Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Чому неможливо?

— Та щось мені здається, що ти зовсім не в захваті від цього шлюбу.

— Дуже добре. Чому ж тоді ви мені зараз про це розповідаєте? Адже раніше ви начебто вважали за краще приховувати це від мене?

Алі Осман-бей злегка почервонів і пригорнув дівчину до грудей.

Дівчина наполягала:

— То я можу дізнатися, що з цього приводу думає мій шановний батько?

— Твій батько, хоча йому ще не так і багато років, на жаль, уже старий, дочко… Хворий, немічний, одне слово, пенсіонер… І всі його міркування тепер зовсім нічого не важать.

— Тату, та що ви таке кажете?

Зулейха відчула, що настав зламний момент у її житті. У неї аж дух забило від почутого.

Авжеж, батькові тяжко далися ці слова. Видно було, що він почувається так само нерадісно, як ті захисники переможеної фортеці, котрі після довгої героїчної оборони змушені викинути білий прапор.

А молоде Зулейхине серце, здавалося, у цю мить розірветься од відчаю, хвилювання і того виру почуттів, що заполонили дівчину — зараз батько торкнувся найболючішого для неї! Насилу зберігаючи самовладання, вона заговорила:

— Киньте, тату. Ми ж з вами не діти, обговорімо все спокійно. Щоб не пошкодувати потім, давши волю почуттям, а про здоровий глузд забувши… Я зрозуміла, ви намірилися сказати: «Я дуже хочу, щоб ти вийшла заміж за Юсуфа, але я більше не владний над тобою». Скажу вам так: ви єдина людина, чиї слова для мене багато важать. І сподіваюся, що так буде завжди. Я думаю, що ви добре вивчили мій характер. Я не з тих, хто легко дозволить надіти ярмо собі на шию. Хто-зна, чи не від вас мені ця норовливість передалася… Слід поважати право людини обрати собі подружжя по своїй волі і охоті. Якщо ваша ласка, дайте мені дещицю часу на роздуми — не хочу, щоб мене примушували. Та й ви почуватиметесь щасливішим, знаючи, що це я сама зробила вибір, і ви зі спокійною душею скинете з себе тягар відповідальності за це рішення.

Цього дня Зулейха рано пішла спати. Ніч була місячна, кімнату заливало яскраве сяйво. Вночі краще думати… Зулейха злякалася, що зрадливе місячне сяйво може раптом навіяти їй мрійливий романтичний настрій, позбавивши здатності міркувати розважливо. Дівчина зачинила віконниці. Попереду в неї була ніч, коли вона, перебравши в думці ще і ще раз все, що почула від батька, мусить нарешті на щось зважитись…

Скоро їй виповниться двадцять два роки. Саме час прийняти найважливіше в житті рішення.

Вона бачила попереду кілька можливих шляхів для втілення своїх мрій, але сьогодні мусила обрати лише один з них, і при цьому не схибити. Навіть зважаючи на те, що батько не вічний… Що не кажи, а полковник трохи схитрував сьогодні, хоча не мав досі такої звички! Так, її батько, який завжди так ретельно пильнував своєї честі, вважаючи принизливими для себе навіть натяки на хворобливу слабкість, зараз, заради досягнення своєї мети, не соромлячись, говорив про це Зулейсі… Хіба він не знав, що вражає її в самісіньке серце, діймає до живого? Цей учинок батька зачепив самолюбство Зулейхи. Обурена, вона спершу хотіла була навідруб відмовитися від цього весілля, щоб він і думати про таке не смів! Та їй здалося, що сьогоднішній день, можливо, найважливіший у її житті, а тому вона мусить виважувати всі «за» і «проти» доти, доки чітко не змалює в думці своє подальше життя.

Якщо їй відмовитися від цього заміжжя, то що робити далі? «Жити, дослухаючись голосу розуму і серця, бути не залежною», — вона ніяк не могла викинути з голови ці гасла, яких набралася ще тоді, коли була недійшлим п’ятнадцятирічним дівчиськом. Але треба було подумати, як здійснити це на ділі.

Справді, що вона робитиме? Скільки їй буде років, коли помре батько і вона залишиться зовсім сама? А в якому душевному стані вона вийде звідси, пробувши стільки років у ролі доглядальниці в цих похмурих кімнатах, з яких, здається, ніколи не вивітриться запах ліків?

Її освіта залишилася незавершеною. І тепер уже годі й сподіватися надолужити втрачене.

