Сказавши це, він поставив кошик на землю, узяв з нього гроно і простягнув дружині.

Цього разу неправильно зрозуміла Зулейха. Юсуф хотів лише ближче показати їй, якого кольору виноград, а Зулейха витлумачила його жест як бажання погодувати її з рук і відірвала губами кілька ягідок.

Згодом Зулейха вельми пошкодувала про свою помилку. Вона так і не змогла пробачити собі, що їла виноград з рук Юсуфа, немов пташка, яка клює поживу з рук господаря, та ще й без запрошення.

Але тієї миті якраз доходив кінця напад її нестримних веселощів, котрий затопив її хвилею почуттів і натхнення, а тому вона не збентежилася, коли збагнула свою помилку.

Машина повільно, з тихим шурхотом рушила по піску. Зулейха дивилася на Дікилі, який розкинувся на протилежному схилі і до якого, здавалося, рукою сягнути. В його вікнах відбивалися промені вечірнього сонця.

Зулейха більше не прибирала своєї руки, коли раптом від трясанини мимоволі торкалася руки Юсуфа. У неї з’явилося непоборне бажання, попри незвичайну бадьорість у всьому тілі, їхати довго-предовго, як нескінченною дорогою, покласти голову йому на груди і знову заснути.

Але це жодним чином не було пов’язано з Юсуфом. У душі й тілі будь-якої людини від народження таяться такі бажання, котрі в певні хвилини з нездоланною силою змушують їх пориватися до будь-кого, хто опиняється поруч. Може, це було впливом усе тієї ж веселості, яка цілком захопила вдень її єство і діяла на неї як легке сп’яніння? Проте зараз із десятка припущень правильним виявилося лиш одне, а саме: бути простішою, не вдаватись до розуму й досвіду, щоб керувати бажаннями свого тіла, а головне, душі. Довіритися плинові життя, як трохи давніше вона віддала своє тіло воді, коли коливалася в різні боки, цілковито відключивши свідомість, нерухома, ніби дивовижна велика озерна квітка. Вона змушена була визнати, що не було в світі нічого правильнішого і прекраснішого за це відчуття.

Зулейсі знову згадалися ті надвечірні години день тому, коли сонце на прузі стає великим і червоним, сім’я, з якою вони сиділи в кав’ярні на пристані в Айвалику, напівзакохану-напівображену на Юсуфа пухленьку дівчину. Якби зараз та дівчина опинилася на її місці, то вона, звичайно схилила б голову на Юсуфове плече, спробувала б обвити короткими ручками його міцне молоде тіло, притислася щокою до його щоки і їла б виноград з його долонь. І звичайно, вчинила б правильно.

Без зайвого поспіху поївши за виставленим на вулицю столиком у маленькій забігайлівці, що була чимось середнім між їдальнею і корчмою, вони спустилися до пристані. Там на них уже чекав човен з «Ташуджу».

Коли Юсуф, стоячи однією ногою на пристані, а другою в човні, подаючи руку Зулейсі, раптом ні з того ні з цього, ніби це щойно спало йому на думку, сказав:

— Я хотів вам запропонувати… Якщо ви проти, будемо вважати, що я нічого не говорив. Муніципалітет тут побудував невеликий парк. У ньому ось уже тиждень показують кіно… Поки ще рано… Ми жодного разу не бачили містечка вночі… Якщо хочете, заглянемо туди на кілька хвилин… Подивимося, що там та як.

Зулейха погодилася без вагань:

— Яка чудова ідея, звичайно, підемо.

Юсуф на мить завмер, коли побачив, з якою дитячою поступливістю і навіть радістю Зулейха пристала на його пропозицію.

— Але, звісно, якщо ви втомилися, повернімося на пароплав… — сказав він. — Вам вирішувати.

Зулейха розсміялася:

— Хіба ми з вами не домовилися, що вся втома і нездужання залишаться на пляжі?

Юсуф відзначив два важливі моменти в поведінці й словах Зулейхи.

Колишня Зулейха ніколи так швидко і легко не погоджувалася з тим, що він пропонував. Але завжди з легкою гримасою незадоволення опиралася навіть у малозначних питаннях.

Крім того, він уперше чув, щоб вона надала значення його словам, запам’ятала їх і потім повторила.

І нарешті, він зауважив, що, коли вони поверталися тією самою вулицею, якою спускалися кілька хвилин тому, Зулейха йшла поруч підскоком, немов школярка, й іноді перестрибувала через пошкоджені булижники у бруківці, намагаючись підстроїтися під нього і йти з ним у ногу.

