Гомункулус розреготався. Але Ісмет-ханим каже, що цей сміх вийшов якимсь надто нервовим.

— В мене вже не залишилось сумнівів, Capo, — сказала вона мені. — Він на гачку. Бичок пручається, але марно.

Але найдошкульнішого удару по Гомункулусу завдала мала Бегіре. Розповім тобі, як це було. Як у нас із союзницями було домовлено ввечері попереднього дня, Ісмет-ханим на лаві біля хвіртки заговорювала зуби Гомункулусу. Бегіре стала ходити садом, погойдуючи в руках невеличкий медальйон та питаючи у всіх, хто їй траплявся:

— Ви Сару не бачили?

Ісмет-ханим підізвала малу до себе.

— А навіщо тобі Сара?

Мале бісеня з простодушним виглядом відповідає:

— Я знайшла біля хвіртки оцей медальйон... Здається, я бачила такий у Сари на шиї... От і хотіла спитати, чи це, бува, не її.

Ісмет-ханим взяла медальйон, роздивилася.

— Так, це її. Ну ти біжи, гуляй. Як її побачу — віддам.

Мала безтурботно майнула геть, а Ісмет-ханим із загадковою усмішкою промовила:

— Дивний збіг. Як це Сара примудрилася його загубити? Це ж медальйон із фотографією її коханого араба... Однаково я вам розкрила таємницю сердешної дівчини, то вже й покажу, який він був.

Зажурена Ісмет-ханим розкрила медальйон і раптом скрикнула.

Ми, Нермін, ще звечора вирізали зі спортивного журналу обличчя Гомункулуса і вклеїли його в медальйон.

Шановна наша Ісмет-ханим мовби від хвилювання випустила медальйон із рук на землю, в пилюку.

Звісно, Гомункулус нахилився його підняти, а що з ним сталося, коли він побачив свою фотокартку, я розповім тобі словами самої Ісмет-ханим:

— Гомункулус, коли побачив своє зображення, то наче остовпів. То почервоніє, то зблідне. Потім глибоко вдихнув, немовби йому поцілили в самісіньке серце, здригнувся і рвучко підвівся. Я ніколи не бачила його таким збентеженим. Але він миттю опанував себе. Долаючи тремтіння голосу, розреготався:

— Що це за кумедія, шановна пані?

Тоді я звернулася до нього, мов турботлива мати:

— Зія-бей, мені дуже прикро. Вам не слід було цього показувати. Але вже що сталося, те сталося...

Затинаючись, ніби переборюючи себе, я вела далі:

— Але і я теж не винувата... Звідки я могла знати? Чесно вам сказати... Ну, були у мене якісь здогадки... Але щоб настільки...

Вдаючи, що стримуюся, аби не бовкнути зайвого, я очікувала його запитань, щоб продовжити розмову, але він був незворушний і бездушний, мов скеля. Може, він помирав від бажання вивідати ще щось. Але нічого не казав, і зрозуміло було, що й не скаже.

Тому я з тією самою материнською турботою в голосі повела далі:

‘ — Так, Зія-бей... Я бачила, що ця дивакувата дівчина до вас небайдужа. Вона нікого довкола не помічає. Раз по раз шукає привід, аби зустрітися з вами...

І далі в тому самому дусі. Гомункулус слухав мене, похиливши голову, не зронивши жодного слова.

— Це просто нещастя якесь, Зія-бей!.. Втім, інколи те, що спочатку видається нещастям, потім обертається щастям... Я сама багато разів була цьому свідком... А ви як гадаєте, га, Зія-бей?

Тут Гомункулус повагом підвівся.

— Це все, пані, дитячі забавки, в яких я нічогісінько не тямлю. Панянка не в собі, це зрозуміло... Спочатку араб, потім фотографія Гомункулуса... Але дозвольте зауважити, що її божевілля заразне... Вибачте, але ви теж трохи підхопили... Перепрошую, мушу йти.

Гомункулус попрощався зі мною, вийшов надвір і повільно пішов геть. Яку розгубленість, яку втому видавала його хода! Якби ти лишень побачила цю ходу, Capo, ти б оцінила те враження, яке на нього справили мої слова...

Але Гомункулус не встиг далеко відійти. Я подала таємний знак Бегіре, та вхопила свій велосипед і чкурнула на вулицю.

На цьому оповідь Ісмет-ханим закінчується.

Коли я казала, що невдовзі він плазуватиме біля моїх ніг, то не помилялася, правда ж, Нермін? Так; невдовзі жіноцтво помститься за себе! Хто знає, може, навіть завтра ввечері...

