Вона зніяковіла від того, що розлучення ніби стерлося з її пам’яті. Вона хотіла врятувати становище, збрехавши щось таке: «Я так і подумала, що ви поїдете в Джейхан, щоб з усім цим розібратися».

Але цього вечора, коли ніщо не провіщало грози, ця новина заскочила її зненацька.

Адже все-таки це було розлучення подружжя. Їй потрібний був час, щоб зуміти підготуватися і спокійно зустріти цю звістку. Але зараз існувала небезпека того, що, коли вона заговорить, її голос затремтить, і вона почне затинатися. Було вкрай важливо зіграти перед чоловіком ту роль, яку вона розігрувала перед сторонніми, але вдесятеро спокійніше і сміливіше. Вона не могла йому поступитись.

Юсуф мовчав, розглядаючи картини на стінах.

Зулейха хотіла виграти час, щоб цілком опанувати себе, а для цього їй потрібно було зайнятися чимось таким, що виглядало б природніше, ніж поведінка Юсуфа. На думку їй не спало нічого іншого, як відчинити шафу і витягнути звідти святково оздоблену коробку, дістати з неї шматок пирога, покласти на тарілку і подати Юсуфу.

Юсуф так і не втямив, що цей вчинок дружини — наслідок розгубленості. Він з гіркою посмішкою взяв тарілку з її рук, повільно поставив на журнальний столик поряд з повідомленням із суду і спитав:

— Це частування має показати солодкість розлучення?

Цей звичайний жарт змусив Зулейху насупити брови.

— У мене і в думках такого не було. Таж розлучення — це розставання двох людей, які, незважаючи ні на що, довго прожили в дружніх взаєминах і які, попри купу протиріч, змогли багато в чому оцінити одне одного. А тому немає тут жодної солодкості, розставання гірке, але необхідне.

Юсуф був трохи здивований — він не чекав такої серйозної і відвертої розмови. Отож відповів:

— Так, необхідне.

Потім підвівся з місця і поправив заслінку в комині, не стаючи на стілець, опустив віконницю, підчепивши її краєм щипців, та трохи відсунув комод, що заважав вільно відчинятися балконним дверям.

Зулейху чомусь дуже зворушило, що її чоловік робив ці дрібнички, рихтуючи все під старі звички в цій кімнаті, яка була їй вже чужою. Вона відвернулася, щоб цього не бачити, і зціпила зуби.

Коли Юсуф покінчив з тим, він знову підійшов до канапи, на якій сиділа Зулейха.

— Нам потрібно з вами обговорити всі деталі, — мовив він.

Потім дістав з кишень папери з марками і печатками, показав їх Зулейсі, назвав якісь цифри, а тоді довго щось розповідав, роблячи підрахунки олівцем.

З усієї його довгої промови, пересипаної купою правових термінів і витягів із законів, вона зрозуміла головне.

Цивільний кодекс передбачав наявність у подружжя спільних заощаджень. Через те, що обвинувачем у суді виступала Зулейха, суд присудив Юсуфа до виплат різних компенсацій. Тому Зулейсі належала сума, достатня, щоб вона могла безбідно жити доти, доки визначиться, як бути далі. Можливо, вона сама не зможе розібратися в усіх цих питаннях, які були, по суті, справами чоловічими, тому її дядько Шевкет-бей мав надсилати їй письмові звіти.

Зараз Зулейха зрозуміла, чому Юсуф так жадав побачити дядька в Ізмірі.

Вона встала, притулилася спиною до стіни, на її обличчя лягла тінь абажура:

— Ви мусите знати, що в цих справах я нікому не довіряю більше, ніж вам. Я не до кінця второпала, що ви говорили про ті питання, в яких можуть розібратися лише чоловіки. Але зрозуміла: у тому, що стосується грошей, ви вчинили зі мною дуже великодушно… Я повинна сказати вам прямо… Я б ніколи не прийняла цих грошей, якби вони мені не були потрібні. Але так вийшло, що я все ж трохи маю потребу в грошах. Тому я їх візьму і… дякую вам.

— Нема за що. Це все природно…

Зулейха більше нічого не сказала. Їм більше не було про що говорити цієї ночі. Юсуф повільно підвівся і зібрався йти.

Зулейха, ніби це лише зараз спало їй на думку, сказала:

— Ми забули обговорити одну річ… Коли ви хочете, щоб я поїхала?

Юсуф уп’яв очі в переди своїх черевиків.

— Це вам вирішувати… Коли накажете…

— В такому разі, протягом кількох днів.

