Я вийшла на сцену останньою. Нас відрекомендували одне одному. Я стрільнула очима та всміхнулася якнайчарівнішою усмішкою. Погляд його розкосих очей на мить зупинився на мені. Він витяг руку з кишені. Не виймаючи з рота цигарки, зронив: «Дуже приємно». А потім розвернувся до мене спиною й продовжив свої теревені.

З красунею Сарою так поводилися вперше відтоді, як вона стала юнкою. Буває врода потайна, вона діє поступово, мов повільна отрута; проходять місяці, а то й роки, поки вона повністю проявить себе. Врода Сари не така: ніби чари, з першого ж погляду проникає в серце. Сара підмітила: хто б не глянув їй в обличчя — будь то чоловік чи жінка — дивиться зачудовано, кілька хвилин не може відвести очей.

Сара звикла подобатись; вона сприймала це як належне, як данину своїй вроді, яку всі зобов’язані платити.

Тимчасом цей Гомункулус звернув на мене навіть менше уваги, аніж звернув би на кошеня, якби те раптом вибігло перед ним на дорогу.

«Ну то й що з того?» — скажеш ти. І матимеш рацію. Але моя впевненість у власній красі та надзвичайності вселила в мене надію. «Хоч би в нього був камінь замість серця, але ж все одно він — людина, — думала я собі. — Проти мене йому не встояти».

Я відійшла, дещо збентежена.

Гомункулус продовжував базікати. Попри деякі блюзнірські вибрики, говорив він доладно. Втім, Хандан утнула штуку: необачним питанням збила розмову на слизьке:

— Про вас кажуть, що ви ворог жінок. Звісно, це дурниця...

Гомункулус із чудернацькою посмішкою відповів:

— Авжеж... Як на мене, соромно бути ворогом жінок. Людина, яка має почуття гідності, суперничатиме тільки з рівнею. А ворогувати з жінками — це все одно, що цілити з рушниці в малу дитину. Очевидно, вашого покірного слугу просто оббрехали.

Слова Гомункулуса потонули в обурених вигуках жіноцтва. Але він на це не зважав.

— Як же з ними ворогувати, коли вони на твою силу відповідають сльозами та істерикою? Намагаєшся їм щось довести логічно — вони починають репетувати.

Тепер уже до жіночих голосів долучилися й голоси спортсменів. Бідолашні вже пошкодували, що привели сюди Гомункулуса. «Гомункулусе, схаменись! Отямся!» — намагалися вони його вгамувати, самі червоніючи від сорому. Тоді він, мов актор, раптово змінив личину, і перед нами постав засоромлений, ніяковий чоловічок.

— Шановні пані... Мене не можна пускати між люди... Я ж неодмінно щось таке встругну, що порядному товариству, яке люб’язно ставиться до мене, як до людини, — буде прикро, а моїм друзям — за мене соромно... Та й мені буде ніяково. Інколи я, мов нормальна людина, попервах кажу щось доладне й доречне, але потім мене починає заносити, я й сам це відчуваю... Але вже не можу себе стримати, мов той кінь, що закусив вудила... Правду кажучи, мені дуже соромно... Таких вибриків не можна пробачати... Втім, я сам собі придумаю кару. Та таку, що й вам буде до душі.

Всі, хто був у саду, включно з челяддю, що прислуговувала коло столів, зібралися довкола Гомункулуса й слухали, витріщивши від подиву очі. Можна було подумати, що йде смішна циркова реприза. Гомункулус, по-суддівському піднісши руку, проголошував собі вирок.

— Щоправда, та панянка, яка задала питання, теж не без гріха... Але те, що вчинив ти, не підлягає виправданню.

— Що поробиш, Ваша честь... У мене в роті слова не тримаються, як вода в дірявому міху. Це просто хвороба якась. Хоч лікаря клич. Біда моя лише в одному: в мене що на думці, те й на язиці... Нічого не вдієш: я в світ не виїжджаю, в салонах товктися не звик. Не вмію я казати протилежне тому, що думаю...

— Заткни, пельку! Я визначив тобі міру покарання... Я виганяю тебе геть із цієї вечірки! Геть! Негайно! Не для тебе тепер приємні розмови ґречного товариства, не для тебе тепер це розмаїття райських страв, якими прикрашені столи...

— Але ж, Ваша честь...

— Годі базікати! Давай, давай... Налі-во! До хвіртки кроком руш!

Гомункулус попрямував до виходу, прибираючи по дорозі чудернацьких поз, ніби його тягнуть чиїсь невидимі руки, хтось невидимий підганяє стусанами та копняками.

