Він здивувався. Трохи завагався, та все ж зупинився переді мною. Але до мене не повертається, навіть не гляне в мій бік, стоїть, опустивши додолу своє видовжене похмуре обличчя, мов кінь в очікуванні вершника.

З іронічною ґречністю кажу:

— Ефенді, мала я молочного батька, якого дуже любила. Минулого року він помер, земля йому пухом... Але коли я побачила вас, то мені здалося, ніби це він встав із могили... Я така розчулена... Дозвольте ще хоч хвильку подивитися на вас... Звичайно, вам теж доводилось переживати смерть близької людини... Ви розумієте, що таке справжнє горе...

Староста отетерів. Стоїть, не повертаючи до мене обличчя, мабуть, вагається: взяти собі та й піти чи залишитись бесідувати. Хто зна, про що він там розмірковував, але врешті-решт вирішив-таки зі мною поспілкуватися. Обернувся до мене, не в змозі прибрати гнівний вираз з обличчя, подивився мені в лице. Ти б тільки знала, як я стримувалася в ту мить, щоб не засміятися... У пана старости були такі густі вуса, борода та брови, що якби їх обстригти й поділити, то вистачило б на вуса всім стамбульським молодикам. Посеред цих непролазних хащів височів величезний безформний ніс, над яким здивовано блимала пара близько посаджених кахляно-синіх очей.

Я собі далі бідкаюсь в описаному вище тоні. Пан староста дивився на мене, дивився, а тоді став мене розраджувати:

— Ну не помирати ж слідом за мертвим! Хай Аллах так само щедро наділить вас віком, як небіжчика землею...

Врешті ми розійшлися, пообіцявши одне одному час від часу зустрічатися й ділитися своїми негараздами.

Поговоривши зі мною, пан староста набув неабиякого авторитету в очах базарної публіки. Він, певно, і сам це помітив, адже, коли він відходив від мене, в його ході з’явилася якась курйозна велич.

Після того дня староста сховав меч у піхви. Тепер, побачивши мене здалеку, він несміливо підходить; будучи тепер моїм приятелем, він з погордою дивиться на інших, але зі мною спілкується дуже ввічливо, опустивши очі додолу, а коли я часом пройду, не звернувши на нього уваги — засмучується.

«Що за дурна та безглузда гра, Capo? — скажеш ти. — Яке може бути задоволення в тому, щоб мучити літнього чоловіка, прив’язавши його до себе та ятрячи йому душу?»

Я згодна з тобою, Нермін... Але я нічого не можу вдіяти... Я така ще відтоді, як була малесенькою дівчинкою... Моя врода розбестила мене. Я отримую якусь нездорову насолоду, підкорюючи тих, хто оточує мене, беручи їх у полон... Можливо, це хвороба... Мені здається, що краса, яка не сіє довкола себе захоплення та смутку, пропадає марно... Втім, я розумію, що чиню не дуже добре... Можливо, колись мені буде за це відплата. А може, кари вже почалися... Я бачу довкола людей, які щиро й віддано кохають одне одного, в’ють чисті та милі сімейні гніздечка. Ти знаєш, Нермін, як я кепкую з них... Але тепер до цих кпинів почали потроху домішуватися туга й заздрощі... Як прикро, що я не зумію присвятити своє життя комусь... Мені ніхто не до вподоби... А мені вже двадцять два... Пардон, звикла прибріхувати про двадцять два, то й тобі торочу... А тим часом нам з тобою вже по двадцять шість, чи не так? І якби ми час від часу, зачинившись у своїх кімнатах і підраховуючи, не збивалися з ліку від хвилювання й розпачу, не обманювали самі себе на місяці й роки, то результати підрахунків виглядали б іще сумніше. Отже, через пару років уже й тридцять... А там незабаром... Ти бачиш, я все-таки маю рацію, коли кажу, що кари почалися... Ішлося собі про приємне, аж тут, ні сіло ні впало, — розмова перескочила на таку невеселу тему. Чому, до чого? А проте маю тобі розповісти дуже важливі речі. Отже, починаю... Мов учитель історії, подаю матеріал у хронологічному порядку... Але ж знову стукають у двері... Мабуть, знов дядьків зять.

— Саро-ханим, ви дописали листа? Бо вже скоро пароплав... У вас лише півгодини, щоб зібратися...

— Півгодини? Ну то я ще півгодини можу писати.

— За півгодини я допишу...

— Гаразд, а зібратися?

— Ви ж їдете до міста — буду вас просити завезти. А ні — з кимось із прислуги відправимо.

— А ви не поїдете?

