Я — ні, я пішов до Ділії у ванну кімнату, вона поклала малюка на столик і щось шукала у шафці. І вона начебто зрозуміла, коли я сказав їй: «Діліє, я знаю другу частину», коли я сказав їй: «Авжеж, цього не може бути, але я її знаю», а Ділія повернулася до мене спиною, щоб роздягти малюка, і я завважив, що вона схилилася над ним не лише для того, щоб розстебнути застібки й витягти пелюшку, а й через те, що зненацька мовби відчула на собі якийсь тягар, якого мусила позбутися, і вона позбулася його, коли, випроставшись, пильно глянула мені у вічі й мовила: «Так, це правда, це було глупством і не має жодного значення, але це правда, я переспала з водієм вантажівки, скажи це Альфонсо, якщо хочеш, він однаково по-своєму переконаний у цьому, не вірить, але переконаний».

Так воно й було — ні я нічого їй не сказав, ні вона не зрозуміла, що я мав на увазі і чому це я, адже я нічого в неї не питав, прохопився про те, чого вона не могла зрозуміти, бо була по інший бік моєї історії. Я відчув, що мої очі, наче пальці, торкаються її губ, шиї, шукаючи під чорною блузкою груди, як це робили мої руки в ту ніч, упродовж усієї тієї історії. Я враз відчув стримуване бажання, відчув, що маю цілковите право шукати під блузкою її груди й стиснути її в перших обіймах. Я побачив, як вона відвернулася, знову схилилася над малюком, але цього разу з полегкістю, над нею більше не тяжіло мовчання; вона вправно витягла пелюшку, запах дитячої сечі я учув разом із шепотом Ділії, котра заспокоювала малюка, щоб той не кричав; я бачив її руки: вони шукали вату, потім поклали її між задертих угору маленьких ніжок, бачив, як її руки обтирали малюка замість обійняти мене, як вони це зробили в темній вантажівці, де відбувалося стільки історій, які я собі розповідаю.

Стрічка Мебіуса [55]

Чому ні, можливо, варто було поставити це собі за мету, як вона, затявшись, і вчинила згодом, і побачила б, відчула б себе так само виразно, як бачила й відчувала себе, крутячи педалі велосипеда й заглиблюючись у поранішньому прохолодний ліс, їдучи затіненими високою папороттю стежками в якомусь закутку Дордоні [58], що згодом завдяки газетам і радіо здобуде сумнівну лиху славу й майже одразу знову порине в небуття, відчула б довколишню тишу рослинного світу в цій вічній напівтемряві, яку вона, Джанет, перетинала, мов світла цятка; металевий дзенькіт кепсько припасованої до алюмінієвої рами фляжки, довге волосся куйовдить вітерець, що розбивається об твоє тіло, наче об ніс корабля, ноги крутять педалі, вітерець шарпає блузку, стискає груди — подвійні пестощі в цьому русі всередині зеленого напівосвітленого тунелю між виструнчених обабіч дерев і папороті; запах грибів, кори, моховиння, канікули.

Той самий ліс був іншим, принаймні для Робера, якого гнали геть фермери, брудного після ночі, проведеної долілиць на підстилці з сухого листя; промінь сонця, пробившись крізь крони кедрів, поцілив йому просто в лице, і він протирав очі, а в голові крутилася невиразна думка: чи варто залишатися в цій місцині, чи не краще спуститися в долину, де, можливо, для нього знайдеться хоч якась робота й кухоль молока, а потім він зможе повернутися на велику дорогу чи знову загубиться в глушині, в лісі — завжди голодний, сповнений безсилої люті, що зсудомлювала горло.

На вузькому перетині доріг Джанет загальмувала, не знаючи на що зважитися: їхати праворуч, ліворуч чи рухатися й далі прямо — скрізь однаково зелено та прохолодно, мовби то був дарунок самої землі, що простягнула до неї гігантську руку. Вона виїхала з молодіжної турбази, щойно розвиднилося, бо в спальні було не продихнути від важкого дихання, уривків чужих нічних кошмарів, смороду брудних тіл, які перед тим веселими гуртами смажили кукурудзу й співали до півночі, перш ніж одягненими попадати на розкладачки — дівчата з одного боку, хлопці з іншого; роздратовані цим дебільним правилом, напівсонні, вони не могли втриматися від марних глузливих коментарів.

