Вассаф-бей посеред кімнати, вигинаючись та поводячи руками, намагається зобразити цю сцену.

— Поки наші подорожні, мов нерозлучні приятелі, ледь не обійнявшись, правлять собі теревені, Гомункулус своєю сталевою рукою потроху підіймає сідло вгору. Таким побитом віслюк залишається без сідока, і тут Рахмі хапає його за хвіст. Природно, худобина спиняється й залишається позаду. А Гомункулус з сідлом на руці й з Саманджиоглу в сідлі повагом чимчикує собі далі... Ви тільки уявіть, які міцні у спортсмена м’язи! А старому грекові ще й досі невтямки... Йому все ще здається, що він і далі їде собі на своєму любому віслюкові. І так до кінця проходу... А там Гомункулус вмощує сідло разом із Саманджиоглу на купу глини. Рахмі, зрозуміло, вже встиг завести віслюка світ за очі. Дідуган-грек бачить, що його улюблений віслюк в одну мить розтанув, зник, мов мара, й ледь не безуміє. Потім, збагнувши, що його обдурили, зчиняє ґвалт. А Гомункулус, ніби нічого не сталось, каже йому: «Припини лементувати й дякуй Богу! Віслюк уже своє віджив. А що, як його Христос до себе прибрав? Далебі, Христос забрав його на небо!»

Ця пригода розважала містечко цілий тиждень.

Вассаф-бей, закінчивши оповідати, підсумував:

— Цей Гомункулус тільки те й робить, що глузує з усіх: як з чоловіків, так і з жінок. Ось вчора розіграв перед пані нещасний випадок.

Писар вказав рукою на мене. Я відчула, що вся червонію. Значить, тепер і про мене пащекуватимуть на посиденьках, як про цих Саманджиоглу, жінок на пароплаві та інших обдурених та взятих Гомункулусом на глум; я стала однією з них.

Вассаф-бей вів далі:

— Втім, у Гомункулуса є й дуже благородні риси... Наприклад, він не виносить, коли кривдять беззахисних, не терпить зухвальства... Він вважає ницістю з’ясовувати стосунки зі слабкими й немічними. Якщо вам не набридло, розповім ще про одну пригоду... Вона сталася минулого літа... Частково я бачив її на власні очі... Гомункулус, гуляючи в околицях міста, ненароком забрів у чийсь сад... Ні паркану, ні огорожі там не було, тож годі й розібрати було, сад це чи не сад... Тут плюгавий сторож-албанець починає лаятись на всі заставки. Гомункулус пояснює, що зайшов сюди ненавмисно, й повертає назад. А сторож вирішує, що той такий ввічливий і чемний, бо злякався. У ньому прокидається геройський дух, йому кортить показати себе. А як же, залізли, можна сказати, в його вотчину, порушили його права! Як же можна проґавити такий шанс утерти маку боягузові? Гомункулус собі неквапом іде геть, а сторож — за ним, і гарчить при цьому, мов пес: «Хутчіш давай, хамло таке! Хутчіш! Я тобі зараз те, я тобі зараз се!» А Гомункулус продовжує йти своєю нормальною ходою. Сторож шаленіє від люті, починає підштовхувати спортсмена й гамселити його кулаками по спині. Той собі просто зневажливо поглядає на плюгавця й відказує: «Та не поспішай ти так... Не хвилюйся, вже виходжу». Тут садівник — кремезний, мов дуб, албанець — здаля бачить, як його немічний служка виштовхує з саду пристойно вдягненого чоловіка. Кривдити когось, товкти слабшого — це для нього свого роду спорт, духовна й тілесна потреба, яку він мусить час від часу задовольняти. Якщо миршавий служка лає й духопелить неборака, то як же залишиться осторонь цей велетенський прудивус? Здоровань-садівник гукає служці: «Посунься, ти, лихо! Хто ж так випроваджує зайду? Дивись, як треба!» — й хапає Гомункулуса за плечі. Той обертається і так само спокійно каже: «Стривай, друже. Мені не рука була зчепитися з цим, бо він хирлявий, мов комар. А ти он який здоровий та дужий. Коли вас зібрати докупи — то це вже й сила. Тож ходіть сюди, будемо рахуватися». І зчиняється посеред саду бійка... Незчувся садівник-албанець, як Гомункулус зацідив йому кулаком. Ошелешений, крутнувся він разів зо два на місці й гепнувся долілиць. Тоді Гомункулус хапає того, другого, і кладе його так само поруч зі старшим. Потім як вхопить сердег ззаду за шаровари, та як підніме в повітря! Ми саме проїздили повз той сад екіпажем. На власні очі бачили.

