Біда, та й годі, друже Суаресе, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїзі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.
Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о пів на третю і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд. Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж не знала, але що тут вдієш? Тільки страх з неї зійшов, вона одразу ж за своє — наказувати — потурбуйтесь шановна, щоб у мого хлопчика було все, що йому треба, геть усе. Шкода мені тебе, стару дурепу. Бачила я таких вже немало, думають, що тицьнуть щось там на чай — і все гаразд. І як завжди дають зовсім мало, та годі, теж мені проблема, знайшла про що думати. Марсіалю, зачекай-но, побудь зі мною трохи, ти ж бачиш, він заснув, розкажи мені краще, що там було вранці. Ну, добре, добре, втомився, не треба, потім розповіси. Ти що, Марія Луїза увійде, тут не можна, Марсіалю. Я вже казала тобі, щоб не цілував мене при хворих, недобре це, розгніваюсь. От причепився — ну, ти бач. Іди геть, тобі кажуть, а то я й справді розгніваюсь. Ніби в нас не буде ще цілої ночі на те, щоб цілуватися, дурню. Дурень ти, опудало. Так, любий, до побачення. Ну, зрозуміло, авжеж. Дуже.
Дуже темно, але ж однаково розплющувати очей не хочеться. Майже не болить, добре — лежиш, дихаєш спокійно, і тебе не нудить. Тихо довкола, так, я ж і маму бачив, вона щось сказала, не пригадую, бо було мені тоді недобре. Старого свого майже не бачив, стояв наче в ногах ліжка й підморгував, завжди у нього одне й те саме. Холоднувато, чим би ще вкритися. Сеньйорито Коро, чи можна чимось вкритися? Так, вона тут сиділа, я бачив, читала біля вікна журнал. Зразу підійшла, вкрила мене, все розуміє, можна й не говорити. Я, пригадую, плутав її з мамою, а вона мене заспокоювала, чи це, може, мені снилося? Сеньйорито Коро, чи я спав? Ви мене за руки тримали, так? Я там дурниці молов, це я з болю. Ох, як нудило мене… Перепрошую, пробачте мені, будь ласка… Важка у вас робота. Ні, не дуже, але все-таки. Чи зараз пізно, сеньйорито Коро? Тихіше, зараз поводьтеся спокійно і тихо, я ж вам казала — не можна багато розмовляти, радійте, що не болить, та й лежіть собі. Ні, не пізно — ще тільки сьома година. Заплющте очі і поспіть.
Я й сам би хотів заснути, але не можу. Ось-ось засну — аж раптом рана як смикне або голова запаморочиться. Розплющу очі — дивлюсь, а вона біля вікна читає, абажур прилаштувала так, щоб мені не заважало світло. Чому це вона все тут та й тут? Гарне у неї волосся, і як блищить, коли вона ворухне головою. Ну й наплів я їй там дурниць, мабуть, вона з мене сміялась… ні, вона змочувала мені губи льодинкою в бинті, і мені відразу ставало легше, я пригадую зараз, і змочувала чоло одеколоном, і руки тримала мені, щоб я бинти не порозривав. Вона вже ніби й не гнівається, може, мама вибачилась абощо, бо ж вона тепер зовсім інакше на мене дивилась, коли сказала отак: «Поспіть». Добре, коли вона так дивиться, просто не віриться, що вона могла тоді отак гніватися, ще й цукерки мої забрати. Хотілося б сказати їй, що вона гарна, що я на неї не образився. Знову змочила б мені чоло одеколоном і посміхнулася, мовби попросила пробачення, дозволила б називати себе просто Корою.