У полі, перш ніж в’їхати в ліс, вона випила молока з фляжки; нізащо не треба вранці зустрічатися з нічним товариством — вона теж мала свої дебільні правила: отож, їхатиме Францією, поки стане грошей і часу, фотографуватиме, вестиме свій щоденник у помаранчевій обкладинці — дев’ятнадцять англійських років, а вже заповнено чимало таких-от зошитів-щоденників і накручено на велосипеді чимало миль; їй до вподоби відкритий простір, очі в неї, як і належить, голубі, волосся світле, розпущене, вона висока, атлетична вихователька дитячого садка, чиї підопічні, на щастя, зараз роз’їхалися по узбережжях і селищах, на щастя, далекої вітчизни. Ліворуч, здається, був невеличкий схил, вона злегка надавила на педаль і поїхала в той бік. Ставало гаряче, вона дедалі важче втискувалася в сідло, відчула, що тіло вкривається потом, тож мусила зупинитися, розстебнути ліфчик і здійняти руки, щоб під блузку проник подув свіжого вітерця. Була заледве десята година, ліс робився густим і важко приступним; мабуть, перш ніж виїхати на дорогу з протилежного боку, варто було перепочити в затінку якогось дуба й з’їсти сандвічі, слухаючи транзистор або зробивши ще один запис у щоденнику, що часто переривався першими рядками недописаних віршів і не завжди влучними думками, які занотовував олівець, щоб згодом соромливо викреслити.

Завважити його зі стежини було непросто. Він заснув у якихось двадцяти метрах від закинутого, непомітного раніше сараю, і тепер йому здавалася безглуздою ця ночівля на вологій землі, просто неба, коли крізь шпарини в збитих із соснових дощок стінах видніли вкрита сухою соломою підлога та майже ціла покрівля. Така прикрість, але спати вже не хотілося; він закляк, дивлячись на сарай, і нітрохи не здивувався, вгледівши на стежині велосипедистку, котра зупинилася, розгублено втупившись у споруду, що бовваніла за деревами. Перш ніж Джанет його запримітила, він уже знав усе, геть усе про неї та про себе, і це все зробилося одним мовчазним запамороченням, заціпенінням, в якому начеб причаїлося майбутнє. Вона повернула голову — нахилений велосипед, одна нога на землі, — і їхні погляди зустрілися. Обоє одночасно зморгнули.

У таких випадках — не надто частих, проте ймовірних — єдине, що слід було вчинити, це сказати bonjour [59] і неквапно поїхати геть. Джанет сказала bonjour і підштовхнула велосипед, щоб розвернутися; її нога вже відірвалася від землі, щоб натиснути на педаль, коли Робер зненацька заступив їй дорогу й вхопився за руль рукою з брудними нігтями. Все було зрозумілим і непевним водночас: перекинутий велосипед, і перший протестуючий, сповнений жаху крик, і задерті догори ноги, що хвицали в повітрі, марно шукаючи опертя, і дужі руки, що обхопили її; і ось уже він майже бігцем несе її в глиб сараю — в очах тільки миготять пощерблені дошки, і молодий дикий запах його шкіри та поту, темна триденна щетина, дотик губ, що обпікає шию.

Він не хотів зробити їй зле, він ніколи не робив нікому зле, аби одержати той дріб’язок, який перепадав йому у виправних будинках, і так було завжди, впродовж двадцяти п’яти років, що плинули повільно, як повільно, по літерах, він, коли доводилося, писав своє ім’я Робер, а тоді ще повільніше — своє прізвище, і водночас швидко, як порух руки, коли він хапав пляшку молока чи залишені сохнути на траві в чиємусь саду штани; все могло бути повільним і миттєвим водночас, до рішучості додалося бажання, щоб це тривало якомога довше, щоб дівчина не пручалася отак по-дурному, адже він не хотів зробити їй зле, щоб вона зрозуміла, що однаково не втече й ніхто їй не допоможе, тож краще скоритися спокійно, не замислюючись, як оце він, не замислюючись, поклав її на солому й цитькнув їй у вухо, мовляв замовкни, не дурій, зачекай, поки я впораюсь з усіма цими ґудзиками та застібками, а вона сіпалася, пручалася, кричала щось чужою мовою, кричала й кричала — а хтось же міг почути.