Потрібно було щось відповісти. Набравшись духу, Зулейха сказала все тим же рівним голосом:

— Справді, добре… Мій дядько буде дуже радий нас бачити…

— Я теж буду радий…

Не чекаючи, коли закінчаться змагання, Зулейха відвернулася і попрямувала до себе в каюту, щоб не довелося більше ні з ким розмовляти.

Вона билася над загадкою. До цього дня ніхто з них жодного разу не згадав ім’я Шевкет-бея. Чому Юсуф вирішив зустрітися з цією людиною, яка йому зовсім не подобалася? Чим була викликана така несподівана зміна?

Не було сумніву, що її дядько покинув Стамбул, щоб тільки не сприяти їй, до того ж він побоювався Юсуфа. В такому разі Зулейсі здавалося просто нестерпною ганьбою ганятися за ним по п’ятах у Чешме. Неважливо, про що думав Юсуф, коли це робив, але він, сам того не підозрюючи, змушував її страшенно нервувати.

Та найстрашніше, що вона не могла сказати, що не хоче зустрічатися з дядьком. Але, хай там як, потрібно було здолати в собі це відчуття безпорадності.

Зулейха не знаходила собі місця доти, доки від службовця на пристані в Чешме вони не довідалися, що з тиждень тому Шевкет-бей із родиною поїхав до Ізміра.

Ця звістка переповнила її радістю, хоча чоловікові вона сказала: «Шкода… ми спізнилися». Зараз вона зрозуміла, що всі її страхи були марними. Чи був сенс старому пронозі залишатися на лікуванні в Чешме хоч на годину більше, коли він узнав, що вони поїхали зі Стамбула?

«Ташуджу» знову змінив курс і повернув назад, до Ізміра.

Зулейсі здавалося, що чудове величезне місто трохи випаде із загальної програми. Адже особливістю цієї подорожі було те, що вони пливли, час від часу зупиняючись у невеликих містечках і селах.

Але Юсуф назвав причину, проти якої важко було щось заперечити. Він побоювався за здоров’я лікаря, хоча той і виглядав набагато бадьорішим, ніж звичайно.

— Я не можу ось так, похапцем, сказати щось напевно. Але мені, правду кажучи, не дуже подобається його вигляд — сині судини і посинілі серпики нігтів, те, як він часто починає дрімати прямо там, де сяде. І потім, ці напади ядухи ночами… Я не можу спати спокійно, поки кілька разів за ніч не зайду до нього в каюту… Він не може лежати на спині, ставить перед собою кошіль, кладе на нього голову, як молільники в мечеті, що заснули на підставці для Корану. Я дуже побоююся, що ми виявимося зв’язаними по руках і ногах надалі. Малоймовірно, що в тих місцях, куди ми прямуємо, знайдеться гарний лікар… Найкраще, якби його оглянув фахівець в Ізмірі… Хай Аллах винагородить бідолаху!

Небезпека, якої Зулейха, як їй здавалося, щасливо уникла, очікувала їх в Ізмірі. Шевкет-бей ще не поїхав з міста. Він гостював у Каршияка в давнього друга, котрий ось уже кілька років розробляв проекти, спрямовані на піднесення економіки у вілаєті.

Літній дипломат устиг з’їздити в Ефес і Бергаму особистим автомобілем свого друга, який, за останньою модою, носив брюки-гольф, окуляри, а не монокль, та кепі, і вивчити місцеві руїни. Старий злякався, як би йому не вийшли боком його розваги, коли, сходячи з пароплава з Каршияка на ізмірській пристані в районі Кордон, побачив перед собою Юсуфа і Зулейху.

Спочатку дипломат подумав, що їх зустріч не більше ніж неприємна випадковість. І неабияк здивувався, довідавшись, що Юсуф заїхав у Чешме лише для того, щоб побачитися з ним, і, не заставши, дуже засмутився. А коли випадково дізнався, що він ще не поїхав з Ізміра, відразу побіг до Зулейхи повідомити їй радісну новину. Незважаючи на те що Шевкет-бей багато разів повторював, що приховувати під непроникною маскою байдужості будь-які почуття — найперший обов’язок дипломата, його очі округлилися від здивування, немов у якогось літнього селюка. Дипломат не вірив задоволеному вигляду Юсуфа, щирості його голосу. Він думав, що тут не обійшлося без хитрощів і що його хочуть на чомусь піймати.

