— Так-то воно так, але коли таку дівчину тримає в обіймах такий дужий чоловік, як ви...

Гомункулус не дав мені договорити, знизав плечима:

— Панянко, невже ви справді вважаєте, що такому чоловікові, як я, можуть бути до вподоби такі танці? Легше вже, мабуть, танцювати з повним кошиком яєць на голові. Тільки знай клопочись, мов нянька, щоб ненароком не зробити панянці боляче... Уявіть, наприклад, що ми танцюємо з вами. Раптом я випадково роблю якийсь хибний чи занадто різкий рух, і у вас, не доведи Боже, — вивих зап’ястя. Або перелом одного з ваших точених пальчиків... Ви починаєте мелодійно ойкати від болю... Або ж я наступаю вам на ніжку, і вона стає пласкою, мов камбала... Присівши, ви хапаєтеся за понівечену ніжку й гірко плачете.

Гомункулус зображував мене у найбезглуздіших ситуаціях і нахабно реготав. Я ледь стримувалася, щоб не кинутися на нього, мов кішка, й не роздряпати його бридку червону пику, не повискубувати його карикатурні негритянські кучері.

Але не можна було подавати виду, що мені це дошкуляє. Що б я зараз не зробила чи не сказала — це все одно не допече його так до живого, як придумана мною кара. Тому я покірно зносила всі ці образи.

Він іще трохи побазікав, а тоді сказав:

— Перепрошую, але мені треба дещо сказати одному моєму товаришеві. Бо потім забуду, а записника я собі не завів...

І, не дочекавшись відповіді, пішов геть.

— Зія-бей, ви впевнилися, що я — людина слова?

Він здивовано обернувся:

— Ви на мене сердитесь?

— Ні, — сказала я. — Ви сказали те, що думаєте. Мені це приємніше за облудні компліменти салонних джентльменів.

— Правда? — невпевнено перепитав він.

Я злякалася, що він про все здогадається, і з наївним та розпачливим виглядом підтвердила:

— Правда, не серджуся. Трохи засмутилась... Ось і все...

Гомункулус і за столом продовжив свої нахабні вибрики. Спочатку кожен спілкувався зі своїми сусідами. Невдовзі зав’язалася спільна розмова. Заговорили про найприємніше, що може бути в цю пору року — про море.

На тому кінці столу Хандан, вже трохи напідпитку, защебетала, мов пташка:

— Як на мене, то нема нічого кращого, ніж плавати! Господи, яке ж це щастя — пірнути в теплу воду! Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти...

Хандан, наче в екстазі, закинула голову й усміхалася, дивлячись у небеса з-під напівзаплющених повік.

Гомункулус сидів навпроти мене й цмулив пиво. Аж раптом закашлявся, ніби поперхнувся... Затулив рушником обличчя, почервонів, мов рак... Спочатку ми думали, що пиво пішло не в те горло. А потім зрозуміли, що він регоче. Всі погляди були прикуті до нього, тож годі було уникнути пояснень.

— Вибачте, — переборюючи сміх, промовив Гомункулус. — Панянка розповідала про те, як чудово на морі...

Хандан дивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.

Гомункулус знову зареготався, а тоді повів далі, звертаючись до неї:

— Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти... Це все чудово, це все прекрасно. У безкрай... плисти, плисти, плисти... з такими витонченими, зманіженими рученятами... Обертаєшся назад — а відпливла на півмізинця... Намацуєш ногами дно, а його — нема... Слава Богу, землю ще видно! Мов Христофор Колумб, вигукуєш: «Земля!» — і пливеш, пливеш, пливеш назад...

Хандан аж заціпило від обурення. Я вже злякалася, що з нею зробиться нервовий напад і вона вхопить перше-ліпше, що побачить, — келих, тарілку, графин — і пожбурить у Гомункулуса. Дядина Макбуле теж миттєво оцінила ситуацію.

— Ми дали слово не ображатися на Зію-бея! — вигукнула вона.

Аби потопити інцидент у галасі, хтось зареготав, хтось почав волати: «Гомункулусе, схаменись!»

Бідолашна Хандан була добряче ошелешена, але й вона мимохіть розсміялася.

Тут втрутилась я:

— А Зія-бей має рацію. Щоб розводитися про плавання, потрібно плавати принаймні так, як він. Коли ми пливли сюди пароплавом, я стала свідком його жарту. Пасажири дуже безпосередньо його сприйняли...

