Ці міцні, здорові хлопці з мідними від сонця напіврозхристаними грудьми та обличчями ніяковіли, мов діти. Чимось їх пригощаєш або про щось питаєш — червоніють, починають заїкатися.

Бачимо — наші гості не з розряду невгамовних салонних щебетунів... Якщо не проявити ініціативи — можна простояти аж до ранку, вони собі тупцятимуться й далі... Хоч-не-хоч, довелося міняти тактику.

Я підізвала до себе Хандан:

— Ти ж у нас, — кажу їй, — спортом цікавишся, про футбол у газетах читаєш. Почни розмову про останні спортивні події — хай їм трохи язики порозв’язуються...

Хандан усміхнулася, кивнула головою й пристрастно завела мову про якийсь боксерський поєдинок:

— Я не розумію, як можна було так програти! — гарячкувала вона, навмисне роблячи великі очі.

— А по-моєму, все логічно, — підхопила я розмову. — Я очікувала на такий результат. Як на мене, перемога була цілком заслужена.

Я емоційно, з азартом сперечалася з Хандан, не маючи при цьому жодної уяви, хто там виграв, а хто програв. Наш тактичний хід виявися ще ефективнішим, ніж я сподівалася. Спортсмени вмить розворушилися.

Спочатку один кинувся коментувати. Але після перших же його слів втрутився другий, третій. Незабаром вони всі горлали одночасно.

Немовби прагнучи надолужити простояний нишком у кутку час, вони з величезним завзяттям сперечалися між собою. Коли бракувало слів, вони допомагали собі головою, руками, ногами, унаочнюючи перипетії двобою; аби заохотити співбесідника до розмови, раз по раз вигукували: «Ясно?! Зрозумів?!», штурхаючи при цьому один одного..Охочих говорити незабаром стало більше, ніж готових слухати, і до розмови стали залучати нас. Подекуди в запалі з вуст у того чи іншого оратора зривалось якесь міцне слово; він одразу ж червонів і вибачався.

Один опецькуватий хлопець роз’яснює своєму товаришеві якісь тонкощі удару, а той не слухає; цей його штурхає: «Ясно тобі?!», а той у відповідь дає йому ліктем добрячого стусана й далі розповідає щось своє комусь іншому. Врешті-решт, цей бачить, що розмовляє сам із собою, ніяковіє й хоч-не-хоч звертається зі своєю розповіддю до мене.

Неподалік інший спортсмен розповідає дядькові й дядині Макбуле про останню перемогу і для наочності ставить свого товариша в оборонну стійку. Той зігнув ногу в коліні, сховав обличчя за кулаками і стоїть, мов укопаний, а цей підстрибуючи крутиться навкруг нього, тицяє кулаком між стулені руки й коментує. Час від часу кулак навсправжки влучає бідоласі то в обличчя, то по щелепі.

А якби ти побачила Ісмет-ханим, то взагалі померла б зі сміху... Кремезний парубок, якого товариші називають Джемаль-абі,[20] про щось розповідав — я здалеку недочула, про що саме, — тоненьким, мов у євнуха, голосом; аж диву даєшся, як такий голос може зароджуватися в цьому тілі, кряжистому, мов стовбур дерева, яке рясно поливали. Ця писклява розповідь супроводжувалася рвучкими, страхітливими жестами, кожен із яких міг би вбити на місці теля. Щоразу, коли здоровань, стиснувши кулака, підносив його до носа Ісмет-ханим, бідолашна відступала на крок назад і часто-часто, мов мавпочка, кліпала очима.

Слава Богу, почалися танці — вони й урятували бідаху. Ті самі танці, проти яких Ісмет-ханим так палко виступає.

Танці хутко всіх роззнайомили. Очевидно, це була наша єдина точка дотику. Розмови стали невимушеними.

Таким чином, з самого початку ми страшенно хвилювалися, як пройде вечірка, а коли почало світати, було шкода, що так скоро настав ранок. Ми щиро потоваришували з нашими новими гостями. Дядько в п’ятницю влаштовує на їхню честь звану вечерю. Отак ми залучили до нашої весільної компанії ще й спортсменів... Ну то що, хіба я неправа була, коли казала, що наша компанія перетворилася на цирк?

Попри перше враження, яке справили наші нові друзі, вони виявилися хорошими хлопцями...

