Дядина Макбуле не витримала:

— А якби, не доведи Аллах, ви зі своїм акробатичним номером ускочили в халепу?

Гомункулус перед своїм багаттям неквапно обернувся:

— Помилуйте, пані, в якутам халепу? Я вас прошу... Покачався собі на гілках, а потім стрибнув у криницю завглибшки якихось сім-вісім метрів... Ось і все... Втім, мушу визнати, що, виконуючи цей номер, аби трохи вас розважити, я справді зазнав деяких незручностей. То хіба ви не зглянетесь на мої добрі наміри та на те, що мені довелося знести, і не пробачите мені цього жарту?

Гомункулус, похнюпивши голову; буквально благав, намагаючись викликати співчуття у довірливої юрби. Але на його потворних вустах блукала облудна саркастична посмішка...

Трохи згодом, коли люди порозходилися, в розмові зі мною він висловився відвертіше:

— Ви помітили сьогодні за вечерею, коли я розповідав про ту пригоду на пароплаві, дехто зарозуміло посміхався, мовляв, як можна було повірити в такий нехитрий трюк? Частина не повірила в те, що я бачив, коли мене «рятували». Дехто навіть сердився... Але ж не пройшло й двох годин, і я втяв таку саму штуку. І нікому навіть на думку не спало засумніватися... Той самий рейвах, ті самі побивання, голосіння й зомлівання... Особливо мені запам’яталося, як ви кугикали, мов сова, поки я був у криниці... Ніколи не забуду. Яке у вас все-таки м’яке серце!

Ми проговорили біля багаття з півгодини. Він раз по раз глузував з жіноцтва.

Цей випадок остаточно ствердив мене в моєму рішенні. Я викличу женоненависника на двобій і покладу на обидві лопатки! Підріжу йому крила так, що він ніколи більше не буде зводити наклепів на нашу сестру!

Я вжилася в роль. Кожне моє слово, кожен мій жест тепер були ретельно продумані. Я пустила в хід всі свої чари, всю свою звабу.

Сидячи перед багаттям, я приймала такі пози, так промовляла до нього, що будь-який чоловік, який має хоч крихту почуття, закохався б до нестями. Але Гомункулус зважав на мене не більше, ніж на кошеня — він навіть не глянув мені в обличчя.

Ця поразка коштувала мені нервів, але не довела до розпачу. Побачиш, Нермін, я неодмінно переможу.

Дай-но я тепер хоч розповім тобі про наречених — до весілля залишилося лише два тижні. Цього ранку Весіме та Ремзі-бей...

Нермін,

У нас з’явилася нова забавка.

Вчора ми цілий день просиділи вдома, бо безперестанку періщив дощ. Щоб згаяти час, спробували організувати танці — не вийшло. Сіли грати в карти — не грається. Пробували навіть борюкатися, мов ті носильники-гамали.[26] Але все марно... Гнітючий присмерк знадвору проник у наші душі. Ми ніяк не могли подолати нудьгу. Поможи Аллах тим, хто живе тут узимку. Дядько з дядиною — люди вже літні... А от Весіме з Ремзі-беєм мене дивують. Як вони збираються зимувати в цьому безлюдді? Я б на їхньому місці двох днів не витримала... Або збожеволіла, або померла б, не доведи Аллах!..

Саме з цими думками я стояла перед вікном і дивилася, як іде дощ. Раптом біля мене виросла якась тінь. Хто б це міг бути, окрім Ремзі-бея?

Він тепер, бідолашний, мов тінь, ходить за мною по п’ятах. Запитав несміливо:

— Про що ви думаєте, Саро-ханим?

Я, не повертаючи голови, задумливо відповіла:

— Ні про що... Про тисячу різних речей...

Ремзі-бей після нетривалого вагання сказав:

— А я лише про одне думаю. Нічого більше мені в голову не йде.

Очевидно, погана погода робить людей ще гіршими, ніж вони є насправді.

Від Ремзі-бея віяло таким песимізмом і смутком, що в якусь мить я злякалася, що він мені наговорить якихось непристойностей. Ніби передчуваючи близьку небезпеку, я випалила першою:

— Безсумнівно, ви маєте на увазі Весіме. Як би ви не кохали цю прекрасну й чисту дитину — вона все одно заслуговує на більше, Ремзі-бею... Як на мене, то ті, кому нема про що більше думати — щасливі люди... Я від щирого серця бажаю вам щастя на довгі роки.

— А буває в світі абсолютне, нічим не затьмарене щастя, як ви думаєте?

Коли дядьків зять вимовляв це, його вуста скривилися в гіркій та нервовій посмішці...

Безперечно, якби я бодай чимось заохотила Ремзі-бея чи подала йому хоч якусь надію, він наговорив би мені неподобства. Можливо, сімейне гніздечко Весіме було б сплюндроване, ще не будучи звитим.

Ще й до того ж моєю рукою... Рукою Сари, яка все життя любила її, як свою молодшу сестричку!.. Я б не змогла собі пробачити, якби спричинила таке лихо.

Я вже зізналася тобі, Нермін: коли я побачила, що вони кохають одне одного, мов божевільні, мене взяли заздрощі. Коли Ремзі-бей заявив, що, крім неї, нікого більше не може так кохати, мені здалося, що він кидає мені виклик. Мені захотілося провчити цього наївного провінційного хлопчиська, на якийсь час заронити в його душу гіркий сумнів.

