Під звуки, які лунають на стадіоні після перемоги в футбольному матчі, почалися жартівлива штовханина, борюкання, невеличкі боксерські двобої.
Хтось нервово схопив мене за плече. Я обернулась — Хандан. Бліда-бліда.
— Я сиджу, поїдом себе їм, а тобі весело, прямо як на виставі...
Вона ледь не плакала.
— Що вдієш, він же гість. Не виженеш же його з-за столу...
— Хіба ж можна таке хамло в гості запрошувати? Хіба гості так поводяться?
— А чого ти на мене ображаєшся? Хіба не ти вчора найбільше кричала: «І друга свого обов’язково приведіть»?
Хандан розгубилася:
— Та я... Але звідки ж я знала?
— Ну, тепер уже знаєш... От і врахуй надалі.
— А взагалі, мене найбільше обурило те, що він ображає жінок, а ти собі сидиш і всміхаєшся, мов портрет на стіні.
Хандан розплакалася. Я взяла її за руку й повела в темряву. Потріпала за підборіддя й кажу:
— Якби я розсердилася, рознервувалася — це навпаки, лише б потішило його. Я задумала для Гомункулуса страшну кару, Хандан. Він у мене розкається у своєму женоненависництві!
Хандан спершу мені не повірила. Закопиливши губу, вона знизала плечима. Я вела далі:
— Я придумала таке, що ми помстимося не лише за тебе, а за всіх жінок. Ось чому я так покірно його слухала.
У Хандан прокинувся інтерес. Її зіниці засяяли в темряві, мов світлячки.
— Що ти задумала? — спитала вона.
— Не квапся. Потім розповім. Звичайно, і ти мені станеш у пригоді... Тому спробуй втертися до Гомункулуса в довіру. Вдай, ніби нічого не сталося. Спробуй зробити так, щоб він став тут завсідником. О, як же я помщуся, якого ляпаса дам облудному, підлому чоловічому роду в особі цієї потвори Гомункулуса...
* * *
Друга година. Місяць став прямо над нашим садом. Більш зманіжені, боячись легкої нічної вогкості, перемістилися до просторої зали в будинку. Решта танцювала на невеличкому, схожому на терасу майданчику перед кам’яними сходами. Втім, вікна й двері будинку були відчинені, отже, гості почувалися однією компанією. І там, і там пари кружляли під одну й ту саму мелодію.
За будинком — величезний фруктовий сад... Я самотою неквапно пішла поміж дерев темною вузькою стежкою... Ця стежка, мов бігова доріжка на стадіоні, обходить навколо саду і виходить туди ж, де починається... Повільно просуваючись у темряві, я уважно роззиралася довкола. Навпроти, біля великої садової криниці, росте декілька смоківниць. Вони такі величезні, що їхні довгі віти, переплітаючись, утворили щось на зразок затишної бесідки. Цей закуток, куди навіть сонячні промені вдень — і ті не завжди потрапляють, — цієї ночі став місцем паломництва світляків. Інколи на цвинтарі можна побачити мерехтливе блакитнувате сяйво. Така сама переливчаста хмарка світла мерехтіла й тут... Мою увагу привернув вогник цигарки, що блимав серед цього непевного сяйва. Я зрозуміла, куди це так раптово зник Гомункулус. Неквапно простуючи стежкою, я підійшла до нього; він стояв до мене спиною. Кроків моїх він не почув. Запрокинувши голову, він дивився на місяць, що прозирав крізь листя.
Я зробила вигляд, що дуже здивована:
— Це ви, Зія-бей? Це ж треба!
Не виймаючи цигарки з рота і рук із кишень, він обернувся до мене:
— А що в цьому дивного?
— Кажуть, що ви байдужі до краси природи. Ось мені й дивно, що ви тут, у темряві, споглядаєте місяць.
Гомункулус посміхнувся, знизав плечима й іронічно відповів:
— Хто це вам таке сказав? Як можна бути байдужим до місячного сяйва? Особливо коли перед вами такий краєвид... Благословенний місяць — найкращий з акторів, створених Господом Богом. І в мистецтві гриму йому немає рівних. Вміє затримуватися в кого завгодно, забарвитися в будь-який колір. То він схожий на деко з пирогами, яке щойно дістали з духовки, то стає тоненьким, подібним до багета, півмісяцем... Інколи він так схожий на скибку дині, що, здається, відчуваєш його смак та пахощі. Шкірка потріскана, мов у дині з Мене-мена,[25] а м’якоть... м’якоть...
