Старий капітан так і протримав мене, аж поки не причалили. Ледь не силоміць напоїв лимонадом, пригостив фундуком.
Яке тут неймовірне море, Нермін! Вздовж узбережжя розкидані уламки скель, на яких юрмиться морське птаство, а відтак ми йдемо далеченько від берега. Але глибина тут така мала, вода настільки чиста й прозора, що видно піщане дно, водорості, білу гальку. Крізь брижі на воді сонячні промені відбиваються на дні зеленкуватими колами... Прямо під ногами привидом якоїсь фантасмагоричної казкової істоти біжить тінь від пароплава. Поля на гірських схилах навпроти здаються тепер іще барвистішими й яскравішими. Якщо ти вже так прагнеш порівнянь, то я б порівняла їх зі строкатою габою, яка вкрила пагорби...
Щойно пароплав завернув за порослий оливковими деревами мис, показалося містечко. Гарненьке, з червоними черепичними дахами й сонячними зайчиками в шибках. В бухті нам назустріч вийшло два човни. Коли вони наблизились, я побачила наших: дядька, дядину, Ісмет-ханим, Весіме, Ремзі-бея, когось іще з його родини... Вони виїхали зустрічати мене. Поки пароплав причалював, ми з ними спілкувалися — де словами, де жестами.
Нермін, я б оце сьогодні цілий день просиділа вдома, пишучи тобі листа.
Наших сьогодні запрошено на пікнік, який влаштовують родичі нареченого... Я не пішла, сказала, що нездужаю. Ремзі-бей, який готувався до цього ще від дня мого приїзду, раптом засмутився. Сам він наполягати не наважується, тож підсилає до мене своїх численних родичів. Але я затялася.
Зараз вони собі розважаються в оливковому гаю за селом... Навіть, напевно, вже й потомилися. Я знаю все, що там діється, ніби сама там побувала. Старші порозлягалися в затінку дерев... Неквапно ведуть бесіду про цьогорічний врожай... Дехто дрімає... Молодь розбилася на групки й розійшлася по гаю... Що ж до Ремзі-бея та Весіме, то за старою традицією щасливі молодята перед медовим місяцем вечорами ходять на берег моря. А відтак Ремзі-бей тернистою стежкою повів Весіме до моря. Яких тільки дурниць не наробить наївна дівчина, вважаючи, що так вона фліртує зі своїм нареченим. Я лишень подумаю про це — мене одразу сміх бере. Уяви собі, Весіме сідає край стежки: «Я боюся тут спускатися. Мені паморочиться голова...» А Ремзі-бей їй у відповідь починає розводити якусь любовну філософію на зразок: «Кохана моя, я тебе на руках понесу! Мені немає більшої розради в житті, аніж нести тебе отак тернистим життєвим шляхом!»... Або, наприклад, їй у руку вп’ялася колючка... Вона стогне, немов це не колючка, а кинджал, а той метушиться... Авжеж, що ж іще робити Ремзі-бею, як не метушитися: «Дай-но, любонько, я подивлюсь... Дай-но пальчика! Через мене поранився, маленький... Ох уже мені ці бездушні колючки! Як можна кривдити таку малесеньку ручку? Коли малятко заб’є ручку, то мама поцілує — воно й минеться... Можна я тебе так само полікую?» — ширяє він у поетичних висотах. І нарешті, сцени кохання на березі моря... Але я впевнена, що Ремзі-бей усе це промовляє скоріше вустами, аніж серцем. Він, бідолашний, відчуває, що щастя його неповне, а в душі оселилася якась незрозуміла туга. Але про причину він іще й сам не здогадується. Трохи засмучено і мляво прогулюється зі своєю нареченою берегом моря, та й думає собі:
«Так, усе гаразд... Краєвид — чудовий... Погода — гарна... Поруч — наречена, не зустрівши якої, я б до скону не знав, що таке кохання...
Так, Весіме — найвинятковіша з дівчат... Скажімо, ця завзята упертюха Сара й нігтя її не варта... Сьогодні так і не вдалося переконати її піти з нами... Дурниця, звичайно... Але ж як можна бути такою капосною! Її нездужання — суцільна вигадка, не інакше... Напевно, зараз десь повіялась... Якби ми раніше верталися, може, й зустріли б її. Ах, Весіме, серденько моє! Ти мене навчила, що таке любов!»
Це вже не лист виходить, а якийсь роман, Нермін... Я втомилася... З твого дозволу, піду прогуляюся. Піду в іншому напрямку, не в той бік, звідки вони вертатимуться, а повернуся вже затемна... Бувай, Нермін.
