Спочатку йому дали відпустку на три місяці. Повертало на весну, прокидалася природа від зимового заціпеніння, він трохи оклигав і навіть кілька днів їздив автомашиною до казарм. Зулейсі дуже хотілося помилитися в своїх сумних передчуттях, повірити, що її батько таки приходить до здоров'я і це поліпшення не тимчасове, та вона й далі боялася за нього і все торочила йому:

— Тату, вам треба відпочити як слід… Не приведи Аллах, знову розхворієтеся…

Якось увечері Алі Осман-бей повернувся додому разом з Юсуфом.

— Зулейхо, мені треба пройти повний медичний огляд, щоб знову отримати свідоцтво. Завтра я збираюся до Адани. Юсуф-бей поїде зі мною. Він весь час буде поряд зі мною, тому можеш не хвилюватися. Чекай мене днів за два-три.

У лікарні в Адані визнали, що полковник певний час потребуватиме лікарського нагляду, а тому замість двох-трьох днів його поїздка затяглася на всі сімнадцять.

Зулейху це вже почало непокоїти, і кілька разів вона поривалася поїхати до Адани. Енісе-ханим насилу змогла її стримати.

Хвала Аллаху, листи від Алі Осман-бея приходили що два дні. Крім того, Юсуф усе підтверджував, надсилаючи знімки, що зображали полковника у лікарняному саду в різних позах.

Після повернення з Адани полковник видавався помітно посвіжілим. Зулейха спитала його про відпустку.

— Ти можеш не хвилюватися, доню. Тепер я можу відпочивати навіть більше, ніж хочу…

— Тобто?

— Я йду у відставку. Заспокойся, все гаразд. Нічого страшного лікарі мені не сказали. Якщо захочу, вони дозволять мені близько року попрацювати. Але краще цього не робити. Хоча зараз моєму життю нічого не загрожує, я все одно вважаюся інвалідом. А ти ж знаєш, що в армії півсолдата нікому не потрібні. Тому я подав у відставку за власним бажанням. Думаю, й ти теж це схвалиш.

Зулейха здогадувалася, як нелегко зараз батькові — людині військовій — уявити себе без служби. Мабуть, насправді ця відставка звалила його з ніг.

Тому вона вдала, ніби щиро вірить батьковим словам, сказаним з робленим спокоєм і радістю, і посміхнулася:

— Ти правильно зробив, тату. Все своє життя ти захищав вітчизну, ти заслужив право приділити врешті-решт увагу собі.

Полковникові слова підбадьорили Зулейху ще й ось чому: після батькової відставки їм більше не треба було жити в Анатолії. Тепер вони нарешті зможуть повернутися до Стамбула або переїхати в будь-яке інше місце, куди захоче батько, щойно надійде наказ із Анкари. Зулейха хотіла, щоб батько сам запропонував це, і тільки легкими натяками підводила його до цієї розмови. Та минуло вже кілька днів, а батько й не думав про переїзд. Зулейха вже засумнівалася, чи цікавить його це взагалі. Якось увечері байдужим тоном вона спитала:

— Тату, а що ми робитимемо, коли прийде наказ?

Алі Осман-бей ледь помітно здригнувся:

— От коли наказ прийде, тоді й поговоримо. А доти залишається надія, хоча й зовсім невеличка, що моє клопотання не буде задоволено…

В Зулейхи тьохнуло серце. Кліпнувши кілька разів, вона сказала:

— Он воно що! Ну, тоді як знаєте…

Так он чому, виявляється, батько так неохоче розмовляв з нею на цю тему! Удаючи, ніби її нічого навколо не цікавить, Зулейха тимчасом усе пильніше придивлялася до того, що поробляють батько, Енісе-ханим і Юсуф, який став віднедавна частим гостем у їхньому будинку. Здалося їй, що вони з батьком щось замишляють проти неї. Авжеж, здійснення їх плану означало крах усіх сподівань Зулейхи — Юсуфу та Енісе-ханим хотілося, щоб після відставки Алі Осман-бей оселився в Силіфке назавжди.

Найбільше самолюбство Зулейхи було уражене тим, що її батько діяв заодно з цими селюками. Її не обходило, що за цей час усі вони стали дуже близькими людьми. О, вона чудово знала, як одним махом поламати всі їхні підступні плани! Та зараз Зулейха була позбавлена свободи дій, бо поряд з нею був хворий, за життя якого вона серйозно побоювалася.

Якось увечері відбулося щось схоже на родинну нараду. Перед Зулейхою розіграли сміхотворну сцену, яку, це було помітно, спланували заздалегідь.