— Дуже добре. Ви мені тоді повідомите, коли саме.

— Ви кому-небудь про це говорили?

— Знає тільки мати.

— Якщо хочете, то скажіть після того, як я поїду…

— Я думаю залагодити все це більш підхожим чином… Того дня, коли ви будете їхати, ви з усіма попрощаєтеся, ніби вирушаєте в подорож.

— Справді, так буде краще…

Юсуф тихо причинив двері, ніби в кімнаті лежав хворий або небіжчик, і, намагаючись не тупотіти, повільно попрямував до передпокою.

Коли він уже доходив до сходів, двері тихенько прочинилися і Зулейха погукала його:

— Ви не підійдете ще на хвилинку?

Молода жінка була трохи збентежена. Коли чоловік знов увійшов до кімнати, вона спитала:

— Я можу поїхати завтра?

— Завтра? Навіщо такий поспіх?

— Я так хочу… До того ж я не збираюся брати з собою жодних речей. А ті деякі речі ви надішлете потім.

— Гаразд, але… Завтра не вийде через певні причини… Тороський експрес вже поїхав сьогодні.

— Я поїду щоденним потягом.

Юсуф посміхнувся і спитав:

— Потягом, що не має спальних вагонів? Це неможливо…

Потрібно було сказати «хай буде що буде». Але вона злякалася, що Юсуф витлумачить цей поспіх по-своєму, і стримала себе:

— Ви маєте слушність, варто почекати першого експреса.

— Чекати залишилося недовго — до понеділка. Завтра я зателеграфую в Алеппо і замовлю вам купе.

— Дякую… У мене й справді ще є кілька справ. Авжеж, доведеться залишитися ще на два-три дні… У Гьольюзю розкидані деякі мої речі, і мені, звичайно, доведеться збирати їх самій.

— З’їздите туди завтра чи в будь-який інший день.

— У такому разі, давайте завтра.

Речі були лише приводом. У її серці несподівано виникло нездоланне бажання востаннє побачити те місце біля басейну, де сидів батько, і кімнату, де вони з Юсуфом стали чоловіком і дружиною.

Вона сподівалася, що Юсуф поїде з нею. Але коли вона встала вранці, їй сказали, що він приготував автомобіль для її поїздки в Гьольюзю, а сам із хортами й рушницями подався на полювання.

Зулейха поїхала в маєток востаннє з Баба-ефенді.

День випав мрячний і холодний. І доки вона з в’язкою ключів нипала неприбраними кімнатами, що встигли припасти порохом, і збирала речі, Баба-ефенді ходив за нею по п’ятах і все розповідав про плани на літо. Як тільки стане на годині, перше що він зробить, це вирве з корінням всі оці квіти по «дві пара» і на їх місці посадить інші, чим перетворить садок Зулейхи на сад, схожий на той, що на Криті.

Тієї ночі після розмови з Юсуфом Зулейха дуже тихо і обережно, щоб ніхто не чув, перебрала свої речі і зібрала валізи.

Отже, ще два дні забере її поїздка в Гьольюзю. Залишалося лише чекати понеділка.

Всі ці дні Юсуф десь пропадав. Зулейха постійно залишалася вдома сама зі свекрухою. Вона їй ні словом не обмовилася про свою домовленість із Юсуфом. Енісе-ханим, боячись, як би в її словах не прозвучав який натяк, теж німувала. Мабуть, отримала суворе напучення від сина.

Енісе-ханим захворіла. Але вона не лягала і лише никала по будинку. Її очі, здавалося, стали ще більшими і темнішими на пожовклому обличчі.

Зулейха не забула тієї турботи, з якою поставилася до неї свекруха, поки вона сама була хвора. Коли до від’їзду залишився день, вона зайшла до неї в кімнату. Енісе-ханим лежала на килимі долі, випроставшись на повний зріст, Зулейха нагнулася і торкнула її за руку:

— У вас жар, ви погано себе почуваєте. Вам потрібно роздягтися і лягти в ліжко.

Стара жінка раптом підвелася з підлоги.

— Ні, дитя моє, це, мабуть, погода на мене з настанням весни так погано діє. Іноді так буває. Якби ми були в Гьольюзю, то я б пройшлася, і все б де й ділося. Давай-но, якщо хочеш, попросимо візок та трохи проїдемося з тобою.

Зулейху здивувала ця пропозиція свекрухи. Вона не могла пригадати, щоб вони бодай раз виїздили з нею на вулицю.