Мені снився урок французької мови, коли засвітилася лампа, щоразу насамперед бачу її волосся, мабуть, тому, що вона нахиляється до мене, навіть одного разу в ніздрях мені залоскотало від її волосся, а пахне приємно, і вона ледь-ледь усміхається, коли ваткою мене протирає, потім колола, а я дивився на її руку, вона упевнено натискала поршень шприца, і жовтава рідина текла й текла у мене, і мені було боляче. «Ні, не боляче». Ніколи не зважусь сказати: «Не боляче, Коро». І «сеньйорита» теж ніколи більш не казатиму. Взагалі мало буду говорити, а «сеньйорита» не казатиму, хоч би й на колінах просила. Ні, не болить. Ні, дякую, мені краще. Я посплю. Дякую.
На щастя, вже не такий він блідий, як був раніше, але ще досить слабенький, насилу мене поцілував, а на тітку Естер навіть не глянув, хоч це вона принесла йому комікси і чудовий галстук, щоб пов’язав, коли ми забиратимемо його додому. Санітарка, що чергує вранці, ну просто ангел небесний, така скромна, з нею приємно й побалакати, сказала, що малюк наш спав до восьмої, випив трохи молока, зараз мають його знову годувати, треба попередити лікаря Суареса, що какао йому вадить, правда, може, чоловік, вже йому казав, бо кілька хвилин вони про щось там розмовляли удвох. А зараз, пробачте, будь ласка, на хвилинку відійдіть, маємо оглянути нашого хворого. Ви можете лишитися, сеньйоре Моран, а ось для матері бинти — це найнеприємніше враження. Ану, хлопче, покажись-но мені! Тут болить? Так, тут має боліти. А ось тут болить чи тільки відчувається? Ну, добре, все гаразд, мій юний друже. І ось так із п’ять хвилин — чи тут болить, а чи тут відчувається, а батько дивився на мій живіт так, ніби вперше в житті його бачив. Дивно, але я почував себе неспокійно, аж доки вони не забралися геть, бідолахи; ці старі так переймаються, але що я можу вдіяти, коли вони мені заважають, завжди кажуть щось таке, чого не слід казати, надто ж мама, ще добре, що та мала санітарка глухувата і їй все байдуже, хай що робить, а все ніби в руки заглядає, чекає чайових. Ти глянь, ще й про какао там якісь дурні розмови завели, ніби я такий малий, що й слова сам не зможу мовити, коли треба. Зараз хотілося б отак проспати днів з п’ять, щоб нікого не бачити за цей час, а надто Кору, щоб прокинутися саме тоді, коли приїдуть вже забирати мене додому. Слід би перечекати ще кілька днів, сеньйоре Моран, лікар де Луїзі казав вам, що операція була набагато складніша, ніж ми передбачали, трапляються всякі несподіванки. Звичайно, такий славний хлопець з усім впорається, але ви попередьте сеньйору Моран, що тут тижнем ніяк не обійдеться. Так, так, звичайно, побалакайте з директором, діло ваше. Ні, ти глянь, як не щастить, Марсіалю, я ж учора тобі казала — не щастить, та й годі, ну і ось — його ще довго тут триматимуть. Так, знаю, що недобре, а все ж міг би ти й сам дещо зрозуміти, бо ж бачив, як я тут з ним розважаюсь, та й він зі мною, бідолашка. Не зиркай на мене так, хіба вже не можна його й пожаліти? Не дивись так на мене!