Але зараз я з жахом побачила, що моя маленька комедія почала сприйматися настільки всерйоз, що це стає небезпечним. Настав час відіграти назад, спробувати загоїти ненавмисно заподіяні мною рани. Врешті-решт, все, що я хотіла довести молодому Чоловікові, я вже довела.

Статечно, тоном матері, що повчає свого юного сина, я проказала:

— Весіме дорожча мені за сестру. Я хочу, щоб ви кохали її все життя... Якщо я помічу хоч найменший розлад у ваших стосунках, не кажучи вже про небезпеку для вашого щастя, я з усіх сил, всім серцем кинуся на її захист.

В тому ж дусі я наговорила йому ще багато чого доречного й недоречного. Врешті-решт, я переконала його, що коли треба буде, я готова пожертвувати собою, аби тільки не дати скривдити свою кузину.

Бідолашного кидало то в жар, то в холод.

Він ще раз запевнив мене, що нікого, крім Весіме, не кохатиме. Але цього разу це вже звучало зовсім по-іншому...

Коли він ішов від мене, понуривши голову, з пониклими плечима, я відчула глибоке співчуття до нього й каяття.

Нермін, я хороша людина? Чи зовсім зіпсована? Ніяк не можу зрозуміти. А може, всі люди такі, як я? Свідомо чинять зло, а потім їх мучить сумління? Розрадь мене. Цей наївний провінційний хлопець забуде мене, правда ж?

Ох уже цей дощ, ох уже ця негода... Якщо не розпогодиться, люди точно одне одного поїдять.

Коли Ремзі-бей пішов, я стала шукали, чим би зайнятися. Чимось захопливим, що відволікло б від цих думок і від цього каяття.

З однієї з кімнат дзвоником лунав сміх Хандан.

«Мабуть, про щось пліткують. — подумала я. — Так розсмішити Хандан може тільки гарна плітка. Хто знає, кому вони там перемивають кістки...»

Я зайшла до кімнати. Мої припущення справдилися. Там сидів Вассаф-бей, земляк і приятель Ремзі-бея. Він працює писарем в управі містечка. Невисокий на зріст, пухкий, апатичний та улесливий чоловічок. Вассаф-бей — постійний гість у маєтку, він товчеться тут вдень і вночі. Його, напевно, скоро виженуть з роботи, бо він там не з’являється. Він і сам це розуміє, але не в змозі залишити нашу компанію.

— Вскочу я через вас у халепу, хлопці й дівчата, — бідкається він, — але нічого не вдієш, аби ви тільки були живі-здорові... Та дай Бог і мені здоров’я!.. Аллах одні двері зачинить, а інші відчинить!

Довкола Вассаф-бея зібралися наші. Пліткували про Гомункулуса, розповідали кумедні історії про його витівки.

Хандан побачила мене й гукає:

— Йди-но, Capo, послухай, що тут Вассаф-бей про твого розповідає. Я мало не померла зо сміху.

Після тієї вечірки дівчата кепкують із мене, кличуть Гомункулуса моїм.

Хандан стала умовляти Вассаф-бея повторити для мене його історію. А цьому базіці тільки того й треба. Не змушуючи себе просити, він почав розповідати:

— Я тут згадував, як два роки тому Гомункулус вкрав віслюка. Панянкам дуже сподобалось. Є у нас тут один старий грек на прізвище Саманджиоглу. Подивишся на нього — геть-чисто тобі жебрак. Брудний, неохайний, бридкий, але насправді — багатій, яких мало; Якби захотів, то міг би сотню таких, як я, писарів тримати за лакеїв. У цього Саманджиоглу є величезний оливковий гай. До того ж він дає селянам позики під проценти. Хтось із селян не повернув йому борг, то він забрав у боржника паршивого віслюка і тепер їздить на ньому по селах, гроші міняє. А такий же скупердяй — так і тремтить над тим віслюком. Навіть подейкують, що взимку, аби злодії не вкрали віслюка зі стійла, він забирає його на ніч у хату... Та у нього й хата та, мов хлів... Менше з тим. Задумав Гомункулус задля жарту викрасти цього дорогоцінного віслюка. Якось вже надвечір Саманджиоглу повертається з села, а назустріч йому, ніби випадково, чимчикує Гомункулус, а з ним — його приятель Рахмі. Привіталися, пригостили діда цигаркою, а тоді рушили собі потроху бесідуючи: дідуган-грек на своєму віслюку, а Гомункулус — пішки... Не знаю, ходили ви там чи ні... По тій стежці, що веде через сухе русло, є вузенький прохід... Такий собі тунель: обабіч — скелі, а над стежкою сплелися віти дерев... Надвечір там хоч оком світи... Гомункулус ще на початку проходу, заводить якусь цікаву розмову про гроші, бере Саманджиоглу за живе. Старий грек слухає, роззявивши рота. В цей час Рахмі тишком-нишком підрізає попругу. Гомункулус нечутно залазить лівою рукою між сідлом та спиною віслюка, а правою міцно береться за луку. Ви собі це уявляєте? Спортсмен щось розповідає лихвареві на вухо, той слухає... Сідло висить на руці в Гомункулуса, мов те пальто...