Усе було не зовсім так, авжеж, були жах і відраза, коли цей хижий звір накинувся на неї; Джанет пручалася, сподіваючись вирватися й утекти, однак тепер це вже було неможливо, і жах змагав її не зовсім через цього бородатого звіра, бо він не був звіром — він шепотів їй щось на вухо і тримав, не впинаючись пазурами в її тіло, він цілував її лице та шию, поколюючи неголеною щетиною, але все ж цілував; а відразу спричиняла необхідність коритися цьому чоловікові, адже, хай там що, він був мужчиною, а не волохатим звіром; цю відразу вона певним чином відчувала завжди — від часів першої кровотечі одного вечора в школі та напучень місіс Марфі, зроблених перед усім класом з її корнвольським [60] акцентом, а ще поліцейської хроніки в газетах, яку потайки обговорювали вихованки пансіонату, і заборонених книжок, де все було не так, як у рекомендованих місіс Марфі рожевих книгах, із маршем Мендельсона чи без нього, зі зливою рису, яким обсипають молодят, і шушукання про той епізод першої шлюбної ночі у «Фанні Хілл» [61], і тривалого мовчання її кращої подруги після власного весілля, а тоді несподіваного ридання в її обіймах, це було так жахливо, Джанет, хоча потім були радість через народження первістка, непевні спогади про першу спільну прогулянку, я не повинна була все так перебільшувати, Джанет, колись ти сама побачиш, але тепер уже надто пізно, нав’язлива ідея, це було так жахливо, Джанет, ще один день народження, велосипед і план самостійної подорожі, а там, можливо, а там потроху, дев’ятнадцять років і другі канікули у Франції, Дордонь, серпень.

Хтось може почути, він вигукнув це їй просто в обличчя, хоча вже знав, що вона не зрозуміє, вона глипала на нього виряченими очима і про щось благала чужою мовою, ще й хвицалася. Намагалася підвестися, в якусь мить йому здалося, нібито вона хоче вимовити щось таке, що не було криком, благанням чи лайкою на її мові; він розстебнув блузку, його рука навпомацки шукала застібки, опускаючись дедалі нижче, він притиснув її до соломи всім своїм тілом і просив лише, щоб вона припинила кричати, мовляв, годі кричати, бо хтось-таки може прийти, пусти мене, не кричи, пусти мене, будь ласка, не кричи.

Як було не борюкатися, якщо він не розумів, якщо слова, які вона воліла б сказати йому його мовою, розбивалися на друзки, змішувалися з його шепотом і цілунками, і він не міг утямити, що не про це йдеться, що хоч би яким жахливим було те, що він намірявся з нею зробити, що він уже робив, їй ішлося не про це, як пояснити йому, що вона ще ніколи, як у «Фанні Хілл», що він принаймні міг би зачекати, що у неї в сумці є крем для обличчя, що так не може бути, не може бути без того, що вона розгледіла тоді в очах подруги: її нудило, бо це було нестерпно — це було жахливо, Джанет, просто жахливо. Здерши з неї спідницю, його рука залізла під трусики, а тоді зірвала й їх, вона зіщулилася і, востаннє зойкнувши від розпачу, спробувала щось йому пояснити, зупинити над краєм прірви, щоб усе було інакше, але він уже наліг на неї, стиснув їй стегна, гострий біль пройняв її, наче розжареним залізом, вона зойкнула радше від жаху, ніж від болю, мовби це ще було не все, мовби тортури щойно починалися, його руки затискали їй рот і ковзали вниз, але вона вже не мала ні голосу, ні дихання, ні сліз, щоб опиратися другій такій навалі.

Він проник у неї після нетривалої боротьби, проте вона й далі відчайдушно боролася, тож йому довелося раз, а тоді вдруге навалюватися й заглиблюватися в неї до самісінького її дна, спізнаючи своїм тілом її шкіру; відчуття насолоди було, наче удар батога, він одразу розслабився й, промимривши щось утішливе, закляк у нескінченних пристрасних обіймах. Відсторонивши обличчя від плеча Джанет, пошукав її очі, щоб сказати їй щось зичливе, подякувати, що вона нарешті замовкла; він ніяк не міг уторопати, чого вона опиралася з такою люттю, пручалася так відчайдушно, що йому довелося бути жорстоким, присилувати її, а тепер йому годі було збагнути цю поступливість, це раптове мовчання. Джанет дивилася на нього, одна її нога повільно ковзнула вниз. Робер почав відсуватися, виходити з неї, не відводячи від неї очей. І тоді він збагнув, що Джанет його не бачить.