Йому справді стало соромно за свою мимовільну безтактність? Чи, може, він знайшов привід втекти з велелюдного місця, зрозумівши, що тут йому не до вподоби? Не знаю. Безперечно лише те, що Гомункулус, вийшовши за хвіртку, назад уже не повернеться. Дядина Макбуле зі сміхом притьмом кинулась йому навперейми:

— Це надто м’яка кара, Зія-бей. Дозвольте ми для вас вигадаємо щось суворіше. Ми залишимо вас тут аж до ранку!

— Так! Правильно! Не відпускайте його! — почулися голоси.

На Гомункулуса, власне кажучи, ніхто по-справжньому й не розсердився. Сердяться ж лише на того, кого сприймають всерйоз, правда ж, Нермін?

Гомункулус, стоячи перед дядиною, легким кивком голови висловив свою згоду.

— Дякую, — сказав він, — але ви ж мою натуру знаєте. Якщо знову щось утну, то вибачайте...

Сказавши це, він розчинився в натовпі.

Реприза головного клоуна нашого цирку, здавалось, скінчилася. Його приятелі пішли танцювати, а він самотою блукав садом, раз по раз підходячи до столів, аби перехилити келих.

Чомусь того вечора мої думки були зайняті цим типом більше, ніж будь-ким.

«А що якби вигадати цьому женоненависникові кару, набагато суворішу, аніж та, яку запропонувала дядина Макбуле? Таку, щоб він зрозумів, що таке справжня жіноча сила. Таку, щоб поквитатися з ним за дівчину, яку він не пустив востаннє побачитися з нареченим, що лежав на смертному одрі. Так, його треба провчити, щоб більше ніколи не говорив про жінку з такою зневагою!»

З такими думками я підійшла до Гомункулуса. Він стояв, спершися спиною на дерево, як і раніше, тримаючи руки в кишенях, і спостерігав за танцями.

— Ви не танцюєте, Зія-бей? — приязно спитала я.

Він, не міняючи пози, відповів:

— Дивлюсь.

— Вам, здається, не подобаються танці?

— Як на мене, то будь-який рух — це добре. Від танців користь не менша, ніж від гімнастики.

— Чого ж ви тоді не танцюєте?

— Я танцюю, але... Ці танці не для одинаків... Танцювати треба з кимось. Причому партнер не може бути чоловіком, як, скажімо, в боксі, правда ж? Це неодмінно мусить бути жінка...

Він злегка усміхнувся, так само не повертаючи до мене голови.

— А ви — женоненависник, — підхопила я.

— Оце вже як зажив слави, то хоч помирай...

— А що ж, хіба неправду кажуть? Таж ви й самі це щойно підтвердили.

— Змилуйтеся, панянко... Я й так тут щойно дров наламав. Ще за те не відбув, тож не вводьте мене знову в гріх... Облишмо цю тонку матерію.

— Навпаки, давайте щодо неї подискутуємо.

Нарешті Гомункулус повернув до мене обличчя. Зміряв мене поглядом своїх розкосих очей.

Перший мій крок виявився вдалим. Я хотіла його роздратувати, втягти у жваву розмову, а потім раптово поміняти тактику.

Кажу тихим, лагідним голосом:

— Я не така, як решта дівчат, Зія-бей. Зі мною можна подискутувати. Я ніколи не ображаюся на правду. Отже ви можете бути зі мною щирим, як із другом.

Гомункулус ще раз зміряв мене поглядом, потім знову відвернувся туди, де танцювали, й відповів:

— Ну тоді вибачайте, я попереджав... Вам добре відомо, що ці танці придумані африканськими аборигенами... Як на мене, аборигени — найдосконаліші, найприродніші з людей. Їх поки що не спаскудило те, що ми називаємо цивілізацією. Їхнє тіло — мов криця, їхні рухи рвучкі й енергійні, мов гірський водоспад. То скажіть, панянко, як може це збіговисько калік виконувати танці, створені такими людьми? Як їм не соромно?

Гомункулус вказав рукою на танцюристів і з гірким сарказмом посміхнувся.

Я спробувала заперечити, аби він не здогадався про мій маневр:

— Але ж погодьтеся, що у аборигенів не знайдеш такої гармонії та грації, як тут.

— Як на мене, запорукою гармонії та грації є сила. А тут ти вхопив собі худющу, мов жердина, хирляву дівку, та й давай її крутити на всі боки... Що за приємність, ніяк не второпаю...