Першим випало говорити бідолашному Юсуфу.

Він трохи помовчав, потім спитав так само, як тиждень тому питала батька Зулейха:

— Коли питання з відставкою вирішиться, що ви збираєтеся робити, командире?

Алі Осман-бей знизав плечима, ніби кажучи «не знаю», і схилив голову.

Настала черга Енісе-ханим зіграти відведену для неї роль.

— Не знаю, але я б на вашому місці оселилася б тут, — сказала вона. — Місцеві для вас з-під шкури п’ястимуться, щоб вам догодити. У нас тут вода хороша, повітря чисте. І потім, тут є ми. Ми, звичайно, не рідня, але з вами зблизилися більше, ніж з невдячною ріднею. Ми були разом і в тяжкі, і в щасливі дні. А якщо ви знову поїдете до Стамбула… А ще у нас тут життя недороге… М’ясо, овочі, дрова, вугілля…

Бідна жінка була набагато простішою від Юсуфа, а тому не розуміла небезпеки своєї ролі. На захист Силіфке вона не придумала сказати нічого кращого, як розводитися про дешевизну. При цьому вона іноді поглядала на Зулейху.

Дівчина, вдавши, ніби не здогадується, про що йдеться, встала й вийшла. Коли Зулейха стояла в передпокої й голосно наказувала служниці, вона зауважила, що в кімнаті затихли. Дівчина сумно всміхнулася: вона відчула, як у цю мить знітилася літня жінка.

Цей вечір вимотав Зулейсі всю душу. Вона, щоправда, старалася себе стримувати, але, залишившись з батьком наодинці, не витримала:

— Тату, досить зволікати. Час уже нам нарешті поговорити про те, що ми робитимемо далі. І, звичайно, це має залишитися між нами.

Алі Осман-бей зрозумів, що зараз матиме заслуженого прочухана від своєї Зулейхи. Йому теж набридла невизначеність у цьому нерадісному питанні. Алі Осман-бей пройшовся між подушками, які Зулейха розклала довкола його крісла, і почав:

— Я вважаю, що зараз буде великою помилкою їхати до Стамбула. А ти як думаєш?

Зулейха ще ніколи не бачила стільки страждання, страху і сумніву на батьковім обличчі. Та водночас вона розуміла: ніщо не здатне змусити його відмовитися від прийнятого рішення.

Кусаючи губи, вона промовила:

— Я знаю, що моя думка вашої не змінить, тату. Скажіть, що вирішили ви…

Зулейха, посміхаючись, спробувала була пильно поглянути батькові в очі, але раптом не витримала і відвернулася, насилу вивільнивши руки з його пальців.

— Зулейхо, доню, прошу, сядь коло мене.

— Ні, тату, якщо дозволите, я постою.

— Чому?

— Тому що я сьогодні трохи нездужаю… Через те можу заплакати. А ви це неправильно зрозумієте.

Алі Осман-бей підвівся, підійшов до дівчини. Погладивши доньчине волосся, він намагався розвернути її обличчям до себе:

— Зулейхо, донечко, поговорімо… Якщо ти й заплачеш, нічого страшного. Плакати — абсолютно нормально для дівчини твого віку. Сльози розважують душу…

Зулейха мовчала, схиливши голову.

— Якщо в тебе трохи спаде нервова напруга, буде тільки краще… Ти проти того, щоб ми жили тут, еге ж? Тут нічого приховувати. Ми обоє, хвала Аллаху, при доброму розумі…

Була вже пізня година. У батька тремтіли руки, гарячково блищали очі, очевидно, сьогоднішня ніч буде для нього нестерпною, безсонною. Зараз головне було його заспокоїти. І щоб не пообіцяти йому зараз нічого такого, чого вона ніколи не зможе виконати, Зулейха, уважно добираючи слова, сказала якомога лагідніше:

— Тату, ви ж знаєте, я не можу не виконати ваших бажань, поки ви остаточно не видужаєте. Можливо, я не зовсім згодна з вашим рішенням… Але знайте, я заперечую тільки тому, що думаю про вас. Я лише хочу, щоб ви швидше видужали.

— Про мене? І що ж ти думаєш?

Зулейха ледь торкнулася батькового плеча.

— Завтра, — сказала вона. — Завтра ми говоритимемо скільки завгодно. А зараз ви втомилися.

— Доню, раз ми вже почали, договорімо до кінця, — сказав Алі Осман-бей і, трохи подумавши, додав: — Єдине, що може заспокоїти людину, яка звикла жити за армійськими законами, це знайти вирішення проблеми. Не важливо, погане чи гарне, і зробити необхідні висновки.