Гомункулус розвів руки в сторони й крутиться на місці, мов дзиґа, а вони, сердешні, собі літають. Потім склав бідах рядочком, промовив: «Тут вам буде зручніше сад стерегти. Жодна зайда не сунеться», — і, потираючи руки, попрямував до нас.

Ці розповіді Вассаф-бея пробуджували в слухачах своєрідну симпатію до Гомункулуса. Але я вже прийняла рішення. Я неодмінно мушу вирвати зуби цьому драконові! Підізвала Хандан і кажу:

— Хандан, я вже розробила план замаху на Гомункулуса. Конче необхідно, щоб женоненависник у мене закохався... Якщо буде опиратися, вдам, що закохана в нього. Коли він в це повірить, то мимохіть сам закохається... Я доведу йому, що жіночі чари набагато могутніші за його тваринячу фізичну силу... Він вважає себе вищим за інших, але невдовзі плазуватиме біля моїх ніг. Але для цього мені потрібна буде допомога: в першу чергу твоя, а крім цього — ще однієї-двох надійних наших товаришок.

Хандан здивувалася й завагалася. Правда, вона теж гнівається на Гомункулуса. Але вона тендітна, чутлива і, по правді сказати, вередлива. Особливо її збентежило те, що я попросила її допомоги.

— Ти сама чудово знаєш, що я на нього серджуся, — сказала вона. — Але що як раптом цією грою ми заподіємо йому страждань?

Знизавши плечима, я відповіла:

— Не схоже на те, що це зроблене з криці тіло може підхопити любовну пропасницю... Я хочу лише дати йому прочухана, збурити його... Що ж, хіба йому одному в цілому світі збиткуватися з чужих ґанджів? Ми врятуємо від цього чудовиська не лише себе, але й усіх жінок. Я, можна сказати, від імені усього жіноцтва оголошую священну війну!

Хандан погодилась:

— Правильно... Ти все правильно кажеш.

Але все одно продовжувала вагатися.

— Годі дурниць! — сказала я. — Ця пригода навіть піде Гомункулусу на користь... Що поганого в тому, аби показати людині, яка вважає себе зробленою з каменю, що в неї, як і у інших людей, також є серце? Що поганого в тому, аби витягти Гомункулуса з безглуздої й зарозумілої гордині? Можливо, після цього випадку він стане ґречнішим, співчутливішим.

Я казала все це не для того, аби тільки будь-що переконати подружку. Ти теж погоджуєшся зі справедливістю моїх слів, правда, Нермін?

Врешті-решт, після досить тривалої суперечки ми з Хандан дійшли згоди. Ми посвятимо в нашу таємницю лише Бегіре — молодшу сестру Весіме, а при потребі — ще й Ісмет-ханим.

Бегіре, хоч іще й мала, але на диво метикувата. В неї уявлення про життя й людей набагато правильніші, ніж у її простодушної старшої сестри. Їй можна сміливо довірити будь-яку таємницю.

А як вміло вона при цьому ховає свою натуру бісеняти за невинним личком, подібним до лику Діви Марії! Глянеш у її блакитні очі, які немовби несміливо прозирають крізь вії, ну геть-чисто тобі невинна Нітуш.[27] Саме на її допомогу я покладаю найбільші надії.

Бегіре так уміє збрехати, немовби наївно, по-дитячому проговорившись, що неможливо не повірити.

Що ж до Ісмет-ханим... Навіщо складати вірші про троянду? Ти сама її чудово знаєш, на неї можна розраховувати в будь-якій авантюрі...

Коротше кажучи, Нермін, між нами з Гомункулусом починається запеклий матч. Про результат гри ти незабаром дізнаєшся.

Аллах нам у поміч, Нермін. Битва з женоненависником почалась. Мій успіх у ній буде найблискучішою перемогою прекрасної статі над чоловіками. Моліться за мене!

Гомункулус поки що нічого не помітив. І навіть продовжує з нечуваним нахабством нападатися на нас.

Позавчора ми під якимсь приводом запросили його до маєтку. Предметом розмови стала нова плітка, яка збурила містечко: одна дама, дружина досить поважного чиновника з фінансового відомства, кинула чоловіка з двома дітьми й утекла до Стамбула з якимсь безробітним голодранцем.