Я свідомий того, що мені ще багато що слід взнати, можливо, найголовніше, але страх сильніший за мене. Тепер я лише наближаюся до входу на станцію «Ліма» — це моя станція, — вдихаю задушливе повітря лінії «А», що проникає на поверхню, вслухаюся в гуркіт поїздів. Потім заходжу до кав’ярні й, наче заплішений дурень, запитую себе, як можна відступитися, коли до повного їхнього викриття залишилося зробити кілька кроків. Мені стільки відомо, я міг би прислужитися суспільству, викривши те, що відбувається. Я, приміром, знаю, що в останні тижні вони вже мали вісім поїздів, і що їхня кількість швидко зростає. Новачків іще важко розпізнати, бо шкіра знебарвлюється дуже повільно, до того ж вони вдаються до надзвичайних запобіжних заходів; плани Першого здаються безпомильними, і я не можу визначити їхню кількість. Інстинктивно я відчував — ще коли наважувався спускатися й стежити за ними, — що їх повно в більшості поїздів, що звичайних пасажирів стає дедалі менше о будь-якій порі; тож не дивно, що газети вимагають відкриття нових ліній, нових поїздів, термінових заходів.

Я зустрівся з Монтесано, розповів йому дещо й сподівався почути від нього щось нове. Однак мені здалося, що він не повірив мені, а може, сам ішов по якомусь сліду чи радше волів чемно не заглиблюватися в те, що виходило за межі його уяви, а про уяву начальства годі й казати. Коли він, поплескавши мене по спині, заявив: «Ви втомилися, вам варто відправитися в якусь подорож», я зрозумів, що розмовляти з ним марно, він може звинуватити мене, мовляв, я псую йому життя своєю параноїдальною маячнею.

А здійснити подорож я мусив саме лінією «А». Мене трохи здивувало, що Монтесано не наважується вжити заходів принаймні проти Першого й інших трьох, аби зрубати верхів’я дерева, що дедалі глибше вкорінюється крізь асфальт у землю. Здушене повітря, скрегіт гальм, і вже на сходи вихлюпується юрба набурмосених людей, що їхали стоячи в напхом напханих вагонах. Я мав би підійти до них, відвести вбік по одному й усе пояснити, коли раптом чую гуркіт наступного поїзда, й мене бере страх. Упізнавши котрогось із їхніх агентів, який спускається або піднімається з пакетом одягу, я ховаюся в кав’ярні й довго не наважуюся вийти звідти. Між двома склянками джину розмірковую про те, що спущуся й з’ясую їхню кількість, щойно віднайду в собі мужність. Гадаю, тепер вони вже володіють усіма поїздами, у них є свої люди серед персоналу багатьох станцій, і їм належить частина майстерень. Вчора я подумав, що продавщиця кіоску з ласощами на станції «Ліма» могла б надати мені якусь інформацію, розповівши про ґвалтовне збільшення продажу. Насилу притлумивши спазми в шлунку, я спустився на перон, весь час торочачи собі, що не сідатиму в поїзд, не змішуватимуся з ними; лише два запитання — і повернуся нагору, а там я вже буду в безпеці. Опустив монету в щілину турнікета й наблизився до кіоску; хотів був купити шоколадку «Мілкібар», коли завважив, що кіоскерка якось пильно дивиться на мене. Вродлива, але дуже, дуже бліда. В розпачі я метнувся до сходів і, спотикаючись, побіг нагору. Тепер, гадаю, я вже ніколи не зможу спуститися туди; мене знають, вони врешті-решт мене упізнали.

Я просидів годину в кав’ярні, перш ніж наважився знову ступити на першу сходинку, залишитися стояти отак серед людей, які сновигали вгору й униз, не звертаючи уваги на тих, хто скоса позирали на мене, не розуміючи, чого це я стовбичу там, де всі рухаються. Не можу повірити, що, довівши до кінця аналіз їхніх загальних методів, я не спроможуся на останній крок, який дозволить мені викрити їх самих та їхні наміри. Я відкидаю думку про страх, що стискає мені груди; можливо, я ще зважуся, можливо, слід ухопитися за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кав’ярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копію — Монтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущуся — я певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститися — сходинка за сходинкою — тепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?»

Скульптор мешкає на вулиці Ріке — як на мене, це не надто вдалий вибір, однак у Парижі особливого вибору й немає, коли ти аргентинець і скульптор — два способи ускладнити собі життя в цьому місті. Насправді ми мало знайомі, ще з тих уламків часу, відколи вже минуло двадцять років; коли він зателефонував, розповів про альбом репродукцій своїх останніх робіт, і попросив, аби я написала супровідний текст, я відповіла те, що зазвичай слід казати в таких випадках, мовляв, нехай він покаже мені свої скульптури, а тоді побачимо, тобто побачимо, а тоді…

Я прийшла до нього ввечері, і спершу ми пили каву й чемно балакали про те та се, ми обоє відчували те, що неминуче відчувають люди, коли хтось показує свою роботу іншому, й настає мить, якої майже завжди боїшся: коли або вогнище спалахне, або доведеться визнати, прикриваючись словесною лузгою, що дрова вологі, й диму від них більше, ніж вогню. Ще перед тим, по телефону, він розповів мені про свої роботи — серію невеличких фігурок на тему насильства на всіх політичних і географічних широтах, героєм яких є людина, що іншій людині вовк. Ми щось-таки знали про це — двоє аргентинців, на яких наринула хвиля споминів, повсякчасний згусток страху, що таїться в телефонних дротах, листах, тривалому мовчанні. Поки ми отак гомоніли, він розчищав стіл; тоді усадив мене в крісло так, щоб мені було зручно дивитися, й заходився приносити скульптури; розставляв їх, аби світло падало під належним кутом, даючи можливість неквапно їх споглядати, а тоді поволі їх обертав; тепер ми майже не розмовляли, слово мали вони, але це слово й надалі належало нам. Фігурки додавалися одна до одної, поки їх не назбиралося з десяток чи трохи більше — невеличких, філігранних, глиняних або гіпсових, зроблених з дроту чи пляшок, перевтілених терплячими стараннями пальців і шпателя; вони виростали з порожніх бляшанок і предметів, які я не могла розгледіти за цими тілами, головами й руками і про які дізнавалася лише завдяки поясненням скульптора. Було вже пізно, з вулиці тільки зрідка долинав шум вантажівок і сирени машин швидкої допомоги.

Мені сподобалося, що роботи скульптора були позбавлені методичності та зайвої повчальності, і що в кожній відчувалась якась загадка, й часом тільки після тривалого споглядання вдавалося збагнути, який саме різновид насильства вона символізує; його скульптури здавалися водночас наївними та промовистими, в кожному разі в них не вчувалося ні смакування жахів, ні намагання розчулити. Навіть тортури — крайній вияв насильства, уособлення жаху заціпеніння та самотності — були передані без сумнівного зловживання подробицями, притаманного стільком плакатам, художнім творам і фільмам, що приходили мені на пам’ять, також непевну, також надто схильну зберігати якісь картини й відтворювати їх задля бозна-якої похмурої втіхи. Я подумала, що, якщо писатиму текст, про який просив скульптор, якщо я писатиму текст, про який ти просив, — сказала я йому, — то він скидатиметься на ці фігурки, я не спокушуся на легкість, із якою надто часто пишуться такі речі.