Либонь, через це я не надто чемно повівся з Анабель,

коли за кілька днів вона з’явилася в моїй конторі. Я добре знав усіх своїх епістолярних клієнток (доволі цікаве слівце, еге ж, Зигмунде?), відтак угадував їхні забаганки та настрій, щойно вони віддавали чи починали диктувати мені листа, тож я й не почухався, коли Анабель мало не крикнула:

«Напиши негайно Вільяму, нехай привезе пляшечку, ця сучка не повинна жити». «Du calme» [100], — відказав я (вона досить непогано петрала по-французьки), — хіба можна так гарячкувати, навіть не ковтнувши вермуту. Однак Анабель не тямилася від люті й, перш ніж продиктувати листа, розповіла, що Доллі відбила в Маручи ще одного грошовитого клієнта з машиною, а в «Чемпе» теревенить, мовляв, учинила так, аби врятувати його від сифілісу. Я запалив сигарету, наче викинув білий прапор, і написав листа, в якому по-дурному йшлося про пляшечку вкупі зі сріблястими сандаліями тридцять шостого з половиною (на крайній випадок тридцять сьомого) розміру. Зробивши необхідні підрахунки, я змінив розмір на п’ятий та п’ятий з половиною, аби не створювати Вільяму проблем, тож лист вийшов стислим і діловим, без жодних почуттів, яких зазвичай вимагала Анабель, хоча останнім часом із зрозумілих причин вона дедалі менше їх вимагала. (А які, на її думку, я міг писати Вільяму прощальні фрази? Вона вже не вимагала перечитати їй листа, а негайно йшла, попросивши тільки, щоб я його надіслав, тож не знала, що я й далі залишаюся вірним її стилю й пишу Вільямові про тугу та любов — не через надмір доброти, а щоб убезпечити відповідь і подарунок, а це, зрештою, мало бути для Анабель найточнішим барометром.)

Того дня я неквапно все обміркував і, перш ніж заклеїти конверта, поклав до нього ще один аркуш, на якому коротко відрекомендувався Вільяму як перекладач Анабель і попросив його зайти до мене, щойно він зійде на берег, у кожному разі до того, як він зустрінеться з Анабель. Коли за два тижні він зайшов до мене, його жовті очі вразили мене більше, ніж задерикуватий і водночас стриманий вид, якого прибирають моряки, опинившись на суходолі. Ми не розводилися довго, я сказав йому, що знаю про пляшечку, але все не так жахливо, як гадає Анабель. Я вдало зробив вигляд, начебто турбуюся про безпеку Анабель, котра, якщо запахне смаленим, не зможе сісти на пароплав й ушитися звідси, як це зробить він через три дні.

— Так, але вона мене попросила, — незворушно відказав Вільям. — Мені прикро через Маручу, а це найкращий спосіб залагодити справу.

Якщо йому вірити, вміст пляшечки не залишав жодних слідів, а це дивним чином у розумінні Вільяма відкидало будь-яку провину. Я відчув небезпеку й, намагаючись не пересолити, почав гнути своє. Мовляв, стосунки з Доллі не покращали й не погіршали з часу його останньої появи, звісно, Маручі все набридло, а бідолашна Анабель страждає через це. Справа не може мене не обходити, бо я перекладаю всім дівчатам листи, тож добре їх знаю, і все в такому дусі. Я дістав пляшку віскі, повісивши перед тим на двері табличку «Прийому немає» та зачинивши їх на ключ, і ми з Вільямом сіли пити й курити. Я оцінив його з першого погляду: примітивний, сентиментальний і небезпечний. Те, що я перекладав чутливі фрази Анабель, здавалося, надало мені престижу мало не сповідника; за другим келишком віскі я дізнався, що Вільям насправді закохався в Анабель і хоче врятувати її від такого життя, вивезти до Штатів через пару років, коли залагодить, як він сказав, деякі справи. Я не міг не взяти його сторону, не схвалити по-рицарськи його намірів, аби, спираючись на них, спробувати переконати Вільяма, що ніщо не може так зашкодити Анабель, як ця його затія з пляшечкою. Він із розумінням поставився до моїх аргументів, однак заявив, що Анабель не пробачить йому, якщо він її підведе, вирішить, нібито він слабак і скурвий син, а такого він нікому не подарує, навіть Анабель.

