, йому байдуже. Та це ще нічого, але ж оточення паші схибнулося на помилкових ідеях і в основних питаннях, що стосувалися вищих інтересів батьківщини: наприклад, маючи у Високій Порті стількох впливових дипломатів, які зуби з’їли на політичних проблемах, до Лозанни навіщось делегуються військовик із лікарем![13]

А дядько, бач, тепер не до вподоби. І то з тієї лише причини, що казав щиру правду. Тож через цю розбіжність у поглядах Шевкет-бей опинився на узбіччі політичного життя і вирішив доживати віку в своєму особняку, присвятивши себе дослідженням. Та попри власне рішення «ні в що не втручатися» щоразу, зустрічаючись зі швагром, колишній дипломат не міг стриматися, щоб хоч напівнатяками не поглузувати з нього.

Зулейха з великою охотою слухала їхні балачки. Було очевидно, що багато в чому її дядько мав перевагу над батьком і легко міг заткнути того за пояс. Зулейха вважала справедливою критику на адресу командирів, які вперто не визнавали, що військова справа це одне, а управління і дипломатія — зовсім інше. Але дізнавшись згодом, що батько, крім легкої рани на руці, має ще три поранення — на стегні, в нижній частині живота і на грудях, зрозуміла, що й цьому військовику є що відповісти на всі поставлені йому запитання.

Та Алі Осман тільки дуже уважно слухав свояка, ученого і патріота, і, ніби відчуваючи якусь свою провину, низько схиляв голову.

Рану на грудях Алі Осман дістав ще два роки тому. Але вона досі давалася взнаки, хоча й була не більша за голкове вушко. Не зрозуміло, чому це лікарі надавали такого великого значення гнійному прищику, який, досить було зітерти ватою краплину гною, що виступала на ньому раз на кілька днів, уже й не відрізниш від укусу блохи?

Алі Осман протягом усіх тих двох місяців, що був у Стамбулі, два дні на тиждень ходив до Гюльхани.

Цього разу він мав рішучий намір перевезти до Анатолії всю родину. Але хворій Зулейхиній тітці останніми місяцями помітно погіршало. Сім’я не могла переїхати до Анатолії, залишивши помираючу в Стамбулі.

Через те у Конью — на нове призначення полковником — Алі Осман-бей змушений був їхати сам.

Через чотири чи п’ять місяців Муневвер-ханим, залишившись удвох із донькою в будинку в Куручешме, виїхала до Конью. Ці останні три роки, які Зулейсі залишалося прожити в Стамбулі до закінчення коледжу, стали найщасливішими роками її життя.

Вихідні Зулейхи, як і раніш, проходили в особняку в Еренкьоє. Шевкет-бей, вийшовши у відставку, тихцем ненавидів, як жаб’яче кодло, незграбний республіканський уряд, що вперто не бажав сприймати його точку зору. Але це не вадило дядькові, і то незгірш за інших, насолоджуватися життям у новій епосі. Він часто влаштовував удома вечори з танцями, справжні тобі бали, намагаючись таким робом долучити до світського життя своє оточення. Запрошені були у тому числі й заможні друзі.

Старий дипломат, здавалося, роздумав присвятити себе виключно науці та дослідженням.

Він казав Зулейсі, яка на той час уже мала вісімнадцять років:

— Що ж я маю робити, коли вони не дають мені бути корисним моїй державі в інший спосіб? Мушу навчати своїх співвітчизників основ і тонкощів сучасного вищого світу. А це нелегко — навчити людей із середньовічним світоглядом жити по-людськи. Ми мало чого досягли тим, що дозволили-таки нашим жінкам відкрити обличчя. От якби ми зробили їх справжніми європейками! Я маю на увазі освіченість, уміння триматися в товаристві…

Замолоду, під час перебування в Європі, Шевкет-бей, кілька років обіймав посаду посольського секретаря і завдяки цьому був запанібрата з іноземцями в Стамбулі. Він добре знався на всіх тонкощах аристократичного й розкішного життя.

Готуючи вечори, старий дипломат особисто перевіряв, чи належним чином оформлено столи із закусками, критикував не лише вбрання і танці, а й навіть вирази облич і рухи присутніх. Тих, хто не вмів поводитися в світському салоні, він змушував цього вчитися.

За власні гроші Шевкет-бей виписав викладача для клубу, який відкрився в їхньому районі, і той безкоштовно навчав фокстроту й танго охочих, що не мали зайвої копійки.

Коли Зулейха помітила, що відомі люди питають у неї поради, які сукні ліпше замовляти до певного сезону та які шалі й сигаретниці до цих суконь пасують, вона зазнайкувато задерла носа.

Тим часом у Шевкет-бея ставало все більше послідовників, тож він зібрав довкола себе декого зі своїх учнів і почав давати лекції.

— Раніше молодому чоловікові траплялося поглянути на жінку хіба що через замкову шпару чи просвіток у дерев’яній перегородці, а зараз він може спокійнісінько взяти даму попідруч і потанцювати з нею. Це великий крок уперед. Та не варто забувати, що цей крок перший. Інакше кажучи, порожня рамка. А от заповнити цю рамку барвистим розписом і орнаментами цивілізації, знаєте як важко? От, скажімо, під час танців інколи розмовляють, так заведено. А про що розмовляти? Товкти воду в ступі, плескати язиками?

Ні, розмова, що відбувається в цей час між кавалером і його дамою, це свого роду мова музики і танцю, або, інакше сказати, parole.[14] У ті хвилини, котрі минають у музиці й танці, повільно, немов скойки устриці, розкриваються найбільш закриті серця, а з найпотаємніших таїн спадають завіси… І хоч би хто ти був, ураз випліскується назовні або вся витонченість, або ж увесь бруд твоєї натури. Хвилини музики й танців — коротка мить взаєморозуміння між чоловічою й жіночою душами.