У коридорі залунали кроки. Зулейха однією рукою стисла залізний каркас ліжка і, підвівши голову, не могла відірвати погляду від прорізу дверей. Очі її ще й досі сяяли.

Та увійшов не Юсуф, а сестра Магда.

— Лікар відвів Юсуф-бея до іншої зали, я йому все переказала… — доповіла доглядальниця.

Зулейха ледь промовила «дуже добре», відчуваючи при цьому, як зайшлося в грудях серце. Вона вже сумнівалася, чи зможе зберегти душевну рівновагу, раптом Юсуф затримається ще трохи.

Темний коридор, що проглядав у дверях, тепер будив у ній ще химерніші підозри. Зулейха попросила в старшої медсестри газету, аби якось убити час. Газета була німецька, з великими фотознімками на шпальтах. Зулейха, мов дитина, усіма очима дивилася на них. Фото високого дипломата з валізою в руці, що виходив з дверей вагона, повернуло її до одного з найстрашніших припущень. Отримавши першу телеграму, Юсуф виїхав із Силіфке, але, доїхавши до Єнідже, повернув назад.

Зулейха кілька разів їздила разом з Юсуфом із Силіфке до Стамбула, тож знала цю дорогу. Спочатку від особняка Гьольюзю треба було добиратися автомобілем до Мерсіна, відтак проїхати потягом до Єнідже, а там дочекатися експреса Торос, який прибував з Адани. Чекати треба було понад годину. Юсуф у цей час купував у хлопчика-рознощика свіжі стамбульські газети і, кинувши їх на крісло навпроти, починав переглядати одну по одній. Зулейха подумала, що чоловік дізнався про неприємну новину з газет і відмовився від поїздки до Стамбула, а замість цього повернувся в Силіфке.

Минуло тільки два дні відтоді, як у молодої жінки припинилися дивні нервові розлади. До цього щоразу після півночі Зулейха в темряві різко розплющувала очі — так від першого ж натиснення на кнопку відразу спалахує електрична лампочка. У тілі не відчувалися ні напруга, ні біль. Про те, що в неї знову напад, свідчив тільки шум у вухах. У цілковитій темряві Зулейха знов заплющувала очі й крізь стулені повіки бачила мутне світіння: здавалося, зовні горіли лампи.

Зулейсі такими ночами розпалювали уяву гнітючі видіння. Вона бачила свого чоловіка, як він розглядає фотографії в газеті у вагоні в Єнідже: знімок розбитої машини; тієї багнюки, в яку впали їхні викинуті з автомобіля тіла; фото моторного човна, кадри з лікарні й ту обрізану ножицями весільну фотографію. На чолі в Юсуфа набрякають вени, котрі з’являються завжди, коли він гнівається або думає, він одвертається до вікна і читає підписи під знімками. Молода жінка різким рухом голови відігнала видіння. Та тепер на видіння вже перетворювалася світлина дипломата з валізою в німецькій газеті. Зулейха знову втупилася в двері.

У недовгім часі до палати разом із лікарем увійшов Юсуф.

Лікар спинився при вході. Юсуф без найменшого хвилювання підійшов до ліжка, нахилився й поцілував голову дружини. Відтак лагідним рухом, мов дитину, погладив по волоссю й сказав:

— Видужуй швидше, Зулейхо, ти мене страшенно налякала. Вибач, що приїхав так пізно… Ти ж знаєш мою кляту арабську лихоманку… я сказав про неї лікареві…

— Ну, тоді й ти видужуй…

— Хвала Аллаху, Зулейхо, що я знайшов тебе цілу й неушкоджену.

— Я майже здорова…

Лікар, здавалося, спершу вагався: піти йому й залишити їх на самоті чи втрутитися в розмову. Але коли побачив, що подружжя так легко й невимушено розмовляє, мов щирі друзі, то подумав, що й собі може докинути кілька слів. Лікар підійшов до них, спитав Зулейху про її самопочуття, повідомив, що остання рана на литці вже скоро заживе і що, поза всяким сумнівом, вистачить легкої перев’язки. Потім, покликавши старшу медсестру, він вийшов.

Вони залишилися в кімнаті віч-на-віч.

Юсуф стояв, уважно роззираючись навсібіч. Зулейха подумала, що чоловік робить так, бо не наважується поглянути їй в очі й заговорити, і приготувалася виголосити заготовлену промову. Та Юсуф випередив її й почав сам:

— Що за порядок? Запхали твоє ліжко в куток кімнати, а шафи й столи присунули до вікна. Лікар сказав, що ти постійно спиш… Ще б пак… Якби тобі було на що дивитися, коли розплющиш очі, ти б отак не спала.

