Вона жбурнула гриби у вікно, поки Флора готувала тацю з десертом, почула, як та піднімається сходами, немов побрязкуючи балабольчиками, сказала їй, що гриби були напрочуд смачними, завважила, що десерт має чудовий колір, попросила принести ще міцної подвійної кави й пачку сигарет із вітальні. Така спека, сеньйоро Матильдо, треба залишити на ніч відкритими вікна, перед сном я обприскаю все рідиною від комах, я вже поклала Карлітоса, він одразу заснув, а ви ж бачили, як він опирався, скучив за татом, сердешний, а Симон вечорами розповідає йому казки. Скажіть, коли вам щось іще потрібно, сеньйоро

Матильдо, я з вашого дозволу хотіла б раніше лягти спати. Звичайно, вона дозволила, хоча Флора ніколи не запитувала її про таке, а закінчивши справи, просто зачинялася в своїй кімнаті й слухала радіо або шила; вона глянула на Флору, й та втішливо посміхнулася, підхопила тацю з філіжанкою з-під кави й пішла по флакон із рідиною від комах: мабуть, я залишу його тут, на комоді, сеньйоро Матильдо, ви самі обприскаєте перед сном, бо хоч би що там кажіть, а ця рідина смердюча, краще вже зробити це перед самісіньким сном. Вона причинила двері, останнє побрязкування таці на сходах; ніч запала в ту саму мить, коли Матильда вийшла до бібліотеки по пляшку, щоб поставити її біля крісла.

Світло від торшера заледве опромінювало ліжко в глибині спальні, виднілися нічний столик і софа, на якій донедавна лежав кинутий роман, але тепер книжки там не було, через стільки днів Флора наважилася покласти її на порожню полицю в бібліотеці. Попиваючи другу склянку віскі, Матильда почула далекий дзвін, що відбивав десяту годину, ніколи доти вона не чула цього дзвону, полічила всі удари й глипнула на телефон: може, зателефонувати до Перли, ні, о цій порі не варто, Перлі таке ніколи не подобалося, до того ж її може не бути вдома. А якщо до Альсіри, сказати лише, що їй лячно, звісно, все це дурниці, а Маріо, бува, нікуди не поїхав, або щось іще в такому дусі. Вона не чула, коли прочинилися вхідні двері, втім, байдуже, не було жодних сумнівів, що вхідні двері прочинилися або от-от прочиняться, і нічого не можна було вдіяти, не можна було вийти на осяяну світлом зі спальні площадку сходів і дивитись у бік вітальні, не можна було подзеленчати дзвоником, щоб прийшла Флора; ось флакон із рідиною від комах, ось склянка з водою — запити пігулки чи просто вгамувати спрагу, розстелена постіль чекає на неї. Вона наблизилася до вікна й побачила порожній ріг вулиці; можливо, якби визирнула раніше, то завважила б Міло — як він іде, як перетинає вулицю й зникає під балконом, утім, могло б бути ще гірше, вона б закричала, намагаючись зупинити Міло, не дати йому ввійти в дім, коли Флора відчиняла йому двері, щоб впустити до своєї кімнати, Флора тепер ще небезпечніша за Міло, Флора взнає про все й мститиметься за Міло, котрий мститься зараз їй, Матильді, вона облиє її помиями, а тут нагодиться Херман і вибухне скандал. Вона не могла нічого вдіяти, але не могла й вигукнути всю правду, в цій цілковитій безвиході залишалося хіба що безглузде сподівання, нібито Міло прийшов лише заради Флори, нібито з примхи незбагненної долі Флора зробилася для нього важливішою над усе, нібито ріг цієї вулиці для Міло після повернення важить не більше, ніж ріг будь-якої іншої вулиці Буенос-Айреса, нібито Міло не знає, що це дім Хермана, не знає, що помер у далекому Мехіко, нібито Міло прийшов не до неї, бо єдине, що його цікавить, це тіло Флори. Похитуючись після віскі, допленталася до ліжка, здерла прилиплу до шкіри одіж, гола впала у ліжко й пошукала капсулу з пігулками — останній рожево-зелений прихисток на відстані простягнутої руки. Пігулки насилу видобувалися, і Матильда, не дивлячись, виколупала їх і згорнула в купку на нічному столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила його — книжка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпай — Флора пручається, — не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна і — мовби бавлячись — скидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, — і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.

Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розм’якла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потім — беззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потім — після двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголів’я, з рушником між сором’язливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.

Він причинив двері — ще один звук у розбурканій тиші дому, голий перетнув кухню та вітальню, підійшов до сходів і ступив ногою на першу сходинку, перевіряючи її на міцність. Гарна деревина, гарний дім у Хермана Моралеса. На третій сходинці завважив промінчик світла, що пробивалося з-під дверей спальні; подолав ще чотири сходинки, вчепився в клямку й розчахнув двері. Удар об комод пробудив од сторожкого сну Карлітоса, той сів на ліжку й заплакав, він часто плакав по ночах, і Флора квапилася його заспокоїти, давала йому води, перш ніж прокинеться невдоволений Херман. Вона знала, що треба заспокоїти Карлітоса, бо Симон досі не повернувся, треба заспокоїти хлопчика, поки не стривожилася сеньйора Матильда; загорнувшись у простирадло, вона побігла до кімнати Карлітоса — той сидів на підлозі біля ліжка, дивився просто перед собою й плакав од страху, вона підхопила малого на руки, шепочучи, мовляв, усе гаразд, вона з ним, зараз вона принесе йому шоколадку, ввімкне світло, коли зненацька почула невиразний крик, вибігла до вітальні з Карлітосом на руках, вгорі над сходами горіло світло, вона наблизилася до сходів і побачила їх — хилитаючись, вони стояли в дверях, два голі тіла, з’єднані в одне, що повільно осідало на площадку, а тоді однією суцільною масою покотилося сходами вниз і нарешті заклякло на килимі вітальні — Симон горілиць із ножем у грудях і Матильда, котра — як згодом виявили під час розтину — випила смертельну дозу снодійного, від якого померла за дві години, коли я саме приїхав туди на «швидкій» і зробив укол Флорі, яка билася в істериці, і дав заспокійливого Карлітосу, й попросив медсестру залишатися з ними, поки приїдуть якісь родичі або друзі.

Здається, все закрутилося навколо Джезуальдо [32], чи мав він право вчинити так, як учинив, чи, може, помстився дружині замість помститися самому собі. Між двома репетиціями спустилися в бар готелю трохи перепочити, Паола сперечалася з Лучо та Роберто, інші грали в канасту або повернулися до своїх номерів. Він мав рацію, наполягав Роберто, чи тоді, чи зараз — байдуже, дружина його ошукала, і він її вбив, танго втрьох, Паоліто. Чоловічі забобони, озивається Паола, авжеж, танго, але зараз є жінки, які теж створюють танго, і вже ніхто не співає весь час ту саму пісеньку. Тут треба копати глибше, боязко втручається до розмови Лучо, важко збагнути, чому люди зраджують і чому вбивають. У Чилі — можливо, мовить Роберто, ви такі витончені, а ми з Ла-Ріохи встромляємо ножа та й потому. Вони сміються, Паола хоче джину з тоніком, авжеж, треба шукати глибше, Карло Джезуальдо застав свою дружину в ліжку з іншим чоловіком і вбив обох чи наказав їх убити — ось що відомо поліції, коротке повідомлення о пів на першу для газет, до всього іншого (а саме в цьому іншому й криється правда) треба доскіпуватися, а це непросто через чотири століття. Про Джезуальдо є купа літератури, нагадує Лучо, якщо це тебе так цікавить, пошукай, коли ми в березні повернемося до Риму. Чудова думка, погоджується Паола, от тільки невідомо, чи повернемося ми до Риму.