Спортсмени пообіцяли в п’ятницю на вечерю привести з собою й Гомункулуса. Не знаю, чому, але вони його дуже шанують. Цієї ночі навіть не могли на всю губу веселитися. «Як не крути, але без нього гульба — не гульба», — раз по раз засмучено казали вони, зовсім не зважаючи на те, що нас це може образити.

«Він у нас не надто тактовний, — заявили вони врешті-решт, — і, потрапивши в компанію з жінками, може нарубати дров, але ви на нього не ображайтесь... В п’ятницю ми будь-що його приведемо».

В наступному листі я тобі в подробицях розповім про цю вечерю. Оревуар, Нермін!

Вчора я мала честь познайомитися з Гомункулусом.

Наші друзі-спортсмени дотримали слова, мало не силоміць притягли женоненависника до нас.

Звичайно, столи знову накрили в саду, під деревами. Ми тут живемо просто неба, як бедуїни.

Я спостерігала за Гомункулусом звіддаля, з темного кутка. Мені здавалося, що він має бути величезним, мов статуя, жахливим і похмурим монстром. А він виявився середнього зросту, навіть трохи нижчим. А руки й ноги в нього, я б сказала, просто маленькі. Проте з рухів відчувається, що він сильний і спритний, мов тигр.

Щодо його обличчя — я не знаю, як його тобі описати, Нермін. Пам’ятаєш, в підручнику географії був малюнок, на якому зображено представників різних рас: білої, жовтої, чорної та червоної? Уяви собі ці картинки. А тепер візьми гостроверху маківку африканського негра з коротесенькими кучериками. Під нею розташуй трохи опуклого європейського лоба. Ще нижче приліпи китайські чи японські брови з задертими догори кінчиками, мигдалевидні розкосі очі. Додай до цього широке, масивне, хиже підборіддя індіанця. Тепер розфарбуй цю мармизу згори донизу в червоний колір індіанської шкіри. Ось тобі й Гомункулус... А тепер можеш сісти перед цим витвором і помилуватися. Диво дивне, на що тільки здатен Творець! Не пам’ятаю, чи є серед тисячі й одного імені Аллаха ім’я «саркастичний»? Напевно, Творець, працюючи над Гомункулусом, добряче упрів, поки спромігся створити такий неперевершений карикатурний шедевр...

Виховуючи дітей, ми повчаємо їх: «Не робіть цього, не кажіть того, бо гріх. Будете горіти в пеклі, і Забані[21] вириватимуть вам щипцями язика». Краще б ми натомість лякали їх так: «Не чиніть гріха, бо на тому світі будете схожі на Гомункулуса» — дітки б тоді геть усі росли побожними та благочестивими, як Ебуссууд-ефенді,[22] били б поклони в молитві, не розгинаючи спини.

Ремзі-бей казав, що Гомункулуса ще кличуть Бичком. Я ніколи не бачила бичка, але Гомункулус своїми скошеними вилицями та формою рота справді нагадує якусь чудернацьку рибу. Особливо рот так схожий на риб’ячий, що коли він розтуляється в усмішці, і ти бачиш низку здорових і гарних людських зубів, то аж моторошно стає.

Щоб завершити опис женоненависника, потрібно перерахувати ще й шрами, рани й наліпки з пластиру, якими прикрасили це обличчя падіння й борюкання, бутси футболістів та кулаки боксерів.

Недаремно кажуть: «що б Творець не зробив — все на благо». Згодна, Нермін? А якби, не доведи Господи, він не був женоненависником, а був би ласий до нашої сестри?

Я продовжувала спостерігати за ним зі своєї схованки. Це було цікаве й повчальне видовище. Два дні тому він, щойно побачивши нас, панічно втік, промайнув і зник у темряві, мов той нічний птах. Сьогодні його мало не силоміць притягли сюди. Чи не повинна була людина з таким єством здичавіло, перелякано забитися десь у куток, набурмоситися й сидіти там?

А цей навпаки, був веселий і невимушений. Вперся до саду, мовби він тут завсідник; не пройшло й п’яти хвилин, як його веселощі перетворились на блюзнірство, а невимушеність — на нахабство.

Навколо нього зібралася юрба дівчат. Вони дивилися на нього, як глядачі в цирку, коли очікують на виступ дресированої екзотичної тваринки. А Гомункулусові й байдуже. Руки в кишенях, в роті — цигарка, знехотя посміюється та цідить слова.