Юсуф завжди, за будь-якої ситуації почувався чоловіком, справжнім господарем. Наприклад, коли вони з дружиною якось зупинилися в готелі, то дуже скоро і прислуга на кухні, й сам власник готелю радо виконували Юсуфові накази, дозволивши йому змінити заведені порядки. Найдивнішим було те, що його впливові не могли опиратися не тільки покірливі від природи люди, а й сильні, незалежні особистості. При цьому Юсуф так звик накидати свої звичаї, що ніколи навіть не ставив собі питання: чи має він на те право. Ця його жилка здавалася символом допотопних забутих традицій. Зулейха навіть давала чоловікові прізвиська на зразок Степовий Ватаг або Бостанджі-баші,[2] але одночасно почувалася напрочуд захищеною поряд із цим владним чоловіком.

Уважно вивчивши всю кімнату, Юсуф сказав:

— Треба дещо переставити, щоб ти змогла тут нормально відпочивати.

І, не давши їй оговтатися, заходився переінакшувати все на свій лад. Спочатку розібрав куточок сестри Магди. Потім настала черга шафи біля вікна. Юсуф схопив її за край і потягнув. Та помітивши, що попадали всі пляшечки в шафі, а на полірованій підлозі залишаються подряпини, скинув піджак, обхопив шафу обіруч і підняв.

Зробив це завиграшки — був досить сильним від природи.

Зулейха спробувала була опиратися, коли настала черга її ліжка. Вона любила цей затишний куточок, а ще — не хотіла нічого бачити. На її заперечення Юсуф тільки посміхнувся. Мовляв, нащо тоді було все переставляти, а ліжко залишати на місці?

Доки Юсуф, як іграшкову машинку, пересував ліжко, Зулейха подумала: він робить усе це тільки тому, що в ці хвилини розмовляти йому ще складніше, ніж їй. Кімната так змінилася, чи й упізнає її тепер сестра Магда? Юсуф надягнув піджак, протер руки одеколоном Зулейхи і примостився на краєчку ліжка.

— Даремно вони змусили тебе лежати. Ти он яка сильна, як левиця…

— Так, зараз я вже майже одужала.

— Еге ж, так усе на світі проспати можна. Ти навіть можеш устати і вдягтися…

— Ні, я ще не зовсім здорова…

— Де твої речі?

І доки вони говорили, Юсуф, здавалось, уникав дивитися дружині в очі. Його погляд блукав по кімнаті. Зулейха знов набралася духу і вже намірилася сказати заготовлену промову, та Юсуф випередив її, цілком спокійно сказавши про те, що не виходило в неї з голови весь цей час:

— Лікар каже, у тебе не лишилося травм окрім рани на литці. Отож за кілька днів ми можемо повернутися до Гьольюзю.

«Ташуджу» — невеликий вантажний пароплав, придбаний кимось із родичів Юсуфа у білогвардійців під час перемир’я,[3] — курсував уздовж узбережжя Середземного моря. На подружжя чекала подорож зі Стамбула до Силіфке цим нещодавно відремонтованим вантажним судном.

Відвідуючи дружину в лікарні вдруге, Юсуф сказав:

— Я тут подумав… Не знаю, що ти на це скажеш. Наш «Ташуджу» відпливає за кілька днів. Я хотів відправити тебе ним до Силіфке. Зараз не сезон подорожувати потягом. А тут погода дозволяє. Взагалі, я вважаю, що тривала морська прогулянка буде тобі корисна, швидше поправишся. Звісно, трохи обтяжливо плисти майже два тижні, але ж пароплав наш, тож… Можемо зупинятися, де ти забажаєш… Побачиш нові місця, нових людей… І хоча «Ташуджу» й не першокласне судно, гадаю, жодних незручностей не буде… Всю задню палубу звільнять для нас… Там три каюти й маленький салон… Все гарно облаштують… Будеш майже як удома… То як тобі така ідея?

Можна було подумати, що Юсуф радиться з дружиною. Та насправді він уже все вирішив і підготував. Ще до того, як Зулейха зрозуміла наміри Юсуфа, вона вирішила здатися на волю Аллаха й не суперечила чоловікові. Вона згодилася на цю подорож, не роздумуючи, як раніше не опиралася бажанню Юсуфа відправити себе до Гьольюзю.