Всі ці ледве помітні зміни в поведінці Зулейхи були такі для неї нові, що годі й описати.

У всіх селищах і містечках, де під час свого плавання Мармуровим і Егейським морями зупинявся «Ташуджу», Юсуф щоразу з цікавістю розпитував про роботу муніципальної влади, шукав будь-якого приводу, щоб оглянути всі нові споруди, вулиці, ринки й різниці, і тягнув за собою Зулейху.

Він гадав, що зумів приховати від дружини зацікавленість, яка раніше так її дратувала і була однією з причин їх непримиренних суперечок.

Коли вдалині показався осяяний вогнями парк, Зулейха вирішила трохи підштрикнути чоловіка:

— У вас прокинувся колишній дух працівника муніципалітету.

— Чого б то?

— А хіба ми не тому йдемо прогулятися парком?

— Запевняю, не тому… Якщо хочете, можемо повернутися.

Він потерпав від того, що вона вгадала його справжні наміри, і цілком серйозно зібрався повернути назад, Зулейха ж уривчасто розсміялася:

— Та годі вам, ви ж не дитина. Що в цьому поганого?

Юсуф теж розсміявся:

— Поганого начебто нічого… Все дуже просто… Але ви, їй-богу, все не так зрозуміли… Будьте певні.

Юсуфу ніколи не вдавалося приховати брехню, а тому, коли він промовляв останні слова, голос його по-дивному затремтів, і це ще дужче розсмішило Зулейху.

— Ви теж будьте певні, що я не помилилася, — сказала вона. — Але чому ж мені має здаватися дивним таке бажання? Хіба ж я сама не культурна людина? Мені теж, звичайно ж, цікаво, як тут намагаються облагородити своє містечко.

Цього разу вже Юсуф не йняв віри. І у нього на те були всі підстави. Він не міг уторопати зі слів дружини, жартує вона чи робить це заради власного інтересу і задоволення, а тому теж розсміявся.

Якийсь час вони йшли, перекидаючись жартами і кепкуючи один з одного, немов двоє друзів, а потім Зулейха поринула в свої думки.

Як приємно вони могли б говорити на теми, які завжди, поки вони були чоловіком і дружиною, загрожували перерости у сварку, якби всі їхні розмови проходили ось так подружньому.

Юсуф, злякавшись, як би дружина не визнала всі вдосконалення в саду надто примітивними і демократичними, відразу ж запропонував піти геть і сказав:

— Як видно, даремно вони старалися. І хотіли щось зробити, та не дуже їм це вдалося. — Але в цьому критичному зауваженні відчувалося приховане суперництво.

Зулейсі ніби захотілося продовжити недавню суперечку, і вона спитала:

— Ну чому ж? Мені, навпаки, здалося, що зроблено все з душею, все таке миле. І якщо вже ми сюди прийшли, треба обов’язково хоч краєм ока поглянути на їхній кінотеатр.

Зулейха говорила так не лише, щоб здивувати й порадувати Юсуфа. Їй справді дуже сподобалися розвішані на деревах лампочки, бензиновий двигун, що стояв трохи віддалік, чоловіки, котрі попивали каву і газовану воду й курили наргіле на краю крихітного басейну, купки жінок в чаршафах, які, ніби злякавшись місячного світла, відійшли в тінь, під крони дерев. Їй було приємно прогулюватися серед цих людей і уявляти собі, що вона долучається до намальованих людей з величезної картини, на якій зображено сад. Зайшовши за перегородку, зроблену зі скріплених дерев’яних дощок на залізному каркасі, вони увійшли до тієї частини парку, де розташовувався кінотеатр. Зулейха, не зважаючи на те, що чоловік хотів сісти трохи віддалік і тим самим відокремитися від основної частини народу, попрямувала в самісінький центр велелюдного натовпу. Вона радісно усілася на один з двох вільних стільців, які там нагледіла, другий підсунула до себе, приберігаючи його для Юсуфа, і помахала йому рукою, щоб він хутчіше йшов.

Зулейха з давнього часу дивилася як на гірший з гріхів проти гарного тону їсти під час вистави в театрі або в кіно і вважала це найганебнішим порушенням етикету жителями Анатолії. А тут раптом погукала офіціанта, який снував між рядами стільців, побрязкуючи щипцями для цукру, і замовила собі газовану воду, а Юсуфові — каву.