Ні сліз, ні дихання, повітря забракло зненацька, якась хвиля наринула з черепної коробки й заступила очі, тіла вже не було, останнім відчуттям був біль — раз, а тоді вдруге, і раптом посеред крику забракло повітря, вона видихнула його, але вже не могла вдихнути, замість нього — це червоне, немов закривавлені вії, запинало й цупке мовчання, щось таке, що тривало, переставши існувати, щось таке, що було, але якось інакше, десь там, де все тривало, але інакше, по той бік чуттів і споминів.

Вона не бачила його, широко розплющені очі дивилися крізь нього. Відсторонившись од неї, стоячи біля неї навколішках, він щось говорив, а тим часом його руки невправно напинали на неї одіж, шукали застібку, поправляли блузку, засовуючи її кінці під пояс. Він глядів на трохи розтулені, перекривлені губи, на цівку рожевої слини, що стікала по підборіддю, на схрещені руки із закляклими пальцями, на бездиханні груди та голий живіт, на кров, що повільно текла по вигнутих стегнах. Коли він закричав і підхопився, йому на якусь мить здалося, нібито це кричить Джанет, але схилившись над нею й смикаючись, наче лялька на мотузках, він завважив плями на горлі, надмірно повернуту вбік голову Джанет: вона мовби знущалася з нього, схожа на ляльку, що впала, бо їй перерізали всі мотузки, на яких вона трималася.

Інакше, можливо, від самого початку, в кожному разі вже не тут, вона полинула в якесь прозоре, сяйливе середовище, де все було безтілесним і де те, що було нею, не ототожнювалося з думками та предметами; бути вітром, залишаючись Джанет, чи Джанет, залишаючись вітром, або водою, або простором,

але завжди ясним; тиша була світлом чи навпаки, чи, може, і те, і друге були одним цілим, але час світився, і це означало бути Джанет, бути чимось невідчутним, без тіні споминів, які б могли урвати чи зупинити цей плин, немов між двома поверхнями скла, цей рух бульбашки в масі плексигласу, цей плав прозорої рибки в безмежному світляному акваріумі.

Син дроворуба знайшов на стежині велосипед і крізь шпарини в дощатих стінах сараю побачив лежаче долілиць тіло. Жандарми виявили, що убивця не чіпав саквояж і сумочку Джанет.

Плисти в цій нерухомості, де не було ні до, ні після, лише прозора теперішність, невідчутна та безвідносна; стан, в якому немає різниці між вмістилищем і вмістом, вода в потоці води, коли раптом — без жодного переходу — якийсь імпульс, нестримний rush [62] жбурнув її, потягнув так, що вона навіть не завважила зміни, лише запаморочливий rush в горизонтальній чи вертикальній площині простору, що двигтів од власної швидкості. Іноді вона вирізнялася з безформної маси, чітко окреслювалася і — хоча й залишалася безвідносною — проте була відчутною; і тоді Джанет перестала бути водою в потоці води чи вітром у подуві вітру й уперше відчула себе. Відчула себе замкненою та обмеженою: кубом куба, нерухомою кубічністю. У цьому стані куба поза прозорістю й поривом з’явилося щось на кшталт тривалості, не «до» чи «після», а радше «зараз», початок часу, що зводився до щільної та виразної теперішності, — куба в часі. Якби мала можливість вибирати, то, либонь, не знати чому вона вибрала б стан куба — може, через те, що серед безупинних змін це був єдиний стан, коли ніщо не змінювалося, начеб вона залишалась у заздалегідь визначених межах, у певності цієї постійної кубічності, теперішності, що провіщала теперішність, майже відчутну на дотик, теперішність, яка містила щось таке, що могло бути часом або закляклим простором, який ніби окреслював будь-які рухи. Однак цей стан куба міг перейти в запаморочливий рух і до, і після, і під час перебування в іншому середовищі, міг перетворитися на новий гомінливий плин в океані прозорих скель чи рідкого скла, на потік у нікуди, засмоктуючий буряний вир, таке собі ковзання листям густого лісу, з листка на листок, підтримувана в невагомості слиною диявола зараз — у цьому «зараз», у якого не було «до», у цьому сухому й даному тут «зараз», імовірно, знову в стані замкненого й нерухомого куба, обмеженого цими «зараз» і «тут», був певний перепочинок.