Схоже, роль цих старійшин зводиться до того, щоб обережно втручатися, коли молодь зовсім розперезується.
Ще одна важлива група — це молоді жінки й дівчата... Одні по-американському розкуті, галасливі та відчайдушні; інші — по турецькому потайні та замріяні...
Далі йдуть парубки... Не знаю, чи є сенс їх описувати. Сучасні парубки всі такі однакові... Поміняй обличчя хлопцям із нашої стамбульської компанії — і матимеш точне уявлення про цих...
І у всіх ті самі думки, ті самі прагнення, всі однаково претензійні...
Ну і, нарешті, безглузді статисти третього, четвертого плану, завдання яких, вочевидь, зводиться до того, щоб винести чи прибрати реквізит та створити масовку...
Ти можеш собі уявити, який рейвах зчиняється, коли всіх цих акторів та актрис життєвого театру зібрати без діла докупи... Безугавні ігри, жарти, пустощі, музика, танці... Час від часу за кулісами виникають короткі флірти, сердечні фантазії, любовні пригоди...
Ти, звичайно, здогадуєшся про моє місце в цій трупі, Нермін... Я тут свого роду примадонна... Я з величезним задоволенням і дуже старанно граю цю роль. І всі так чи інакше визнають мою зверхність...
Я ніби причаровую до себе погляди й серця.
Зараз мені тут по-справжньому весело... Сподіваюсь; тепер ти віриш, що я була щира, коли казала, мовляв, найближчим часом не збираюсь повертатись до Стамбула?
Тут я перерву свого листа, Нермін. Завтра ввечері родина Ремзі-бея влаштовує бенкет. Декого з запрошених туди ми побачимо вперше.
Щойно в двері тихенько постукав Ремзі-бей. Я його впізнаю за повільними кроками та за тим, як він із півхвилини вагається, перш ніж постукати.
Ніяково усміхаючись, дядьків зять промовив:
— В мене до вас величезне прохання... Воно може видатись дещо дивним, але... Ми хочемо, щоб на завтрашній вечірці було справді весело, щоб нічого не бракувало. Ви не могли б допомогти нам скласти програму, Саро-ханим?
Звичайно, я не могла відхилити це прохання. Тому поки що адью, Нермін...
VII
Сара — Аднану-паші
Зрадливий мій татусю-пашусю,
Ти скаржишся, що я тобі не пишу. Сказати, що не маю часу, було б неправдою, адже в цьому тихому селі на березі Мармурового моря в мене немає іншого діла та іншої втіхи, аніж лежати в затінку оливкового дерева й читати книжку, або сумувати за тими, хто мені любий. Авжеж, я б знайшла час написати тобі листа. Але ніде правди діти, скільки я себе не силую — ніяк не можу примусити. Дуже вже я на тебе ображена, тату... Ти послухав бозна-кого, забрав до себе маму, а донечку свою залишив тут. Сердешна Сара тепер мов те лелеченя, що його лелека викинув з гнізда.
А сказати тобі ще щось, татусю? Я ображаюсь не тільки на тебе, а й на маму теж. В тому, що я залишилась тут, є також її провина. Я й так почувалася безбатченком, бо тебе ніколи немає. А вона, їдучи до тебе, навіть не подумала, що мені буде зовсім тяжко, що я тепер буду зовсім сиротою... Так, татусю, я тепер, мов та сирітка: і без батька, і без матері. До того ж я ще й ревную тепер маму до тебе. Хтось колись бачив такі ревнощі? Але що вдієш, якщо це правда? Час від часу я кладу книжку на коліна й заплющую очі. Теплий легіт безупинно колише оливкове листя, через нього просіюється на мене сонячне проміння, а я уявляю вас... Ніби на власні очі бачу, як ви з мамою сидите одне навпроти одного, як ви під ручку йдете стежкою десь у полі. В цю мить ви, напевно, навіть не згадуєте, що десь на світі у вас є донька... Мимоволі в душі у мене закипає обурення, на очі навертаються сльози... Ах, тату, як же ти жорстоко зі мною вчинив!.. А тим часом я... Гаразд, розповім уже й про це... Я досі так і не вийшла заміж, не звила собі гніздечка лише з остраху, щоб це не завадило мені шанувати свого тата... А ти знаєш, які люди мене сватали...
