Ця книжка розказує дуже правильні речі. Ось ми, хоч наше життя завжди протікало поруч, і ми були друзями, — ми були чужі одне одному, Недждете. Потворність, цей, безперечно, найстрашніший із тисячі й одного виду самотності, прирік мене на довічну окремішність. Я назвав власне лихо найстрашнішим... Ми не чуємо чужих скарг, тож наші власні муки завжди здаються нам страшнішими від чужих, і це ще один із наслідків «довічної окремішності» наших душ.
Погляньмо, що там далі в книжці пишуть: «Страждання; які породжує самотність, обов’язково треба вміти пересилювати, адже жодним співчуттям їм не зарадиш. Люди розуміють лише один вид страждань — свої власні».
Ти, мабуть, вже здогадуєшся, Недждете, чому я пишу ці листи мерцеві, який за стільки років уже, напевно, зотлів у землі. Тому, що будь ти навіть живий, ти все одно не зміг би мене зрозуміти краще.
В природі є незбагненне протиріччя. З одного боку, люди не розуміють одне одного, вони можуть лиш почути відгомін свого страждання в житті іншого. З іншого боку, вони, безперечно, знаходять розраду в тому, щоб поділитися своїм горем, висловити смуток. Я, зрозумівши цю істину, вважав себе в цьому питанні вищим за інших і досі нікому не виливав душу, охоплений несамовитою пихою. Самотньою тінню проходив я крізь натовп, що оточував мене. Втім, тепер я розумію, що причиною цієї бундючної мовчанки не були ані моя витримка, ані моя сила волі. Просто тоді я ще не пережив тієї життєвої бурі, крізь яку судилося пройти кожній людині... І ось вона почалася, ця буря, Недждете... Від живих допомоги я не чекаю. Був би ти живий — я б, може, нарешті, з тобою поділився. Але ти залишив Гомункулуса на самоті саме тоді, коли він найбільше потребує підтримки.
Розповім тобі, Недждете, новину, настільки ж смішну, наскільки й трагічну... Здається, Гомункулус закохався... Гомункулус і кохання... В світі не можна уявити собі нічого кумеднішого, аніж сполучення цих двох слів. Але що поробиш — так сталося... Ти сам добре знаєш, яким сміливим та енергійним був Гомункулус... Його не лякали ні смерть, ні журба, ні хвороби, ні тяготи: одне слово — ніщо... З самого дитинства він боявся лише одного — закохатися...
Перед моїми очима пройшли всі мислимі біди цього світу: кожній можна було зарадити в той чи інший спосіб. Але якщо я з моєю огидною пикою закохаюся — чим тут зарадиш?
Ця думка впродовж багатьох років наганяла на мене непозбутній смуток, тугу. Я був хлопцем вашого віку. Мене теж охоплювали юнацькі мрії та шал. Коли відомо, де болить, то і скаржитися нема чого. Розболівся, скажімо, зуб — вирвав, і все... Але коли, як у мене, болить невідомо що в найглибшому, найтемнішому куточку єства — як тоді бути?
Знов-таки ця сама книжка, в якій ідеться про самотність, дала мені ось яку пораду: «Як члени, коли не рухаються, не працюють — терпнуть, так і серце, і деякі почуття можна загасити, притупити, змусити затерпнути внаслідок тривалої бездіяльності. Як око, що втратило здатність бачити, відсохлий палець, безживна, хвора печінка продовжують своє нечуле, змертвіле існування серед ансамблю живих чутливих органів, так і згасле бажання ховається собі, висхле, десь у закутках серця».
Я намагався дотримуватися цієї поради. Все своє молоде завзяття й волю я спрямував на те, щоб загасити в собі здатність і потребу кохати.
З віком мрії мої згасли, а муки полегшали. Від колишньої туги залишився на згадку лише легенький сум. Мені здавалося, я став таким, яким прагнув. Я навіть почав сам вірити в те, що казав про жінок та кохання:
«Якщо навіть якось вночі до мене прийде пері, торкнеться мого чола своєю чарівною рукою, і я прокинусь казковим красенем-принцом — байдуже! — думав я. — Серце моє вже змертвіло. Я вже не здатен кохати».
Оця моя самовпевненість і довела мене зараз до цього сміховинного й трагічного становища, Недждете...