— Так у мене ж не буде часу зібратися...

— Саро-ханим, йшлося про півгодини... Але для вас хай буде більше. Година... А то й півтори. Я, мабуть, неуважно подивився на годинника...

— Ну тоді через годину...

Я буквально передаю нашу розмову з Ремзі-беєм крізь двері. Ти вже сама все зрозуміла, тож не буду розводитись. Цей молодий агроном став проявляти до мене дивну слабкість... До якоїсь міри ми обидвоє в цьому винні. Приїхавши сюди, я побачила, що Ремзі-бей кохає Весіме, мов Ашик Гаріп чи Ашик Керем.[11] Якось під вечір він почав розповідати мені якісь нісенітниці. Вказуючи на Весіме, що саме поливала квіти з невеличкого цеберка, він сказав:

— Якби я не зустрів вашої кузини, то, мабуть, до самого скону й не знав би, що таке кохання.

Ти бачиш, що за телепень цей Ремзі-бей, еге ж, Нермін? Хіба при мені можна таке казати?

«Дядьків зять мусить дякувати Богові, що він — наречений Весіме. Бідолашний, наївний провінційний панич...» — подумала я.

Але він вів собі далі з якоюсь дивною зарозумілістю:

— Я вважаю себе найщасливішою людиною в світі, бо зустрів Весіме. Я нікого більше не міг би так кохати. Перепрошую...

Кохання Ремзі-бея почало бити ключем. Він побіг до своєї нареченої, мовляв, щоб допомогти. Цей хоче забрати цеберко — та комизиться. Ах! Весіме крапнула собі на ніжку водою! Агроном став рачки, хустинкою витирає нареченій черевички. А наречена стоїть ні в сих ні в тих, усміхається й начебто хоче провести рукою нареченому по волоссю, та не наважується. Вуркочуть собі, сміються. Така собі безглузда любовна сцена. Але ж обидвоє сяють від щастя... У мене в душі аж защеміло:

«Ремзі-бей, ти відверто кинув Сарі виклик! — подумала я. — Я тебе провчу, я такого нахабства не подарую... Не бійся, твоє кохання до Весіме й ваше щастя не постраждають. Але ти переконаєшся, що можна ще когось кохати так само палко, як Весіме!»

Нермінчику, погодься, я одним щиглем можу зруйнувати сімейне гніздечко Весіме... Але ти ж розумієш, що я не вчиню так зі своєю кузиною. Мені тільки хотілося на якийсь час нагнати на Ремзі-бея смутку та сподівань, щоб потім розвіяти їх. Я практично не докладала до цього зусиль. Я не зробила нічого такого, щоб мене можна було звинуватити в кокетстві... Але ж ось маємо: в цей момент Ремзі-бей чекає на мене в коридорі, оповитий легким смутком, причини якого він і сам, напевно, не розуміє... Йому кортить, щоб я швидше дописала листа. І не треба мені у відповідь читати нотації, Нермін. Присягаюся, що ця маленька комедія на цьому й завершиться. Я просто хочу, щоб Ремзі-бей шанобливіше ставився до мене, от і все...

Нермін, все одно я не встигла розповісти все, що хотіла; вибач мені й потерпи до наступного листа...

Р. S. У тебе є кепська звичка: ти не викидаєш отримані листи, а зберігаєш їх, навіть найбезглуздіші; не сумніваюсь, що десь у тебе є стосик і моїх... Ті рядки, де йдеться про наш справжній вік, ти або заквецяй чорнилом, або ще краще виведи кислотою для офортів.. Мало яка халепа може статися... Ще потрапить комусь до рук...

Люба Нермін,

Ти пишеш у своєму листі: «Твої листи — суцільні нісенітниці... А наскільки мені відомо, коли людина пускається в подорож, вона стає розважливішою... Пише про дорожні враження, описує побачені місця. Подає відомості про відвідані краї, про людей, серед яких доводиться жити... Тоді ті, хто залишився вдома, можуть хоча б подумки супроводжувати її в подорожі... Принаймні, так ведеться».

Гаразд, Нермін... Якщо так ведеться, то я теж так вчиню... Ти пам’ятаєш, якою ви мене привезли на пароплав? Я була напівмертва...

Коли пароплав відчалював, ви на пристані махали барвистими хусточками. Я теж стала махати хусткою вам у відповідь; мені гуло в вухах, підгиналися коліна. Щоб не впасти, я вчепилася в поручні на палубі. Тієї ночі ми танцювали, мов навіжені. Цього божевілля здалося замало, і під ранок ми сіли в авто й поїхали в Бююкдере.[12]