Якби ти знала, як мені не терпиться, Нермін!.. Гомункулус неодмінно запропонує мені вийти за нього заміж. Я тріумфально розсміюся, і ця перемога стане найціннішим спогадом у моєму житті... І т. ін.

Нермінчику,

Втомлена весіллям, я три дні прохворіла. Три дні пролежала в ліжку. Тому й не змогла відписати тобі. Ти мені, звісно, вибачиш.

Натомість я тобі повідомлю дуже радісну новину. Днів за десять я, нарешті, буду в Стамбулі.

Весіме та Ремзі-бей вже чотири дні, як одружені, тож немає причин сидіти тут далі. Навіть, чесно кажучи, мені совість велить якомога швидше виїхати до Стамбула. Але що поробиш: менше ніж за тиждень я свої справи скінчити не встигну.

Одразу розповім тобі про причину, яка змушує мене тікати звідси: Ремзі-бей нещасливий. Якби на світі не було дівчини на ім’я Весіме, то цей молодий чоловік не знав би, що таке кохання, чи не так? Судячи з цього, в день, коли Весіме стала його дружиною, він мав би померти від щастя.

Я бачила весілля на власні очі. Ремзі-бей насправді помирав. Шкода тільки, що не від щастя.

Дядьків зять у той день виглядав зовсім не як молодий чоловік, що одружується зі своєю коханою дівчиною. Це був бідаха, вбраний у чорне, мов на похорон. Пополотнілий, блідіший від білої троянди, що стирчала у нього в петлиці. Коли вітали молодят, я теж підійшла потиснути йому руку. То була немовби рука хворого на пропасницю: гарячкова, тремтлива. Це настільки впадало в око, що навіть його брат, якому байдуже до всього, крім полювання на качок, — і той поцікавився:

— Що трапилось, Ремзі? Ти якийсь сам не свій.

Дядьків зять, мовби засоромившись своєї слабкості, рвучко підвів голову, і, розтягуючи в усмішку безкровні губи, промовив:

— Надмірне щастя виснажує людину так само, як туга чи безнадія.

Так, у сердешного Ремзі-бея того дня був такий вигляд, ніби він щойно з похорону близької людини. Зібравши всю скорботу в очах, він подивився на мене глибоким поглядом. Я відчула, що коли щось промовлю, то він розплачеться, мов дитина.

Ти знаєш, яка я м’якосерда, Нермін... У мене в самої серце краялося. Я знала, що в цьому нещасті винна лише його необережність, лише’його дурна пиха. Я впевнена, що моєї великої провини тут немає. Але ж кажу тобі, я добросерда. Не можу бачити, як поруч зі мною страждає людина. Якби я знала, що він, бідолашний, так мучитиметься, то відмовилася б від цієї маленької помсти.

Що ж до Весіме, то вона теж бачить, що з чоловіком щось негаразд, це її засмучує, але справжньої причини вона не розуміє.

— Бідолашний Ремзі захворів... І як же невчасно! — каже вона.

Ти розумієш, Нермін? Щоб молодята були щасливі, я мушу неодмінно поїхати звідси. Мені не можна залишатися з ними, бо поки Ремзі-бей бачитиме мене, він не одужає.

Для щастя моєї любої Весіме я готова не тільки повернутися до Стамбула, але навіть переселитися кудись у глухе село. Але що поробиш — як уже було сказано, я ще не закінчила своїх справ. Підлий Гомункулус уже не чинить збройного опору, але ще пручається, немовби морське чудовисько, що потрапило в сіті. Крім того, стільки вже зроблено і так мало залишилось, Нермін!..

Розповім усе по порядку.

Про програму весілля я тобі вже писала. Вдень взяли шлюб за турецькою традицією. Читали молитви, пили шербет.

Поприходили всі старі й статечні люди міста. Весіме розцяцькували, надягли фату. Ми вбралися в закритий одяг, закуталися в напинала.

В будинку, що наповнився пахощами трояндової води та амбри, була така духовна атмосфера, що мені здалося, ніби я в будинку небіжчика, в Хіджазі[34] або в раю. Таке враження, що на церемонію разом із дідусями й бабусями містечка завітали й янголи небесні. Коли стемніло, прихильники традицій закінчили трапезу й порозходилися з молитвами та релігійними співами. Це була перша дія. Тепер перейдімо до другої дії, яка почалася вже вночі... Декорації повністю змінилися; янголів, що махали крильцями серед пахощів амбри та трояндової води, здув вихор джаз-банду.