Вона мала думку про те, щоб, не зраджуючи свого ідеалу, знайти скромну роботу і заробляти собі на хліб. Але зараз і це здавалося дитячими мріями, не вартими навіть того, щоб гаяти на них час.

І знов у пошуках виходу вона прихилялася до думки про заміжжя. Схоже, що залишався лише цей варіант. Так, але де, як, з ким?

Усі батькові спроби змусити Зулейху жити в Анатолії можна було вважати невдалими. Але, гаразд поміркувавши, вона зрозуміла, що ситуація зараз значно складніша порівняно з недавнім минулим та й сприймає вона сьогодні все далеко не так, як раніше.

Серед іншого оточення вона тепер могла опинитися лише ненадовго, наприклад, навідавши своїх родичів у Стамбулі. Годі було сподіватися на те, що колишнє звичне коло її спілкування сприйме дівчину за свою, скоріш, тепер вона для них зовсім стороння людина. І хай там що, а в неї залишається тільки один-єдиний шанс: бувати на людях, користаючи з будь-якої слушної нагоди, і там шукати того, хто міг би скласти їй блискучу пару, а простіше сказати — заарканити чоловіка, за якого можна було б вийти заміж. Та все це потребувало флірту, кокетування. А Зулейсі подібна поведінка здавалася не менш принизливою, ніж виходити заміж за домовленістю, як робили раніше.

Отже, коли метою стало заміжжя, Зулейха зрозуміла, що тільки з дурного розуму можна не зауважити такого кандидата, як Юсуф, та ще й коли він так вдало трапився під руку. А як добре подумати, то інших варіантів годі й шукати.

Про Юсуфа казали, що він показний і досить принадний чоловік. Ніхто не сумнівався в тому, що він людина порядна і гуманна. Та попри все була в ньому ніби якась незрілість, що заважала розгледіти його природну красу. А простакувате обличчя провінціала набувало енергійності і мужності лише в хвилини гніву, від чого — Зулейха вже не раз спостерігала — аж вени на чолі в нього надималися.

А ще їй страшенно не подобався Юсуф, жадучий влади, націлений на отримання якихось жалюгідних звань, що їх вважав найвищим ідеалом для себе, намагаючись за будь-яку ціну видертися на найвищий щабель кар’єрної драбини — це робило його таким банальним…

І нарешті, Юсуф надто вже задирав носа, вважаючи себе передовою людиною, хизувався перед земляками, ніби всі розуми поїв, а тому виглядав смішно. Можливо, здібній, розумній і рішучій жінці з часом вдалося б виліпити з цього сирого матеріалу цікавого й сучасного чоловіка…

Проте Зулейха все ж бачила в цьому шлюбі й дещо корисне для себе: тепер вона б уже не одна доглядала хворого батька. Життя увійшло б у більш спокійне русло. Якусь частину року вона змогла б подорожувати по інших країнах разом з чоловіком. А для цього всього лиш треба було пожертвувати частиною своїх ідеалів, а точніше, частиною своїх мріянь.

Цієї ночі Зулейха не зімкнула очей. Вона таки вирішила для себе головне. Та, щоб остаточно переконатися, що не помилилася, вона ще три дні нічого не казала батькові, щоночі повертаючись до своїх роздумів.

* * *

Настав день, коли вони мали повернутися додому в Силіфке. Зулейха разом з Енісе-ханим збирала для прання батькову білизну. Скориставшись тим, що літня жінка вийшла в передпокій, Зулейха підійшла до Алі Осман-бея.

— Ми днями про дещо з вами розмовляли…

Місце і час для обговорення настільки серйозних питань були такими недоречними, що Алі Осман-бей не відразу второпав, про що йдеться, і здивовано спитав:

— А про що ж ми говорили?

— Ми говорили про моє заміжжя з Юсуф-беєм.

Алі Осман-бей захвилювався.

— Еге ж, дочко…

— Ви мені сказали, що мене сватала Енісе-ханим.

— Так, Зулейхо…

— Але я дещо не зовсім зрозуміла. Цього хоче вона чи це вона звертається від імені свого сина?

— Звичайно, вона висловлює синове бажання… Чи ж може бути інакше?

Здається, Алі Осман-бей своєрідно витлумачив триденну мовчанку і задумливість дочки.

І зараз він нічого не розумів з її незворушного обличчя і здивовано дивився на неї й далі.

25
{"b":"833675","o":1}