Дядина добре знала цю жінку, тож була дуже збентежена.

— Я навіть уявити не могла, що така тиха й порядна жінка може утнути таку дурість! — причитала вона.

Хтось із чоловіків наважився зауважити:

— Від дочок Єви всякого можна чекати.

Нахабство Гомункулуса вже починає заражати його товаришів.

Ці слова образили релігійні почуття нашої шановної Ісмет-ханим. Вона обурилась:

— Про жінок ви верзете казна-що, це вже ясно... Але чого ви причепилися до праматері Єви? Хіба не гріх так ображати найчеснішу з дружин пророків?[28]

Чолов’яга виявився не надто розумним, не знайшов, що сказати у відповідь, почав затинатися.

Сміливість і гнів Ісмет-ханим дужчали:

— Ну, кому там відомо, що праматір Єва злигалася ще з кимось, крім праотця Адама? Хай подасть голос!

Гомункулус, скрививши свої бридкі губи в підлій та підступній усмішці, проказав:

— Пані має рацію. Аннали історії не фіксують любовних походеньок праматері Єви... Втім, це було й неможливо... Всім же відомо, яким малолюдним у ті часи був світ. Не з мамонтом же було праматері Єві зраджувати праотця Адама!..

Ісмет-ханим оскаженіла. Але я не дала їй виплеснути емоції. Тихенько відкликала її в куток і розкрила план змови:

— Словами його покласти на лопатки неможливо... Але якщо ви допоможете, невдовзі можна буде помститися за всіх нас.

Таким чином мені вдалося залучити шановну Ісмет-ханим до лав наших союзників. Поки що найважливіша роль у Бегіре. Маленьке бісеня невідступно стежить за Гомункулусом. Мов поліцейський шпик, вона слідкує за ним, повідомляючи мене про те, куди він ходить і що робить.

Вона знайшла привід потоваришувати й частіше бачитися з ним — велосипед.

Бегіре знайшла десь на дровітні, у закутку, старий велосипед. Витягла його й віддала Гомункулусові, щоб той його полагодив.

Вчора я чула їхню розмову. Ледь не померла зо сміху. Гомункулус, сидячи на землі, маленьким насосом накачував колесо велосипеда, заклеював пробиті місця.

Бегіре, що стояла поруч, раптом зітхнула:

— Ох, швидше б вирости...

Гомункулус, не підводячи голови, відказав:

— Куди ти поспішаєш, мала? Не бійся, колись і ти будеш такою, як старші: вирядженою, розфарбованою, розцяцькованою панянкою.

Бегіре сплеснула руками й обурено вигукнула:

— Не доведи Аллах! Я не для того хочу вирости, аби стати манірницею й кривлякою. Я хочу стати спортсменкою й купити собі такий мотоцикл, як у вас.

Гомункулус, так само не підводячи голови, засміявся:

— Ця забаганка минуща, мала. Не бійся... От іще трохи підростеш, і природа своє візьме. Станеш такою самою, як вони.

Мале бісеня ще палкіше кинулося заперечувати:

— Не доведи Аллах! Терпіти їх не можу! Я хочу бути такою, як ви, Зія-бей, — спритною, дужою спортсменкою. От якби явилася мені добра пері[29] й спитала: «На кого в світі ти хотіла б бути схожою?» — чесне слово, я б, не задумуючись, сказала: «На Зію-бея».

Цього разу Гомункулус вже підвів голову й зміряв Бегіре довгим поглядом:

— Дивно. Була б ти старша, подумав би, що кепкуєш. Але ж...

Він на мить задумався, дивлячись у невинні блакитні дитячі оченята. А тоді, знову зайнявшись велосипедом, промовив звичайним тоном:

— Якщо зустрінеш пері й будеш їй загадувати бажання, скажи ще й так: «Я хочу бути схожою на нього, але було б непогано трохи підправити мармизу».

Розповім тобі ще про те, що вчора ввечері придумала мала, аби заманити Гомункулуса до маєтку. Після обіду прибігає до мене Бегіре:

— Сарочко, Гомункулус мотоциклом поїхав до міста. Я спитала, куди він їде, він відповів: «До вчителя». Незабаром він повертатиметься до табору по дорозі по той бік саду. Я поїду кататися на велосипеді. Постережу біля чешме.[30] А ти, як почуєш мотоцикл, приходь туди, гаразд?

Сонце сіло, спустилися сутінки.

Незабаром мала непомітно вислизнула з саду.

Я з Весіме та Ремзі-беєм гуляла в саду.

