Звісно, це дратувало команду, та він, миттю відчувши, що розізлив чергову жертву своїх прискіпувань, одразу ж відбувався жартами. Та ще й чудово розумів, що його старість — його й щастя, бо хто на такого зможе розсердитися. Тож усі поблажливо терпіли його витівки, навіть по-своєму полюбили дивного старигана.

Баба-ефенді мав гучний і різкий голос — дивний як для його старечого віку. Коли старий попоїсть, то голос йому стає ще голоснішим, а тоді на борту знайдеться, було, який-небудь бешкетник з команди і тихенько його про щось спитає. Ну, Баба-ефенді й відповість йому, гадає, що пошепки, а насправді рокотить на всю палубу, мов у трубу, і всі на борту за животи хапаються зо сміху.

А ще він на свій манір і з особливою грецькою вимовою читав мавалід,[52] що розважало не тільки всю команду, а й Юсуфа, тому повторювалося щоночі.

Та при цьому Баба-ефенді був надто запальним оповідачем і не терпів жодних заперечень. Раз почавши говорити, він уже не міг зупинитися і напускався на кожного, хто зауважував неточність його переповідань.

Попри те старий був тямущим і поштивим. Його навіть не розпестило Зулейшине аж надто поблажливе ставлення. Він ніколи не заходив на кормову палубу, вважаючи її забороненим місцем. А якщо туди конче потрібно було навідатися кому-небудь з команди, він за те шпетив його на всі заставки: «І сцо ти там забув, га, синку? Це сцо, хлів тобі? Не бацис, сцо жінка там?»

Тому дуже дивно було, коли Зулейха що-небудь хотіла йому сказати чи передати і підкликала до себе, а він дуже ввічливо їй відмовляв:

— Даруйте, ханум-ефенді, будьте ласкаві, просу до нас сюди, — і запрошував її на палубу під капітанським містком.

Юсуф підмітив цікаву річ:

— «Ташуджу» — просто пароплав переселенців з островів, — примовляв він, — від Міділлі до Кіпру, з кожного острова по мешканцю є… Лише з Криту бракувало, а тепер — повний набір.

Та для Баба-ефенді мало було лише представляти на кораблі Крит. Він повсякчас доводив, що Крит кращий за інші острови, намагаючись показати його панування, і одно повторював: «Та годі вам, неуки… їх і островами гріх назвати», сіючи таким чином розбрат на кораблі.

Одне тільки було прикро: маючи блискучу (як і зуби) пам’ять, розповідаючи з усіма подробицями про пригоди полковника Васоса[53] й дитинство Венізелоса,[54] зараз він усе ніяк не міг запам’ятати, куди й навіщо вони пливуть на цьому незнайомому йому пароплаві, і часом запитував Зулейху:

— Сказіть, будь ласка, ханум-ефенді, а куди ми все пливемо?.. І де се озеро? І я там зитиму?

Зулейха дивом дивувалася тій безтурботності, з якою цей старий по хвилинних роздумах пристав до незнайомих йому людей, не знаючи ні сном ні духом, хто вони, куди прямують, і не думаючи про те, де доведеться вмирати, якщо його раптом висадять на півдорозі. Насправді такому спокою можна було лише позаздрити.

А вона сама? Адже вона не більше за цього старого знає про те, куди вони приїдуть і що чекає їх у майбутньому. Скоро закінчиться їхня морська мандрівка. У тих місцях узбережжя, що починалися за Мерсіном, Фініке та мисом Гелідонья, на пристанях, на яких вони знов інколи виходили з Юсуфом, вже відчувалися кольори й запахи, властиві Гьольюзю.

Авжеж, їхня подорож добігала кінця. За кілька днів знову доведеться зустрічатися з людьми, якось протистояти плинові того життя, до якого, як їй здавалося, вона зараз зовсім не готова.

Більше не було того стану приємного спокою, який, здавалося, навіювала безлюдність морських просторів. Досить було їй уявити знайомі обличчя людей, що зустрінуть її в Силіфке, свою свекруху, як серце Зулейхи починало прискорено битися, і в неї темніло в очах.

І знову хвиля полуденної спеки й задухи накрила «Ташуджу».

Після Анталії пароплав вийшов з відкритого моря, скерував ніс на суходіл і, обігнувши скелястий мис, зупинився посеред бухти.

Це була якась дивна місцевість — жодна хатинка не прозирала крізь зелені бухти, здавалося, поблизу немає людського житла.