VI
Сара — Нермін
Нермін,
Отримала твого довжелезного листа. «Очевидно, ваше весілля — це надовго. Неодмінно знайди якийсь привід, хоч на пару тижнів вирвись до Стамбула. А потім повернешся», — пишеш ти. Довго розповідаєш про ваші літні розваги... Марна праця, Нермінчику! Поки що я аж ніяк не можу приїхати до Стамбула... Річ у тім, що мені тут фантастично весело. По-перше, це не таке миршаве, прозаїчне мертве село, як ти собі уявляєш... Щоправда, коли сходиш на берег, перед тобою постає напівзруйноване стареньке містечко: вузькі покручені вулички, по щербатій бруківці яких течуть помиї... Перехняблені хатини з кривими стінами з почорнілого дерева або цегли-сирцю, по яких в’ється виноград або порозвішувано папуші тютюну... Кав’ярні, повні гульвіс у шароварах... Малесенькі крамнички, вітрини яких від пилу та іржі немов затуманіли... На вулицях напівголі діти граються з худющими козами та забрьоханими собаками... Коротше кажучи, перше враження — зовсім кепське. Але щойно виїдеш з містечка — картина різко міняється... Багато хто з мешканців забагатів... А коли є статки, то вже, звісно, не подобається і стара домівка, і сусіди — хто не вибрався із злиднів... Почали люди перебиратися за місто, до оливкових гаїв... Там почуваєшся буквально як на дачі в Стамбулі... В оливкових гаях понабудували гарненьких будиночків, вишуканих особнячків... Родина нашого Ремзі-бея — взірець місцевих багатіїв. Вони вже віддавна більшу частину року проводять у Стамбулі... Перепрошую, але вони цінують і люблять Стамбул більше, аніж самі стамбульці. Для них ідеал — не відрізнятися від стамбульців ні одягом, ні стилем життя, ні мовою... Тому я тобі можу сказати, що протокол та етикет тут ще суворіші, ніж у Стамбулі...
В найнесподіванішому місці раптом хтось починає насвистувати мелодію, яка тільки-но стала звучати в стамбульських барах... Ну не дивина? На якійсь типово турецькій веранді раптом бачиш сукню, пошиту за останнім словом моди... А від грамофонів взагалі вже аж нудить... Скоро вже чабани замість сопілки носитимуть за поясом портативні грамофони... Мені найбільше шкода цикад та жаб. Їм, бідолашним, мабуть, здається, що грамофон — це чудернацька тварина, що з’явилася в цих краях, аби скласти їм конкуренцію. Вони розуміють, що як не співай, а його дикого реву не перекричиш, і впадають у розпач...
Коротше кажучи, цей край зі своїми новомодними дачами в типово турецькому містечку скидається на молодика, який нап’яв з шароварами фрака.
З низки причин, про які довго розповідати, весілля трохи відкладається... Але нікого це не засмучує, в тому числі й наречених...
Дядьків будинок перетворився на готель, на першокласний розважальний заклад. Повсюди живуть гості, навіть у комірчинах садівників... За кілька днів начебто приїжджає сімейство ще якихось родичів. Ремзі-бей ставить намет, очевидно, для них. Більшість гостей — це запрошені на весілля родичі... Нермін, скільки ж у нас цих родичів — близьких і далеких! Якісь кузини, кузени, дядьки, тітки — годі навіть запам’ятати, як кого звуть... Якщо всіх докупи зібрати, то на цілу країну вистачить. А крім них є ще й купа безцеремонних друзів сім’ї...
Але це ще не всі весільні гості в особняку... Родина нареченого теж товчеться тут днями й ночами... Вони буквально ходять додому лише поспати... Ну а додай до цього ще й завсідників-сусідів — от і буде тобі повний список.
Наша весільна компанія нагадує найпишнішу, найколоритнішу в світі театральну трупу... Якщо я представлятиму тобі всіх по одному — це забере багато часу. Відтак я тобі їх класифікую за амплуа, мов справжніх артистів. На першому місці хай будуть люди літні й солідні на чолі з дядьком та дядиною.
Цих у свою чергу можна поділити на дві групи... Частина з них, наприклад, мої дядько з дядиною — прихильники нових віянь; решта, слідом за Ісмет-ханим та її чоловіком — махрові консерватори... Цим не подобається сучасний спосіб життя, він їм здається потворним. Втім, вони переконані, що до них все одно ніхто не дослухатиметься, тож їм нічого не лишається, як скласти зброю... Вони просто гірко, з натяком, посміхаються одне одному, приречено кивають головами, махають руками — і все...