Гомункулус опинився в центрі уваги. Регочучи, він став розповідати:

— Капосні моряки вже мене запам’ятали. Вже не кидаються рятувати... Ви найцікавішого не бачили. Поспускали шлюпки, поскидали канати, рятувальні круги, витягли на палубу..

— Так, ви ще вдавали потопельника...

Гомункулус саркастично розсміявся.

— Ох уже ця людяність, це високе рідкісне співчуття! Які жертви заради того, щоб врятувати потопельника! Особливо співчувають жінки... Бачили б ви, як вони тоді метушилися на палубі...

І Гомункулус розповів, що він бачив з-під напівзаплющених повік, коли лежав на палубі, мов мрець, надувши живіт.

Одна простодушна бабуся бідкалася: «Ох, яке ж це лихо для матері! Невже ж і мій так загинув на Барбаросі[23]?»

— Ви чули? Їй не мене було шкода! Вона тужила за своїм сином! Хоча не виключено, що й за ним вона тужить нещиро. Теж, напевно, голосила: «Синку мій, серце моє! Виростила, викохала! Ти ж мені мав стати опорою! Мав мене годувати в старості! Хто ж мені тепер привезе мішечок рису, хто принесе головку цукру, хто купить ситцю на сукню?» За ситцем вона тужить! Це все про людське око!

Ти бачиш, Нермін, він не лише жінок ненавидить. Він ненавидить людей, ненавидить батьківщину! Хіба можна таке казати про матір героя-моряка, який пішов на дно разом зі своїм крейсером, захищаючи нас? Камінням його побити — і те мало буде!

А цей недолюдок безсоромно вів далі:

— Стамбульська молодиця, повиснувши на шиї у якогось чиновника, очевидно її чоловіка, несамовито верещала: «Ой, помираю! Ой, я не можу! Зараз знепритомнію! Навіщо ти мені таке показуєш?» Ви розумієте? Звісно, її збентежило не те, що сконав якийсь бідаха! Вона боїться, що я їй наснюся, потривожу її нічний спокій! Наче в мене інших справ нема, тільки їй снитися! Крім того, зверніть увагу: сама дивиться і при цьому верещить, щоб не показували! Якщо тобі не подобається — відвернися й не дивись, у чому річ? Так чи не так? Але ні, вона дивиться, бо їй цікаво. Душа людська замішана на цікавості. Їй треба все бачити, щоб розуміти, що коїться навколо, щоб знати, хто кому друг, а хто кому ворог.. Коротко кажучи, їй треба всюди пхати носа, визбирувати всі плітки. А отже, вона не може собі відмовити в задоволенні подивитися, як помирає потопельник. Що поробиш, якщо нерви не витримують такого видовища? Власної волі в неї немає, отже, чоловік мусить силоміць відтягти її звідти.

Жінки знову мимоволі почали обурюватися. Чоловіки, природно, про людське око стали на бік жінок, почали йому вичитувати: «Гомункулусе, поводься пристойно!» Але і в цій підтримці, і в цьому засудженні відчувалося якесь приховане зловтішне задоволення...

Для них це була помста за те, що їм доводиться упадати до наших ніг, бути іграшками в наших руках. Ти знаєш, Нермін, якої я думки про чоловіків. Але того вечора я просто всією душею зненавиділа цю дурну, облудну, мерзотну стать. Я навіснію, дивлячись на ідіотські, безглузді обличчя юнаків, схожі на свіжі літні овочі, на щойно принесені з городу кабачки, холодні, лискучі, які не виражають нічого, крім безмежної самозакоханості; на пом’яті, облізлі, поорані брижами мармизи дідів, які від постійного кривляння та лицедійства перетворилися на колекцію зморшок.

Гомункулусові годі було заткнути пельку:

— Малі дівчата-селючки з недоумкуватими фізіономіями волали до матері: «Мамо, він що, зараз помре?» Тут раптом звідкіля не візьмись якась бабця з румелійських переселенців... Пам’ятаєте, в Карагьозі[24] відьми у ступах літають? Так от, геть-чисто така відьма. «Розступіться! — кричить. — Він у мене зараз задише!» Коротше кажучи, пароплав перетворився на курник, в який залізла куниця.

Вечеря скінчилася. Щоб якось звести інцидент на жарт, спортсмени накинулися на Гомункулуса, вхопили його за руки й за ноги, почали підкидати в повітря, жбурляти, немов гумовий м’яч.