Бідолашне дівча роками потайки бунтує, плаче. Врешті-решт, втрачає будь-яку надію. Живе собі безбарвно та збайдужіло, у тужливому терпінні й самозреченні.

І ось у такої сердеги, буває, виростає дочка. І ось, коли дівча вже на виданні, готове кохати, у змертвілому материному серці знову народжується пристрасть: вона прагне будь-що зробити свою дитину щасливою... Вона бажає, щоб у дочки було все те найкраще, чого вона сама вже зреклася... Бачити доньчине щастя — незбагненним чином стає розрадою в її власному зламаному житті... Може, це смішне порівняння, але я так ставився до тебе, Недждете...

Ти став вродливим, ніжним, щирим юнаком. Твої перші сердечні пригоди пробуджували в мені таємну радість і хвилювання, але я приховував це від тебе. Коли ти починав розповідати мені про свої походеньки, я кривив губи і навіть трохи вичитував тобі за те, що гаєш час на такі дурниці.

Товариші вже тоді почали вважати мене женоненависником. Та й тобі так здавалося. Ти ще дивувався:

— Я оце помітив, Зія: жодного разу я не бачив, щоб ти хоч раз, бодай випадково, поглянув на якусь жінку!..

Ти мав рацію. Я не пам’ятаю, щоб бодай колись я уважно подивився в обличчя жінці. Та я й не міг цього зробити. За яким правом? А що як вона побачить, що я на неї дивлюся? Хіба не глузуватиме з мене: «Як це він із такою мармизою сміє витріщатися на мене? На що він, цікаво, сподівається?» Гаразд, припустімо, вона не глузуватиме, а пожаліє мене... Це, напевно, ще гірше...

Так, я не пам’ятаю, щоб я хоч раз уважно подивився в обличчя жінці. Ваші дрібні походеньки, маленькі сердечні пригоди, напевно, роблять вас менш чутливими до жіночих чар. Я помічав, що деякі з вас із роками розчаровуються, втрачають інтерес до жінок. Але мені незвіданий, небачений мною світ жіноцтва здавався чимось чарівним.

Разом із тим, неабияк ставали мені в пригоді моє почуття власної гідності, рішучість і треноване тіло. Ще зовсім юнаком мене кілька років страшенно мучило бажання кохати й бути коханим. Втім, з часом ці муки стали слабнути. Після довгої боротьби я змирився з тим, що мені це не судилося, як хворий змиряється зі смертю. Тоді я став шукати для себе нові пристрасті й заняття. Наприклад, вирішив досягти значних висот у спорті, стати уславленим чемпіоном.

Один прикрий випадок остудив мій запал. Це сталося під час якогось другорядного боксерського поєдинку. Я нещадно лупцював свого суперника, аж раптом став дослухатися до звуків, які лунали з трибун.

Це були не вигуки схвалення й захвату, якими зазвичай підтримують переможця, а скоріш глухе ремствування. Моїм суперником був вродливий хлопець. Мені здалося, що глядачі, а особливо глядачки, ніяк не можуть змиритися з тим, що таке чудовисько, як я, зараз спотворить це гарне обличчя. Мені запаморочилося в голові, і я пропустив удар. Шкода, ти не був там, Недждете, і не чув, яким радісним вигуком зустріли це трибуни...

Так, глядачі в цю мить ненавиділи мене лише за моє обличчя. Вони бажали моєї поразки.

Синець на моєму обличчі зійшов менше, як за два дні. Але рана, яку залишив цей випадок у моєму серці, кривавила роками.

Я передумав ставати знаменитим чемпіоном. Хизуючись своєю бридкою пикою перед численними глядачами, я б тільки колов незліченну кількість очей.

Отак я й став проводити більше часу на природі, у таборах, аніж у місті серед людей, перетворився на щось середнє між людиною та диким звіром...

Потроху розвиднилось. Зійшло сонце, а сон ніяк не йде. Довкола мене на деревах птахи здійняли страшний рейвах. Так само, як і вони, я відчуваю потребу виговоритися. Але ще дуже рано, не будеш же, сіпаючи за ноги, будити товаришів у таборі, а потім силоміць пхати їм у вуха свої балачки!..

Але якби навіть хтось із них прокинувся вдосвіта, то чи було б у мене бажання щось йому розповідати? Не думаю...

