Ага, ось що я тобі хотіла розповісти! Пам’ятаєш, коли ми жили на віллі в Бейлербеї, я фліртувала з таким собі Керімом? Такий повновидий хлопець з біло-рум’яними, мов яблука з Амасьї,[32] щічками. Він, бідолашний, на заняттях замість конспектів писав мені довжелезні листи, і його залишили на другий рік. Так ось, цього самого Керім-бея — тепер блискучого штабного офіцера, майора — якимось чином звела доля в Ерзурумі з моїм батьком. Він мене посватав, вони там про все домовились. Зараз він разом з моєю мамою їде до Стамбула, гостюватиме в нас. Очевидно, цієї зими на нас чекають кілька веселих місяців.
Я десь років півтора тому несподівано здибалася з Керім-беєм на Таксімі.[33] Очевидно, він все ще був під враженням від тієї пригоди, бо його щоки, точніше, яблука, то блідли, то вкривалися рум’янцем. Він раз по раз затинався. Ми з ним поспілкувалися хвилин десять прямо там, стоячи на площі. Я розпитала в нього про дружину, про дітей. Він розповів, що років сім-вісім тому одружився, але через дев’ять місяців дружина померла від тифу. Звісно, про те саме він розпитував і мене. Коди почув, що я ще не була замужем, він мало не знепритомнів. У майора миттю визрів план одруження. Якби ми ще п’ять хвилин побесідували, то, мабуть, прямо там і почали б торгуватися. Але я, вигадавши якийсь привід, негайно попрощалася.
Людину не змінюють ні роки, ні освіта, Нермін.
Ми як були тоді легковажними, божевільними дівчиськами, так ними й залишились, а Керім-бей залишився таким самим цнотливим та запальним курсантом, як і тоді.
Менше з тим, у нас ще буде вдосталь часу поговорити про Керім-бея. Повернімося до Гомункулуса.
Перш за все відзвітуюся, чому пропустила вже кілька поштових днів, так і не відправивши тобі листа. Завтра весілля Весіме. З одного боку, через передвесільні клопоти, з іншого — через перипетії нашої війни з Гомункулусом, я не мала навіть вільних півгодинки, аби сісти й написати тобі листа, Нермін.
Всі приготування завершено. Завтра весілля. Напевно, буде весело, побачимо багато надзвичайного.
Я тобі вже писала: тут, як і скрізь, точиться невпинна боротьба між старим і новим життям. Повсякчас виникають сутички між літніми й молоддю. В залежності від обставин, інколи перемагають прихильники старого, а інколи — причому частіше — прихильники нового. Завтра весілля — день перемир’я, коли всі мають розважатися, всім має бути добре.
Ось дядько з дядиною й вигадали спосіб догодити обом сторонам: вдень буде традиційна турецька церемонія для літніх гостей та місцевої знаті. Весіме, як у старі часи, вдягне весільне вбрання, фату. Її введуть у дім нареченого, підпережуть червоним поясом, кидатимуть гроші, читатимуть молитви... Ще бозна-що... Коротко кажучи, на нас чекає пафосна історична комедія... У нас навіть була ідея під час цієї частини весілля вбратися селянами.
Але ввечері, коли офіційні гості пороз’їжджаються, настане наша черга. Вся наступна програма вже буде на європейський кшталт... І одному Аллахові відомо, що буде діятися до ранку...
Дядько з дядиною спробували втрутитися і в цю частину програми.
— Ні, ні, ні! Це вже ви нам залиште, — відказали ми.
Так, завтра у Весіме та Ремзі-бея визначний день... Закохані нарешті об’єднаються...
Весіме в наївному захопленні, мов дитина, що усміхається янголам уві сні... Ремзі-бей, звісно, теж задоволений. З цих вуст, які сім-вісім тижнів тому біля криниці заявляли: «Якби не було на світі дівчини на ім’я Весіме, я б не знав, що таке кохання», ні на хвилю не сходить усмішка. Але що це за усмішка...
Я тишком-нишком за ним спостерігаю. Коли ми залишаємось наодинці, він розслабляється, мов актор, який щойно дограв важкий спектакль.
Після того дощового дня я з Ремзі-беєм тримаюся дуже офіційно, тож він не наважується отиратися біля мене, як раніше. Навіть не насмілюється глянути мені в обличчя.
Цього ранку я за чимось зайшла до пральні, а там на дерев’яному ослінчику, мов хвора дитина, спершися лобом на край прасувальної дошки, сидить Ремзі-бей.
Почувши мої кроки, він миттю схопився. Чоло, яким спирався на дошку, — червоне, а обличчя — бліде-бліде.