До Зулейхи, яка вже кілька годин знеможено лежала в шезлонгу на палубі, підійшов Юсуф і спитав:

— Ви спите?

Зулейха підвелася.

— Ні, — відповіла. — Я роздивляюся обрії.

— І вам не цікаво, чому це ми раптом зупинилися коло відлюдного берега?..

— Сьогодні так жарко, що в мене голова стала капустяна від спеки, я навіть і не подумала про це. Ще один сюрприз, так?

— Щось схоже на те… Ми тепер заплили в морські кордони нашого вілаєту… Стоїмо неподалік від мису Анамур. Завтра, якщо пощастить, будемо вже в Ташуджу… Отож сьогодні — останній день нашого плавання. І я пропоную вам відпочинок на пляжі як прощальний номер програми. Я вам покажу, що наші пляжі не згірші того, що вам так сподобався тоді в Дікилі.

Зулейха розсміялася:

— Суперництво вілаєтів?

— А якщо ви трохи нездужаєте сьогодні, як мені здалося, то повірте — цілюще купання в цій прекрасній бухті як вітром звіє усі хвороби.

Невдовзі човен з «Ташуджу» висадив Юсуфа та Зулейху на берег край гаю вічнозелених ріжкових дерев. Коли вони вийшли з човна на сушу, Зулейха побажала прогулятися поміж дерев.

— Щось мене трохи захитало… Це вперше таке… Мені навіть не стільки вода потрібна, скільки затінок, — говорила Зулейха і раз у раз сідала під деревами, набирала в жменю землю, підносила до обличчя, вдихаючи її аромат.

— Нічого дивного, — сказав Юсуф. — Сьогодні вже двадцять восьмий день нашої подорожі. Можна сказати, половина кругосвітньої… Вам, напевно, вже обридло.

Зулейха злякалася, що Юсуф може образитися, і, сміючись, сказала:

— Ні-ні, що ви… Про «Ташуджу» в мене залишаться якнайкращі спогади.

Вони думали, що зовсім самі в цьому гаї, але раптом помітили двох маленьких дівчаток. Юсуф і Зулейха пішли за ними і вийшли на баштан з кавунами. Старий критянин, схожий на Баба-ефенді, запросив їх до обвитої зеленню альтанки поряд з колодязем і з палкою молитвою та хвалою на устах розрізав кавуни.

Юсуф прихопив із собою фотоапарат.

Зулейха покликала до себе двох дівчаток — внучок критянина — і трохи попозувала. Потім, коли стало прохолодніше, вони знову, прогулюючись між деревами, спустились до берега моря.

Тут берег не був величезним піщаним пляжем, як у Дікилі.

Коли тут, на Середземному морі, за південного вітру розігрувалися шторми, хвилі, що накочували на берег, ламали скелі: там виднівся невеликий острівець, з якого досі стриміло коріння дерев, у іншому місці вода проточила величезну пустоту біля підніжжя скелі, ще далі громадилися купи кам’яних уламків, схожих на залишки пароплавної пристані.

Гай ріжкових дерев довкола затоки місцями спускався аж до берега і нависав над морем з країв прямовисних і голих плато, які здалека скидалися на бетонні уступи на схилах.

Юсуф довго ретельно вибирав місце для купання Зулейхи. Нарешті знайшов, приніс туди у невеликій сумці червоний купальник, куплений в Айвалику. Вибачився, що йому не вдалося роздобути що-небудь, схоже на тапочки.

— Тут усе-таки дно кам’янисте, — сказав він. — Я тут пройшовся, подивився: ще ноги пораните. Може, я збігаю швиденько до цього садівника-критянина? Раптом у нього знайдуться які-не-які капці. Звісно, за гроші.

Така щира його готовність допомогти розсмішила Зулейху, і вона сказала:

— А що станеться? Чи мої ноги якась коштовність, що їх і торкатися не можна?

Так сказавши, вона стала на пісок і, щоб не залишилося більше питань, заходилася роззуватися і скидати шкарпетки.

Юсуф залишив Зулейсі купальник та рушник і мовив:

— Що ж, тепер тут розпоряджайтеся, як у Дікилі… А я дещо пошукаю. Цікаво, чи вдасться знайти трохи стиглих стручків?

Це був привід, щоб на час купання залишити дружину саму: хай почувається вільно і робить, що їй заманеться.