Твій близький друг — чи не однокашник — імпозантний паша... Багатий, мов Гарун, величний, мов Геркулес чи халіф Алі, торговець фундуком із Трабзона... Єгиптянин-мудерріс[18]з Аль-Асгар,[19] освічений, мов Авіценна, та вродливий, мов Йосип Прекрасний... Депутат з осяйним, мов місяць, обличчям та блакитними очима, які він примружує, аж здається, ніби його сліпить сяйво власних щік... Шикарні молодики з зовнішністю манекенників... Коротко кажучи, сваталося чимало достойних людей. І попри ваші наполягання, я всім їм відмовила, татусю-пашусю... І всі ці жертви були заради тебе, а інакше у мене вже було б своє гніздечко. Я дівчина тиха й скромна, тож не наважилася б піти за достойника, але могла б скласти пару якомусь скромному, працьовитому й чесному чоловікові.
Ти невдовзі відправиш маму, правда ж, татусю-пашусю?.. Чесне слово, я б не стала вас розлучати на зиму. Якби ж не хвороби, якби ж не це слабке здоров’я... А раптом я занедужаю? А раптом не просто занедужаю, але й... не наважуюсь навіть сказати... Між чужими людьми, далеко від своїх рідних... Гаразд, татусю-пашусю... Не буду тебе даремно засмучувати... Я живу собі тихо й відлюдно в дядьковому маєтку... Рекомендовані Гайдар-беєм сонячні ванни йдуть мені на користь... Спати лягаю рано... Твоя Сара живе життям простої сільської дівчини й постійно думає про тебе.
VIII
Сара — Нермін
Люба Нермін,
Ми вже й тут сплутали день із ніччю... Знаєш, є дуже відоме повір’я, мовляв, не годиться світанок зустрічати в ліжку. Кажуть, той, хто зустрічає світанок у ліжку, цілий день ходитиме, як зварений, голова болітиме... Так от, недаремно казали старі люди, і ми намагаємося в міру своїх сил по-їхньому й робити. Переважно не розходимось спати, поки не побачимо світанку. Але щось у мене прокидається недовіра до слів наших благословенних предків. Я хоч і не стуляю очей, поки сонце не зійде, але здебільшого вставати мені від того не легше. От і сьогодні я прокинулась ледь жива. І ще години зо дві мені поболювала голова... Вночі гуляли до нестями в маєтку Ремзі-бея... Зараз уже полудень, але дехто ще спить... А ті, хто попрокидався, соваються туди-сюди з набряклими очима, бліді, змучені й мовчазні...
Я порівнювала нашу компанію з театральною трупою. На вчорашньому бенкеті компанія проявила себе з іншого боку — постала у вигляді цирку. Цим ми завдячуємо нашим новим друзям-спортсменам. В одному з попередніх листів я розповідала тобі, що за півтори години їзди від міста на березі моря стали табором спортсмени. І навіть розлого писала про те, як один із цих халамидників вдав із себе потопельника і цим розбурхав весь пароплав.
Ці спортсмени — чоловік п’ятнадцять молодиків. Вже кілька років поспіль вони припливають сюди на невеличкій яхті й стають табором на два-три місяці.
Серед них є знайомі родини Ремзі-бея. Вчора ми запросили спортсменів на вечірку в саду — так, задля різноманітності. Ми одразу ж із ними потоваришували. На природі якось швидше відкидаєш всі оті церемонії. А вони, як виявилось, дуже веселі й порядні хлопці...
Приїхали вони, вже як стемніло. Це було видовище — годі й розповісти. Поначіпляли на велосипеди паперових ліхтариків — червоних, зелених... Уяви собі: в темряві по дорозі, що спускається з сусіднього пагорба, поміж оливок пливуть мерехтливі вогники. Це треба бачити...
А ми, вбрані в усе барвисте, самі, мов ті ліхтарики, вийшли натовпом їх зустрічати.
Бравурні пісні, які вони хором співали на всі свої могутні груди, долинали до нас із відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин їзди. І ось за одним із поворотів ми зустрілися. Спів миттєво стих. Вони мовчки позіскакували з велосипедів та збилися до гурту, немов готуючись дати відсіч небезпеці.
Очевидно, в своєму таборі за атлетичними вправами, плаванням та боротьбою хлопці трохи здичавіли. Від жінок вони просто сахалися.