Я з товаришами зазвичай розмовляю про якісь малозначущі речі. Не звик я розкривати свої справжні думки й почуття. Змалку живу серед людей відлюдником, мов у пустелі. Навіть ти, попри те, що ми були з тобою близькими друзями, мало не братами, — навіть ти про мене нічого достоту не знаєш...

Так, мені треба виговоритися. Але вперше в житті мені хочеться говорити про себе. Чому? Можливо, згодом я поясню тобі, чому, Недждете. А зараз не наважуюсь. Бачиш, я такий тюхтій і боягуз, що не можу розмовляти про себе навіть із найдорожчим мені небіжчиком. Може, почну говорити, а там язик розв’яжеться... Я присів на край розкладачки. На якихось клаптиках паперу надряпав цього листа. І тепер на душі моїй якось незвично полегшало. Бувай, друже! Буду, мабуть, і далі писати тобі про новини цього світу.

Може, ти пам’ятаєш... Адміністрація школи вряди-годи вчиняла рейди до читальні, де учні роблять домашні завдання, шукала в партах заборонену літературу. У когось знаходили фривольні романи, у когось — відверті малюнки, а де в кого — навіть листи від коханих.

В результаті ви залишалися без своїх книжок, малюнків та листів, а на додачу вас карали, саджаючи під замок та не відпускаючи додому на вихідні.

На щастя, в цьому плані моя репутація була бездоганно чистою, просто білосніжною. Це при тому, що я побив усі рекорди з будь-яких можливих шкільних бешкетів та провинностей, як-от: втечі з уроків, бійки, зухвальство, байдикування, псування шкільного інвентарю, непокора вчителям, неповага до наглядачів...

В цьому плані адміністрація в мені не сумнівалася ні на йоту. Вони були впевнені, що в моїй парті не знайдуть нічого, окрім газет про спорт та фотографій спортсменів...

Але в мене теж була заборонена література, Недждете. Про це навіть ти майже нічого не знав. Інколи ти бачив окремі аркуші, зачитані, аж пожовклі, і питав, що це таке... «Та якась дурниця... Казна-звідки взялося й валяється між книжками. Буває, щось треба загорнути...» — відказував я. Моя таємна література — це були не ваші фривольні історії про любов та походеньки.

Це були похмурі, песимістичні твори про самотність, написані людьми, які почувалися в цьому світі одинаками.

Я ще не досяг того віку, щоб безпосередньо розуміти сенс їхніх нарікань. Проте була в цих книжках якась темна й таємнича привабливість, яка змушувала мене збирати їх і перечитувати незрозумілі рядки, доки вони не вріжуться в пам’ять. Я був ще дитиною і не міг своїм розумом збагнути, що належу до «приречених на самотність», про яких у них ішлося. Але інстинктивно я це відчував. Так, я знов і знов повторював ці слова, ці рядки в сліпому екстазі, як ревний молитвеник повторює незрозумілі йому, таємничі слова молитви, з надією та довірою, як хворий приймає гіркі ліки, навіть не знаючи їхнього вмісту.

Я виріс, дожив до теперішнього віку. Тепер я краще розумію зміст цих книжок. Вважаю не зайвим і тобі процитувати одну з них:

«Вночі під час святкувань на березі озера мені трапився якийсь дивак. Я спитав, що він тут шукає.

— Шукаю самотності, — була відповідь.

Я здивувався:

— Цієї ночі проходять велелюдні святкування. Як на березі, так і на воді повно народу, горять вогні, лунають пісні та сміх... Чи не химерна це ідея — шукати тут самотності?

Мій співбесідник відказав:

— Ви не знаєте, що таке справжня самотність... Самотності треба шукати не назовні, а в собі.

Він помітив, що я не осягнув сенсу його слів. Патерицею окреслив навколо себе коло.

— Погляньте, до прикладу, на цю риску. Відстань між нами зовсім мала... Ми бачимо одне одного, я розповідаю, ви слухаєте... Але ця риска розділяє нас... Ви далі від мене, ніж найвіддаленіша з зірок... Ось що таке справжня самотність.

Є тисяча видів самотності: можна задихатися від самотності в порожньому будинку в обіймах жінки, яку щойно спізнав. Хто звідав глибину пустки, залишеної втраченою коханою людиною, того тиша гнітить не більше, ніж гамір. Якщо вдуматись, то хіба той, хто простує кудись самотою чи з товаришем, відрізняється від померлого, себто приреченого на безпорадну самотність?»