Гомункулус тихенько кашлянув.
— Для кольору м’якоті навіть зайве підшукувати якогось особливого слова. Можна так і сказати — як м’якоть дині...
Я засміялася:
— А на що, цікаво, схожа ця ніч?
Він, примруживши свої вузькі китайські очі, подивився в небо:
— Ця ніч схожа на ананас. Знаєте, такий коричневий, лускатий, з хвостиком...
— Величезний ананас на синій порцеляновій тарелі неба... А чого ж, гарно!
Він вів далі:
— А зірки — це порічки. А Чумацький Шлях — це цукор, яким Творець посипав ці порічки, бо дуже кислі... Пам’ятаєте, в війну був імпортний цукор-пісок — з Яви його завозили чи звідкілясь іще... Оце такий цукор-пісок. Ех, до цього небесного бенкету рукою не дотягнешся, можна лише здалеку слинку ковтати...
Я знову посміхнулася:
— Байдуже, з якою метою, але ж ви споглядаєте небо, споглядаєте місячне сяйво. Цього цілком достатньо.
Гомункулус роздратовано пересмикнув плечима:
— Панянко... Якщо ви така охоча докопуватися до істини, то гаразд, зізнаюся... Ви, звичайно, в горах не бували і тамтешнього господаря не бачили?
Я з подивом поглянула на нього:
— Господаря?
— Ну, я маю на увазі ведмедя. Величного, волохатого царя лісів... Ну, на картинці ви його, звісно, бачили. Але не доведи Аллах вам побачити його зблизька... Ви б з переляку тільки писнули, мов те пташеня... Так от, тим, хто бував у горах, неодноразово доводилось спостерігати, як у місячну ніч ведмідь стає на задні лапи і, дивлячись у небо, неквапно походжає, немовби танцює...
Було незрозуміло, чому це він раптом став розповідати про ведмедів. Але ж я вирішила слухати його без подиву, без гніву — щоб він не казав, а отже знову посміхнулась:
— Он як! А я й не знала...
— Саме так... Дехто робить із цього висновок, що ведмеді обожнюють місячне сяйво...
— А що ж тут іще можна подумати? Безперечно, тварини теж інколи захоплюються красою природи...
— Може, воно й так... Але ваш покірний слуга не вважає, що ведмеді заслуговують на такий комплімент... Адже, стаючи на задні лапи та, немов поети, підносячи до небес передні, вони з жагою дивляться зовсім не на наш любий місяць... Вони видивляються на деревах дикі грушки, які по-нашому називають «ахлат». Ось так, панночко... Не завжди можна довіряти тому, що бачиш...
— ???!!!
— Ваш покірний слуга теж не споглядає місяць, а видивляється стиглі смокви на гілках.
— Диво та й годі!
— Авжеж... Ну а тепер у мене до вас є Дуже серйозна пропозиція. Щоправда, ви теж тут гостя. Але, здається, гостя з широкими повноваженнями... Практично напівхазяйка. З вашого дозволу ваш покірний слуга залізе на це дерево, назбирає трохи смокв. А тоді поділимось: ви отримаєте свою хазяйську частку, а я — батрацьку. Гаразд?
— Чудово!
— От бачите, метикувата панянко... Благослови вас Аллах! Дайте-но сюди вашу хусточку, будь ласка.
Не дочекавшись відповіді, він висмикнув у мене з руки хустку. Втім, одразу ж повернув.
— Думав покласти в неї смокви, але вона не годиться... Що ж це: три штуки покладеш — і все? У мене з собою завжди про всяк випадок є чиста хустка.
Гомункулус, мов мавпа, подерся на дерево.
Це стало найкращим акробатичним трюком вечора, Нермін. Це неможливо описати... Якщо це видовище постане мені перед очима хоч би й на смертному одрі — я розрегочусь... В жодному цирку жодна тваринка не встругне кумедніших штук.
Гомункулус догори дриґом видерся на дерево і повиснув, зачепившись за гілку ногами, мов руками. Не знаю, чи орангутанги бувають такими спритними. Натрапляючи на горизонтальні чи трохи похилі гілки, він, розкинувши в сторони руки, проходив по них, мов канатоходець; час від часу в нього починали труситися ноги, підгиналися коліна, руки метушливими рухами намагалися за щось вхопитися. Він заточувався, мовби в нього зіслизнула з гілки нога, а коли вже мав гепнутись додолу, розводив ноги й всідався верхи на гілку.