Зі збентеженою усмішкою промовив:
— Щось я стомився. Мало не задрімав, Саро-ханим.
І похитуючись, мов п’яний, вийшов з пральні.
Ось так, Нермін. Бідолашний Ремзі-бей на людях радісний і щасливий. А як залишиться зі мною наодинці — його Кидає то в жар, то в холод. Мені не те щоб його не шкода, але ж він сам цього захотів.
Ну а тепер повернімося до Гомункулуса...
Я бачуся з женоненависником мало не щодня. Мої союзниці надають мені неоціненну допомогу. Особливо мала Бегіре вдається до таких витончених хитрощів... Коли війна скінчиться, це мале бісеня треба буде від імені тріумфального жіноцтва нагородити почесною медаллю...
Разом із тим, хочу тобі повідомити, що кількість наших союзниць вже збільшилася до дев’яти. Деякі з дівчат звернули увагу на те, що я постійно ошиваюся біля Гомункулуса. Частина з них упевнена, що в мене прокинулись якісь почуття до нього... Ну і хай собі так вважають... Невдовзі все розкриється, вони дізнаються правду...
Але ті, хто має хоч якусь клепку, навіть не припускають такої можливості. «Не інакше як Сара щось задумала», — міркують вони. Щоб вони не базікали зайвого, найліпше, що можна зробити, — це відверто розповісти їм усе й залучити їх до лав наших союзників, правда ж?
Тепер усі з нетерпінням чекають на продовження цієї комедії.
Як я тобі вже писала, я змінила тактику щодо женоненависника. Спочатку я думала причарувати Гомункулуса легким кокетством. Щоправда, це й зараз ще можливо зробити. Хай чоловіче серце буде хоч із граніту, наша прекрасна стать знайде спосіб його розтопити або підточити. Але на це потрібен час... А в мене вже залишилося щонайбільше тижнів зо три. Тому я відкрито переходжу в наступ. Вдаю, що закохалася в Гомункулуса.
Я щодня знаходжу якийсь привід, аби побачитися з ним. Інколи цей привід виглядає настільки по-дитячому, що Гомункулус і сам розуміє, що це ніщо інше, як хитрощі.
Він, як і раніше, нахабний і агресивний, але час від часу впадає в задуму.
Від союзниць я отримую дуже обнадійливі донесення. Позавчора він спілкувався з Хандан. І раптом візьми та й спитай:
— А у Сари-ханим все гаразд з очима?
Хандан розгубилася. А він сміється:
— Ну, я не знаю... Ваша подружка інколи наче аж із задоволенням дивиться на таку бридоту... Вона, мабуть, сприймає кольори та обриси якось не так, як я!
Вочевидь, під «бридотою» Гомункулус мав на увазі себе, правда ж, Нермін?
Хандан теж це зметикувала, стала розповідати, що я взагалі дівчина дуже дивакувата, і мені іноді бувають до вподоби страшенні потвори.
— Ця панянка хвора, — промовив Гомункулус і задумався, дивлячись вдалечінь.
А від Ісмет-ханим надійшла така реляція. Ось яка бесіда відбулася між ними:
— Сара вже декілька років хворіє.
Гомункулус:
— А наче така собі дівчина, нівроку... Ну що ж, як хворіє, то хай сходить до лікаря.
— Це скоріш за все щось нервове. Сердешна дівчина кілька років тому зазнала тяжких страждань... Тепер ображена на весь світ...
— Бажаю їй одужання. Така людська доля.
— Рана загоїлася, але шрам залишився. Ви людина щиросерда, я можу сказати вам правду... Сара була закохана...
— Знову мелодрама...
— Для сильної людини, як от ви, кохання, може, й мелодрама. Але ж вона — чутлива й слабка дівчина.
— Ну то треба було виходити заміж. Сара-ханим не сказати б, що негарна. Навіть, як це не дивно, сучасним чоловікам переважно більше подобаються такі дівчата, аніж здорові й дебелі. Отже, Сарі-ханим ніщо не заважало вийти заміж за свого обранця.
— Її батько навіть слухати про це не схотів...
— А що, женишок був зовсім убогий?
— Та ні... Араб. Тільки не такий, як бувають оці світлошкірі араби, ні... Чорний, мов антрацит, буквально негр... Сара, через те, що не вийшла за нього заміж, образилась на весь білий світ. Вирішила ніколи не одружуватися... Завжди носить на шиї медальйон з його портретом... Втім, вона ж іще молода. Може, забуде його... А можливо, вже й забула.
