— Перелічимо десять заповідей, — проказав учитель Іріарте. — Перший постулат віри.

Я глядів на Ніто, ніби він усе ще міг мені чимось зарадити, з безглуздою надією, що він покаже мені вихід, двері, через які ми могли б утекти, але Ніто, здавалося, не здогадувався, що я тут, позаду нього, він дивився просто перед собою, як усі, нерухомий, як усі.

Монотонно, наче по складах, шерега відповіла:

— Порядок породжує силу, сила породжує порядок.

— Висновок! — наказав Іріарте.

— Корись, щоб наказувати, і наказуй, щоб коритися! — відрапортувала шерега.

Не варто було сподіватися, що Ніто озирнеться, гадаю, я навіть помітив, як він ворушить губами, повторюючи вимовлене іншими. Я зіперся на стіну, дерев’яна панель рипнула, й одна з шизофренічок, по-моєму, Морейра, занепокоєно зиркнула на мене. «Другий постулат віри», — наказав Іріарте, і зненацька я збагнув, що то не панель, а двері, які мало-помалу прочинялися, а я тим часом відчув майже приємне запаморочення. «Що це з тобою, любчику?» — прошепотів Морейра, а шерега вже карбувала нове гасло, якого я не розчув, бо викотився сторчма за двері й причинив їх; Морейра та Масіас тиснули на них руками, силкуючись відчинити, та я засунув засув, що дивно виблискував у темряві, а тоді побіг галереєю — поворот, дві порожні темні кімнати, за ними новий коридор, а далі ще один коридор над подвір’ям, якраз навпроти учительської. Я погано пам’ятаю все це, я сам був утечею, чимось, що бігло в пітьмі, за можливості безшумно, прослизнуло по вимощеній плиткою підлозі до мармурових сходів і збігло ними вниз, перестрибуючи через три сходинки, — я кулею скотився до колонади, де на мене чекали пончо й розчепірені руки іспанця Маноло, котрий заступив мені дорогу. Я вже казав, що погано пам’ятаю все це, можливо, я поцілив йому головою в шлунок або він беркицьнувся, коли я затопив йому ногою в живіт, пончо зачепилося за вістря огорожі, однак я все одно подолав її; на вулиці сірів світанок і шкандибав якийсь старигань, брудно-сірий досвіток і старигань, який так і закляк, дивлячись на мене риб’ячими очима, роззявивши рота, наче хотів крикнути, але крик застряг у нього в горлянці.

У неділю я не виходив із дому, на щастя, домашні знали мене й не ставили запитань, на які я б однаково не відповідав; опівдні зателефонував до Ніто додому, його матір відповіла, що його немає, вдень дізнався, що Ніто повернувся, але знову кудись пішов, а коли я зателефонував о десятій вечора, його брат сказав, що не знає, де він. Я здивувався, що він не зайшов до мене, а коли в понеділок прийшов до школи, то здивувався ще більше, побачивши його біля входу — його, котрий побив усі рекорди із запізнень. Він розмовляв із Делічем, однак залишив його і пішов мені назустріч, простягнув руку, і я потиснув її, хоча це було якось незвично, бо ми в школі не ручкалися. Але це не мало жодного значення, бо мені не давало спокою інше, за п’ять хвилин, що залишилися до дзвоника, ми повинні були розповісти один одному стільки всього: і що ти тоді зробив, як ти втік, мене перепинив іспанець, і тоді я, звісно, авжеж, казав мені Ніто, не хвилюйся так, Тото, дай мені сказати. Але розумієш… Так, звісно, тут справа поважна. Поважна, Ніто? Ти що глузуєш з мене? Ми негайно маємо піти й викрити Шкандибайла. Стривай, стривай, не гарячкуй так, Тото.

І все в такому дусі, наче два монологи, кожен торочив своє, і до мене якось почало доходити, що тут щось не так, що з Ніто щось не те. Пройшов Морейра і підморгнув нам на знак вітання, здаля я завважив, як забіг до школи Делусія на прізвисько Нехлюй, уздрів Рагуцці в спортивній куртці — всі ці вилупки йшли, змішавшись із нашими приятелями, з Льянесом та Алермі, і так само віталися, казали «ти бачив, як переміг «Рівер», а я тобі що казав, хлопче?», а Ніто дивився на мене й торочив одне: тільки не зараз, тільки не зараз, Тото, після занять поговоримо в кав’ярні. Ні, Ніто, бачиш, бачиш, онде Курчин із перев’язаною головою, я не можу більше мовчати, ходімо разом, Ніто, або я піду сам, клянуся, піду сам і негайно. Ні, озвався Ніто, а голос наче не його, ти не підеш зараз, Тото, спершу ми повинні поговорити віч-на-віч.