У цю хвилину поруч був друг-економіст Шевкет-бея. Він запросив Юсуфа і Зулейху провести у нього вечір і повечеряти. Звичайно Юсуф ніяковів перед такими запрошеннями і приймав їх дуже неохоче, а тут погодився без вагань, хоча запрошення було зроблене знехотя, майже крізь зуби.

Тепер обидві сторони подалися у справах, а ближче під вечір Юсуф з дружиною повинні були приїхати в Каршияка.

Коли господар будинку вже збирався дати адресу, Юсуф його перебив:

— Не треба… У мене вже є ваша адреса. Ми все одно заїхали б до вас, навіть якби випадково не зустрілися.

Коли, розпитуючи один одного про здоров’я, вони пройшли трохи вперед до вулиці Кордон, Шевкет-бей з другом сіли в автомобіль. Юсуф спочатку завіз дружину в готель, а потім поїхав до лікарні, де чекав огляду лікар.

Цього дня непроникна маска, про яку говорив Шевкет-бей, насправді була на виду Зулейхи. Літньому дипломатові ніколи не вдавалося так тримати себе в шорах, як племінниці.

Коли кількома годинами раніше Зулейха, що сиділа самотою в готелі, побачила, як несподівано повернувся Юсуф, і почула, як він, ніби радісну звістку, повідомляє: «Я розшукав вашого дядька. Він ще не поїхав. Зупинився в гостях десь у Каршияка», вона, здавалося, на мить розгубилася. Але зразу ж опанувала себе і відповіла спокійно і навіть байдуже: «Справді, уже розшукали? Дуже добре».

Потім прийде час задуматися над тим, чому Юсуф так чинить. Зараз же обставини склалися так, що головним було не видавати своєї розгубленості, зібрати всі душевні сили в кулак і подіям протиставити самовладання. І це Юсуфове бажання тієї ж хвилини мчати в Каршияка, ніби боячись не застати Шевкет-бея, було геть безглуздим. І те, що дім, куди вони поїдуть, був домом сторонньої людини, тільки посилювало ганьбу. На язиці в неї так і вертілося: «Навіщо цей поспіх? Завжди можна зателефонувати або послати кого-небудь і домовитися про зустріч». Але вона цього не сказала. Було помітно, що Юсуф і сам боїться майбутньої зустрічі. А крім того, просити про щось чоловіка в цю хвилину виявилося понад її сили.

Під час першої випадкової зустрічі на пристані Зулейха намагалася підстроїтися під чоловікові тон і слова й розмовляла дуже спокійно.

Та коли зрозуміла, що залишиться в кімнаті готелю на кілька годин сама, маска спала і в неї стався нервовий зрив.

Зулейха металася по кімнаті, шукаючи очима, щоб його можна було спересердя розбити, і, кусаючи губи, стогнала:

— Що коїть цей бовдур… Навіщо?.. Чого він хоче?

Зулейха в своїх міркуваннях схилялася до того, що ця довга подорож маленьким вантажним пароплавчиком відбувалася з волі Юсуфа, який гадав, що так, серед тихого моря, маленьких селищ і сілець, де не зустрінеш жодного знайомого обличчя, вони могли на якийсь час загубитися. Однак зараз він, не довго думавши, поставив під серйозну загрозу і себе, і дружину. Хіба не було підлою неповагою порушувати дядьків спокій тут, де він сховався, утікши зі Стамбула тільки-но вибухнув скандал, і бігати за ним по п’ятах зі словами: «О, як добре, що Аллах привів нас до вас». І де? В чужому будинку, серед людей, які, поза всяким сумнівом, знають про скандал у всіх подробицях і які, можливо, навіть відкрито обговорювали його з дядьком…

Ясна річ, вони не збиралися сорок років поневірятися морем на «Ташуджу», наче в пливучому монастирі. Звичайно, по якомусь часі їм все одно б довелося з’явитися на людях. Але ось так відразу, з жару та в полум’я, тягнути її в дім, де купа незнайомих людей… Це було вже занадто.

Зулейха уявляла собі в домі, куди їх запросили, натовп цікавих, сповнених хвилювання й нетерпіння, ніби на них чекає перегляд кінохроніки скандалу або злочину. Можливо, вони зараз навіть нишпорили по полицях шаф у пошуках старих газет, де на перших шпальтах були знімки її, пораненої. Можливо, були і фанатики та лицеміри, які б не потерпіли її присутності в домі. Але освічена меншість, безперечно, сприйме як привілей те, що знаменита жінка, постраждала в автомобільній катастрофі зі своїм коханцем, першою відвідає саме їх дім, і гордитимуться цим.