«Мені вже нема чого боятися кохання», — вирішив я, і вже не надто дбав про те, щоб уникати жінок. Навіть потроху почав виходити в люди, з’являтися на жіночих посиденьках. Так само, як колись, відчувши себе достатньо дужим, аби захиститися від лиха, якого могли б завдати мені люди, я перестав боятися заводити товаришів та друзів і став досить-таки компанійським хлопцем.
Розповісти тобі трохи про лихо, яке мене спіткало? Можливо, в моїй розповіді ти не знайдеш для себе нічого нового. Всі історії кохання такі схожі одна на одну...
Навесні з далеких країв до нашої місцини прилітають ластівки... Вони гніздяться, й на кілька місяців округа наповнюється веселим гомоном і життям... Цього року один із садів — у годині шляху від нашого табору — зайняла така собі пташина зграя: компанія жінок та дівчат — яких тільки завгодно. Вони з’їхалися з усієї країни на весілля до родички... Весь час у них якісь розваги: то музику грають, то танцюють...
Вже три роки хлопці-спортсмени приїжджають сюди, щоб пожити й потренуватися на свіжому повітрі. От і цього року знову ніби для того ж приїхали. А побачили цю несамовиту дівочу юрбу — і почалися страждання. Природний біг життя порушився, режим геть збився.
Винахідливіші почали таємно діяти. Стали шукати способу налагодити зв’язки з родинами молодят...
А оскільки протилежна сторона прагнула того самого, то, звичайно, на знайомство довго чекати не довелося.
А серйозніші, і в першу чергу я, попервах не хотіли з цим миритися. Втім, чому завгодно можна запобігти, але якщо чоловік та жінка бажають одне одного — цьому ніяк не перешкодиш... Така вже надзвичайна сила тяжіння.
Врешті решт, так і не змогли ми дати хлопцям ради. Якби все цим і обмежилося, то воно б ще нічого... Але ж куди там! Тепер вони стали нас тягти до дівчат у садибу.
Одного вечора ми отримали офіційне запрошення. Хлопці спробували було й мене вмовити поїхати з ними. Але коли я побачив за поворотом юрбу дівчат та жінок, то раптом зніяковів. Газонув на мотоциклі й помчав геть. Потім кружними шляхами повернувся самотою до табору.
Але коли товариші наступного разу знову напосілися на мене, я не встояв.
— Вони будь-що бажають тебе побачити... Пообіцяй, що поїдеш! Не виставляй нас на посміховисько! — умовляли вони мене.
«Гаразд, — подумав я, — поїду. Провчимо трохи цих занадто цікавих панянок, хай вони самі будуть не раді, що так закортіло мене побачити... Заодно й наші добряче сорому наберуться».
Все чудово йшло за моїм планом. Від моїх клинів та ущипливих жартів панянки розкудахкалися, немов кури, коли в курник залізе куниця, а хлопці ладні були крізь землю провалитися від сорому. Це мав бути мій перший і останній візит до наших вельмишановних сусідів. Але...
Серед юрби дівчат було одне незвичайне, ні на кого не схоже створіння: молоде дівча на ім’я Сара... Мені вже всі вуха нею прогуділи ще до того, як я її побачив. В таборі тільки й розмов було, що про неї. Були у місті й такі, хто стовбичив понад шляхом, аби тільки її побачити.
«Вочевидь, якесь самозакохане, розбещене створіння з курячими мізками», — думав я собі. Були такі, хто закохався, просто слухаючи розповіді про неї. Я ж, наслухавшись розповідей, був налаштований вороже.
В мене був намір, якщо випаде нагода, добряче з неї поглузувати.
Хтозна, як збентежиться й розлютиться розбещене дівчисько, яке звикло, що на нього моляться, побачивши зневагу з боку такої потвори, як я! Але, правду сказати, першим збентежився я. Ця Сара виявилася зовсім не такою, як я уявляв собі та оце описав. Мені ввижалася така собі панянка, яка, розбещено посміхаючись, сяє в центрі уваги компанії, з нахабною зверхністю пащекує й бере всіх на кпини. Натомість вона виявилася чемною, врівноваженою та трохи журливою дівчиною, якій більше до вподоби затінок та затишок.
Лише вона одна не виказувала подиву та гидливості, дивлячись мені в обличчя.
Але я своїх намірів не змінив. Яких тільки колінець я не викидав, аби збісити й образити її! Але вона не дратувалася, просто дедалі сумнішала. Думками вона разюче відрізнялася від своїх товаришок. В її прекрасних очах читалася покірна лагідність людини, яка більше зважає на те, що всередині, а не назовні, дивиться в душу, а не на обличчя.