Звісно, це був він, але я раптом перестав його впізнавати. Він сказав мені «ні» так, як це міг би сказати Фйорі, котрий саме наближався, щось насвистуючи, у цивільному, певна річ, і посміхався до нас на весь рот, чого раніше я за ним не помічав. Мені здалося, буцімто все зненацька сконцентрувалося в цьому — не в Ніто, а в неймовірній посмішці Фйорі, і я знову відчув страх нічної втечі, сходів, якими я не спускався, а радше летів, розчепірених рук Маноло біля колонади.

— Чого це я не піду? — тупо перепитав я. — Чого це я не піду й не викажу Шкандибайла, Іріарте, їх усіх?

— Бо це небезпечно, — мовив Ніто. — Тут і зараз ми не можемо говорити, а в кав’ярні я все тобі поясню. Я залишався там довше, еге ж?

— Але зрештою ти теж утік, — озвався я, досі сподіваючись віднайти справжнього Ніто, а не того, що стояв переді мною.

— Ні, мені не довелося тікати, Тото. Саме тому я й кажу, щоб ти зараз мовчав.

— А чого я маю зважати на тебе? — скрикнув я, готовий заплакати, вдарити його або обійняти.

— Бо так буде краще для тебе, — озвався інший голос Ніто. — Бо ти не такий бовдур, щоб не розуміти: якщо розтулиш пельку, тобі буде непереливки. Зараз ти цього не можеш уторопати, і до того ж треба йти до класу. Але повторюю, прохопишся бодай словом — шкодуватимеш усе життя, якщо залишишся живим.

Він, звичайно, жартував, він не міг казати мені таке, але цей голос і те, як він мені це казав, ця переконаність і ці стулені губи. Не знаю, про що говорили того дня вчителі, весь час спиною я відчував утуплений у мене погляд Ніто. Він також не слухав уроків, яке значення мали тепер уроки — ці димові заслони Шкандибайла та сеньйорити Меггі — для того, щоб інше, дійсно важливе, почало справджуватися поступово, як поступово, один по одному, відкривалися для нього постулати віри, всі десять заповідей, усе, що він пізнав і чому присягнув тієї ночі і що колись неодмінно справдиться на благо вітчизни, коли надійде мить і Шкандибайло та сеньйорита Меггі віддадуть наказ, щоб це почало справджуватися.

Я вже не мав жодних особливих причин згадувати все це, і хоча мені подобалося час від часу щось шкрябати, і деяким приятелям подобалися мої вірші та оповідання, іноді я запитував себе, чи варто записувати ці спомини дитинства, чи не породжені вони наївною схильністю вірити, нібито події стають більш достеменними, коли я викладаю їх словами, зафіксувавши в доступний мені спосіб, аби мати їх під руками, наче краватки у шафі чи тіло Феліси по ночах — те, що не можна було пережити знову, але що оживало в мені, мовби в звичайному спомині з’являвся третій вимір, майже завжди болісний, але такий жаданий дотик. Я сам не розумів, чому так відбувалося, але раз по раз повертався до споминів, які інші примудрилися забути, щоб не шкандибати життям із таким тягарем часу за спиною. Я був певен, що серед моїх приятелів мало хто згадує своїх друзів дитинства так, як я згадував Доро, хоча, коли писав про Доро, то майже завжди робив це не через нього, а з іншої причини, бо Доро був лише приводом, а на пам’ять мені приходила його старша сестра Сара в ті часи, коли ми з Доро бавилися на подвір’ї або малювали у вітальні його дому.

Ми, дванадцятичи тринадцятилітні, ходили тоді до шостого класу й були такими нерозлучними, що я не міг би залишатися самим собою, якби писав окремо про Доро, не міг би уявляти себе поза цими сторінками, пишучи лише про Доро. Уявляти його означало уявляти водночас і себе, Анібала, поруч із Доро, я не міг би пригадати нічого про Доро, якби не відчував, що Анібал у цю мить теж десь тут, що це Анібал того літнього вечора буцнув м’яча й розбив шибку в домі Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечку — лише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.