Не заборонили мені читати, але все падає з рук, не можу дочитати навіть той останній комікс, лишилося тільки два розділи, а в той, що дала мені тітка Естер, і не зазирнув. Щоки мої палають, мабуть, жар в мене, а може, задушливо в кімнаті, попрошу Кору трошки прочинити вікно і зняти з мене ту, другу ковдру. Дуже мені хотілося б спати, і щоб вона сиділа біля мене з якимось журналом, а я спав би і її не бачив, навіть не знав би, що вона тут сидить, але вже, мабуть, не сидітиме коло мене вночі, бо найгірше позаду, і я можу вже бути сам. Покуняв трохи, з третьої до четвертої, а о п’ятій вона прийшла з якимись новими ліками, якісь гіркі краплі. Вона завжди так виглядає, ніби щойно з ванни, свіжа, і приємний запах пудри з парфумами лаванди. «То гидкі ліки, знаю», — сказала вона й посміхнулася, щоб піднести мені настрій. «Та ні, хіба що трохи гіркуваті», — відповів я. «Ну, як день минув?» — запитала вона, збиваючи термометр. Я сказав, що добре, що трошки подрімав, що лікар де Луїзі питав, і я сказав, що майже не болить. «Тоді трошки попрацюй» — сказала вона, подаючи мені термометр. Я не знав, що відповісти, але вона відійшла до вікна запнути завіси, а потім почала порядкувати на нічному столику з ліками, аж поки я поміряв температуру. Навіть на термометр встигнув оком кинути, поки вона за ним підійшла. «Але ж і висока температура», — сказав я, трохи вражений. Так і мало скінчитися, ніколи нічого не навчуся, щоб уберегти його від прикрощів і сорому, дозволяю йому самому виймати термометр — ось і наслідок: він, звісно, дивиться й знає тепер про свою високу температуру. «Перші чотири дні так і має бути», — сказала я, сердита більше на себе, ніж на нього. Спитала його, чи спорожнився, — ні. Був весь мокрий від поту, вмила йому обличчя і обтерла одеколоном. Заплющив очі, перш ніж відповісти мені на запитання, і не розплющував їх, поки я зачісувала йому волосся з лоба, щоб не заважало. Тридцять дев’ять — звичайно забагато. «Спробуй заснути», — порадила я йому, а сама подумала: о котрій же годині я зможу сповістити про це доктора Суареса. Не розплющуючи очей, він зробив якийсь роздратований жест, і, виразно вимовляючи кожне слово, сказав: «Коро, ви до мене погано ставитесь». Я не знала, що відповісти, стояла біля нього, поки розплющив очі і глянув на мене гарячковим, повним смутку поглядом. Підсвідомо простягла руку, щоб погладити його по лобі, але він відхилився, аж скривився від болю. Я і отямитися не встигла, коли він каже мені тихенько: «Ви б не ставились до мене так, якби ми зустрілися за інших обставин». Я ледь не розсміялася йому в обличчя, такий смішний був, коли говорив це, а в самого очі повні сліз, ну, я й не витримала, як завжди, розгнівалась і злякалась водночас, і відчула себе раптом зовсім безпорадною перед цим знахабнілим хлопчиськом. Відмовчалася (спасибі Марсіалеві, це він вчить мене, як триматися в таких випадках, і щоразу легше мені це дається), випросталась, ніби нічого не сталося, почепила рушник на вішалку, закрутила одеколон, — що ж, принаймні зараз ясно, як триматися: як санітарка з хворим. Зрештою, так найліпше. Хай мамуся натирає йому лобика одеколоном, в мене досить іншої роботи — і я робитиму своє, не витрачаючи часу на всілякі дурниці. Затрималася біля нього на хвилинку довше, ніж слід. Коли оповідала про це Марсіалеві, він погодився, що добре зробила, бо повинна була дати йому нагоду вибачитись. Але хтозна, чи й справді було так, може, я лишалася біля нього, щоб він мав можливість наговорити мені ще якихось грубощів, щоб переконатися, як далеко б він зайшов. Але він не розплющив очей, піт стікав йому по лобі й по щоках. Таке відчуття, ніби мене вкинули в окріп, коли заплющував очі, щоб не дивитися на неї, бо напевне знав — вона й досі в палаті, перед очима пливли червоні й бузкові плями, я бозна-що віддав би за те, щоб вона знову нахилилася й витерла мені чоло, так, ніби нічого не сталося, ніби я нічого того не сказав, але все пропало, я знав, що вона піде — й ані пари з вуст, і коли я розплющу очі, то побачу лише ніч, лампу, порожню палату, почую чимдалі слабкіший запах її парфумів і десять, сто разів повторюватиму собі, що добре зробив, сказавши їй це, хай зрозуміє раз і назавжди, щоб не вважала мене дитям, щоб дала мені спокій, щоб не йшла від мене…
Вони починають завжди саме о цій порі, десь поміж шостою і сьомою ранку, мабуть, їх двійко, паруються десь на карнизі вікна, що виходить у двір, голуб вуркоче, голубка відповідає йому, через деякий час вони вгамовуються; розповів про це тій маленькій санітарці, що вмиває мене і приносить сніданок — вона лише повела плечима: багато хворих уже скаржилося на тих голубів, але директор не велить проганяти їх. Навіть не пригадую, відколи їх чую, спочатку я був весь час такий сонний та змучений болем, що ні на що не звертав уваги, але останні три дні вони заважають мені і навіюють смуток, хотів би я вже опинитися врешті вдома і слухати гавкання Мілорда і тітку Естер — коли вона встає о цій порі, готуючись іти до церкви. Клята температура, не хоче спадати, триматимуть тут мене хтозна-скільки, вранці запитаю про це лікаря Суареса, так само я міг би вилежуватись і вдома. Буду відвертим з вами, пане Моран, картина тяжка. Ні, сеньйорито Коро, мені хотілося б, щоб ви до кінця доглядали цього хворого, бо… Ось бачиш, Марсіалю… Ходімо, зроблю тобі міцної кави, ну й зелена ти ще, аж не віриться… Слухай-но: я розмовляв з Суаресом, здається, твій малий таки…