Спав він десь із годину, близько восьмої довелося його розбудити, щоб поміряти температуру, перш ніж прийде лікар де Луїзі. Виглядав він вже краще, таки сон пішов йому на користь. Тільки побачив термометр, простяг з-під ковдри руку, але я наказала йому лежати спокійно. Не дивилась на нього, щоб він не соромився, але однаково почервонів і каже: «Я сам». Я, звичайно, його не послухала, але він так напружився, що довелося сказати: «Пабло, ти ж уже дорослий чоловік, що ж ото так кожного разу і будемо сваритися за дурниці?» Ну, ось ослаб і зразу сльози. Я ж удаю, ніби й не бачу, температуру записала, пішла готувати йому укол. Коли вона вернулась, то я вже витер сльози простирадлом і такий був на себе злий, що усе б віддав, аби тільки спромогтися заговорити, тільки б змогти сказати їй, що мені байдуже, направду байдуже, а от нічого зробити з собою не можу. «Це не болить, — каже вона і тримає в руках шприц. — Це щоб ти добре виспався». Відкинула з мене ковдру, а я знову червонію. Вона посміхнулась і протерла стегно ваткою. «Таки не болить», — кажу я, бо ж треба щось казати, а то вона дивиться. «Ну ось, — і витягла голку, і знову протерла ваткою. — Бачиш, нічого. Все буде гаразд, Пабліто». Вкрила мене і погладила по щоці. Я заплющив очі і волів би вмерти, а вона нехай би отак мене гладила та й гладила, і плакала.
Ніколи як слід я не міг зрозуміти Кору, а тепер взагалі ніби щось її вкусило. Врешті-решт не так мені важливо, розумію я жінок чи ні, головне — щоб тебе кохали. Як тільки починаються в них нерви, всілякі там штучки — ну що ти, кицюню, ну поцілуй мене, та й по всьому. Таки вона ще зелена, ще не обтерлась як слід на цій клятій роботі, а сьогодні прийшла — ледве дихала, з півгодини минуло, поки я її хоч якось розраяв. Не вміє себе поставити з хворими, та й годі, ну ось хоч би стара з двадцять другої, я вже думав — вона відтоді навчена, а тепер це щеня он до чого її доводить. Десь о другій пили в мене чай, а тоді вона пішла зробити йому укол, повертається, бачу, лиця на ній немає, а мене й знати не хоче. Як по правді, то вона така ще й симпатичніша, коли ото сердиться та супиться, я її потроху розвеселив, врешті розсміялась і почала розповідати, от люблю роздягати її поночі, вона тоді трошки тремтить, ніби їй справді холодно. Пізно вже, Марсіалю. Я ще хвильку побуду, другий укол о пів на шосту, а та пройдисвітка до шостої ніколи не прийде, то така вже. Ти пробач мене, дурепу, ну що мені до цього щеняти, він тепер як шовковий, а все ж інколи шкода, вони в цьому віці такі дурні, горді, якби можна, то я б попросила Суареса, хай би мене перевів, на другому поверсі теж двоє, обоє дорослі, їх спитаєш, як там шлунок, підсунеш судно, підмиєш, коли треба, побалакати можна про погоду, про політику, все, як у людей, Марсіалю, розумієш, не те, що тут. Це все матінка, розумієш, одразу так поставила, не поладнали ми з нею — от і все, а він гордий, йому боляче, а особливо попервах — він і не знав, що й до чого, я хотіла йому термометр поставити, а він на мене так подивився, ну як ти, як чоловік. Сміх, та й годі, хотів сказати «так» і не може, мені те набридло, і я веліла йому робити свої справи лежачи, на спині. Він очі заплющує, а це ще гірше, Марсіалю, бо ось-ось заплаче чи вилає мене, а ні того, ні іншого не вміє, маленький він ще, ота дурепа його мамця зніжила його, Марсіалю, бо ж хлопець як хлопець і вдягнутий як дорослий, по моді, а все сю-сю та сю-сю, мамине дитятко. Та ще, як на біду, до нього приставили саме мене, як ти кажеш, висока напруга, краще б оту Марію Луїзу, вона якраз типу його матінки, вона б його мила та голила, а йому хоч би що було. Таки не щастить мені, Марсіалю.