Підливши йому ще віскі, я скористався нагодою й виклав план, за яким він би мав у моїй особі спільника. Звісно, він віддасть Анабель пляшечку, але там буде чай або кока-кола; я зі свого боку триматиму його в курсі всіх подій, докладаючи власні аркуші до листів Анабель, які стосуватимуться лише їх двох, а тим часом взаємини між Доллі та Маручею, безперечно, залагодяться, бо їм набридне ворогувати. А коли ні — в чомусь я таки мав поступитися цим жовтим очам, що дедалі пильніше вдивлялися в мене — я напишу йому і він пришле або привезе справжню пляшечку, що ж до Анабель, вона, поза сумнівом, усе зрозуміє, а я візьму провину за обман на себе, так буде краще для всіх і таке інше.

— Окей, — мовив Вільям. Це вперше він так висловився, і в його вустах вислів не здався мені таким безглуздим, як тоді, коли його повторювали мої приятелі. В дверях ми потиснули один одному руки, змірявши мене довгим жовтим поглядом, він мовив: «Дякую за листи». Він сказав це у множині, отже думав про листи Анабель, а не про мій аркуш. Чому ж через цей вираз вдячності мені зробилося так кепсько, чому, залишившись на самоті, перш ніж зачинити контору й піти обідати, я вихилив ще один келишок віскі?

26 лютого

Письменники, яких я шаную, вміють мило іронізувати над мовою таких персонажів, як Анабель. Певна річ, це мене дуже потішає, однак у глибині душі така культурна зверхність видається мені підленькою, я теж міг би повторити чимало висловів Анабель чи брамника-іспанця й використати їх хоча б тут, коли вже пишу оповідання, — це простіше простого. Але в ті часи я радше порівнював подумки мову Анабель і Сусанни, що дозволяло роздягти їх навіть спритніше, ніж це робили мої руки, відкриваючи все, що було в них відкритого та прихованого, їхні вади та чесноти і справжню ціну кожної з них у цьому житті. Я ніколи не чув од Анабель слова «демократія», хоча вона, безперечно, чула або читала його двадцять разів на день, а от Сусанна вживала його з будьякої нагоди і завжди з чистим сумлінням власниці. Інтимні стосунки в Сусанни викликали асоціацію із її піхвою, тоді як Анабель казала «мушля» або «продухвина», останнє слово заворожувало мене, бо в ньому вчувалися «дух» і «провина». І ось я вже десять хвилин не можу зрушити з місця, ніяк не наважуся рухатися далі, доказати недоказане (залишилося небагато, але те, що залишилося, не дуже відповідає тому химерному задумові, який я збирався викласти на папері), одне слово, я цілий тиждень, як і слід було чекати, нічого не чув про Анабель, певно, вона весь час була з Вільямом, коли це одного дня з’явилася близько полудня, вбрана вочевидь у деякі з нейлонових подарунків Вільяма і з новою сумочкою зі шкіри якогось там звіра з Аляски — варто було глянути на неї о цій порі року й одразу ставало ще гарячіше. Вона прийшла сказати, що Вільям щойно відплив, але це не було для мене новиною, і що він привіз їй обіцяну річ (Анабель старанно уникала слова «пляшечка») і вона вже у Маручи.

Я не мав жодних підстав непокоїтися, однак слід було розіграти стурбованість і запитати, чи Маруча усвідомлює, як це жахливо, і все в такому дусі, тож Анабель пояснила, що змусила Маручу поклястися рідною матір’ю та пресвятою дівою Луханською [101], мовляв, тільки якщо Доллі знову візьметься за своє, і все в такому дусі. Мимохідь вона поцікавилася, що я думаю про її сумочку та нейлонові панчохи, і ми домовилися зустрітись у неї вдома наступного тижня, бо вона, мовляв, проводила full time [102] із Вільямом і тепер мала купу незалагоджених справ. Вона вже збиралася йти, коли раптом згадала:

— Знаєш, він такий гарний. Уявляєш, скільки коштувала йому ця сумочка? Я не хотіла нічого розповідати йому про тебе, але він сам увесь час торочив мені про листи, казав, що ти чудово передаєш почуття.

— Ага, — озвався я, не зовсім розуміючи, чого ця звістка не припала мені до душі.