На сердешного Ремзі-бея, особливо в вечірні години, спадає якась дивна задума. Поки ми з Весіме теревенили про те, про се, він ішов попереду, заглиблений у невеселі думки.

У вечірній тиші десь здалеку долинуло гарчання двигуна. Я перервала Весіме:

— Бегіре ще досі не повернулася. Я починаю хвилюватися за малу. Де можна вештатись так допізна?

— А хіба вона не в садибі?

— Та начебто ні... Десь із годину тому вона поїхала кататися на велосипеді. Десь туди, за сад.

Ти ж знаєш, Весіме — дівчина емоційна; одразу запанікувала, почала здіймати ґвалт.

— Та стривай ти, не зчиняй рейваху! Дякувати Аллахові, місця тут безпечні. Правда ж, Ремзі-бей?

Ремзі-бей кивнув у відповідь.

— Давайте ви йдіть сюди, а я піду по тій дорозі. А може, вона взагалі вже вдома...

Ми побіжно обстежили сад. Мала, звісно, ще не повернулася. Тоді, як ми .і вирішили, Весіме з нареченим пішли низом, а я розвернулася і неквапно попрямувала до чешме. Невдовзі я побачила, як по дорозі, здіймаючи куряву, промчав мотоцикл. Хвилини через три мотор раптом заглух. Я зраділа:

— Бегіре таки захопила неприятеля в полон! — і пришвидшила ходу. Попереду уривчасто гавкав садовий собака.

Незабаром з’явилися й вони. Нермін, треба було бачити, як вони йшли, мала й Гомункулус! Гомункулус вів Бегіре, притримуючи за талію, як ведуть поранених. А Бегіре однією рукою обхопила Гомункулуса за шию, а іншою тягла за собою велосипед. Вся в поросі, спідниця розідрана — шматок теліпається. Обличчя брудне від пилюки, розмазаної зі слізьми. Геть уся тремтить. Мале бісеня так вжилося в роль, що навіть я збентежилась, хоч і знала, що до чого.

— Що трапилось? — питаю.

Бегіре, істерично схлипнувши, кинулася мені на шию.

— Сарочко!.. Сарочко!.. — захлиналася вона, не в змозі більше нічого вимовити.

Гомункулус спокійно пояснив:

— Не хвилюйтеся, все в порядку. Панянку в саду перестрів цей клятий пес... Накинувся на неї, подер спідницю...

Гомункулус показав на спідницю, яку за годину до того я власноруч розпорола по шву. Бегіре, уткнувшися головою мені в груди, потайки стисла мою руку. Вона все ще схлипувала, мабуть, вже від сміху.

Спортсмен вів далі:

— Але мала метикована — миттю залізла на оливу... Коли я наспів, то вона вже сиділа там, хлипала... Слава Аллаху, що я саме проїжджав по цій дорозі.

З глибоким хвилюванням та вдячністю я вхопила Гомункулуса за руку:

— Ви врятували нашу ясочку! Не знаю вже, як вам і дякувати...

У Гомункулуса неймовірно зграбні й гарні руки. Можна сказати, єдине, що в ньому є людського — оці красиві й витончені руки. Можна лише дивуватися, як їх не зіпсувало спортивне життя.

Передавши мені Бегіре, він намірився рушити далі.

— Навіть не думайте! — заявила я йому. — Ви дитину врятували, то хіба ж її родина відпустить вас, не подякувавши?

— Ви жартуєте, Саро-ханим... До того ж ви знаєте, я терпіти не можу цих церемоній... Ненароком врятував дівчисько від собаки, і тут — на тобі! Зустрінуть тебе з помпою, мов героя чи тріумфатора... Почнуть дякувати... Господи, як же це смішно! Відпустіть мене, я вас прошу... Я маю повернутися до табору.

Не чекаючи відповіді, він стрибнув у сідло мотоцикла і зник у темряві.

Тут схаменулася Бегіре:

— Capo, як же так?! Увесь спектакль — намарно!

Я засміялася:

— Нічого страшного... Я навмисно не стала його відмовляти... Так навіть краще...

— Навіть краще? Тобто як це?

— Трохи згодом зрозумієш... Ти чудово зіграла, мала. Я сподіваюся, що з тебе таки будуть люди. Ну, розкажи, як же все було?

— Та як... Усе просто. Почувши гуркіт мотоцикла, я швиденько вивалялася в пилюці... Напхала в кишені та за пазуху каміння, вилізла на дерево. А там якраз гуляв собака дядька Хасана. Я стала в нього жбурляти камінням і кричати... А тут якраз і Гомункулус наспів... Я розревлася та й давай його кликати на допомогу.