Заволодівши вже не одним, а кількома поїздами, вони отримали мобільну територію, на якій можуть порівняно безпечно діяти. Я, мабуть, так ніколи й не взнаю, що саме — шантаж чи підкуп — спонукало машиністів коритися Першому, а також як йому вдається уникати можливого викриття, коли він стикається з іншими працівниками метро, одержуючи зарплату чи розписуючись у графіках роботи. Я міг діяти лише побіжно, з’ясовуючи для себе один по одному безпосередні механізми їхнього рослинного існування та поводження. Мені було тяжко усвідомлювати, що харчуються вони переважно тим, що продається в кіосках на станціях, поки я не переконався, що в основі цього безрадісного життя лежить крайня суворість. Вони купують шоколадки та медяники, молочні та кокосові батончики, халву та споживні смоктачки. Їдять їх із байдужими обличчями людей, звиклих до ласощів; а проте коли їдуть в якомусь зі своїх поїздів, зважуються купити на двох великий медяник, присмачений згущенкою й обсипаний цукровою пудрою, і їдять його сором’язливо, маленькими шматочками, втішаючись, так, наче це справжня їжа. Їм так і не вдалося розв’язати проблему нормального харчування: скільки разів їм дошкулятиме нестерпний голод, і солодощі остобісіють, і спомин про сіль нарине, немов гігантська хвиля, й наповнить їхні роти страшенною втіхою, а разом із сіллю — смак недосяжної смаженини, супу, що пахне петрушкою та селерою. (Тоді ж таки на «Пласа Онсе» з’явилася чурраскерія [22], і пахощі підсмажених ковбасок і сандвічів із шинкою долинали до перону. Однак вони не могли їсти там, бо чурраскерія знаходилася по інший бік турнікетів, на пероні, звідки поїзди вирушають до станції «Морено».)

Інша морока, що псує їм життя, одяг. Брюки, спідниці, нижні спідниці зношуються. Піджаки та блузи стають непридатними не так швидко, але через деякий час їх слід міняти на нові хоча б із міркувань безпеки. Якось уранці, стежачи за одним із них, аби краще взнати їхні звички, я з’ясував, яким чином вони підтримують контакти з тими, хто нагорі. Це відбувається так: вони виходять у певний день і час на певній станції. А згори спускається хтось зі змінним одягом (згодом я упевнився, що обслуговування було повним; білизна щоразу виявлялася випраною, а костюм чи плаття час від часу прасувалися), і вони парами сідають в один вагон поїзда й разом їдуть далі. Там вони можуть перекинутися кількома словами, пакет переходить від одного до іншого, а на зупинці вони переодягаються — це найскладніша операція — у зазвичай брудному туалеті. На наступній станції той самий зв’язковий уже чекає на них; вони їдуть разом до ближчої станції, звідки він повертається на поверхню з пакетом ношеного одягу.

Я вже гадав був, нібито знаю чи не всі їхні витівки, коли цілком випадково виявив, що вони не лише час від часу переодягаються, а й мають склад, де на свій страх і ризик зберігають деякий одяг на випадок нагальної потреби — ймовірно, для того, щоб забезпечити попервах новачків, точної кількості яких я не знаю, але вважаю доволі значною. Один приятель познайомив мене якось на товчку поблизу міської ратуші зі старим букіністом. Я тоді саме шукав якесь давнє число журналу «Сур», і на мій подив — а можливо, тому, що я був ладний примиритися з неминучим, — книжник змусив мене спуститися на станцію «Перу» й завернути ліворуч од перону в переповнений і задушливий, як зазвичай у метро, прохід. Там у нього був склад з купами книг і журналів. «Сур» я не знайшов, зате виявив незачинені двері, що вели до суміжного приміщення; я побачив там якогось чоловіка: він стояв спиною до мене, і його потилиця була такою блідою, як це буває лише у них; біля його ніг я завважив якісь пальта, хустки, червоний шарф. Букініст уважав, що то вуличний крамар або перекупник, як і він сам; я залишив його в невіданні й купив у нього гарне видання «Трільсе» [23]. А от щодо одягу я дізнався жахливі речі. Оскільки грошей у них кури не клюють, і вони намагаються їх витратити (гадаю, у в’язницях із несуворим режимом відбувається те саме), то вдовольняють свої невигадливі забаганки з якоюсь зворушливою брутальністю. Якось я стежив за одним білявим молодиком, якого завжди бачив у тому самому брунатному костюмі; він міняв лише краватки й з цією метою двічі-тричі на день спеціально заходив до туалету. Опівдні він вийшов на станції «Ліма», щоб у кіоску на пероні купити краватку; він довго вибирав, вагаючись, на якій саме зупинитися, — це була його втіха, його суботня забава.

Кишені його піджака були напхані іншими краватками, і я відчув жах.

Жінки купують хустинки, маленькі забавки, брелоки — все, що вміщається в кіосках і сумочках. Іноді вони виходять на станції «Ліма» або «Перу» й залишаються на пероні, роздивляючись вітрини, в яких виставлені меблі, довго глипають на шафи та ліжка, стримуючи боязке бажання їх придбати, а коли купують якусь газету чи «Марібель» [24], то надовго поринають у читання оголошень про розпродаж, рекламу парфумів, модного одягу та рукавичок. А ще вони ледь не забувають інструкції, що вимагають зберігати байдужість і незворушність, коли бачать матерів із дітьми; я особисто спостерігав, як дві з них — з різницею в кілька днів — підводилися з місця й далі їхали, стоячи поруч із дітьми, ледь не доторкаючись до них; я не надто б здивувався, якби вони погладили малюка по волоссю або дали йому цукерку: зазвичай такого не трапляється ні в буенос-айреському метро, ні, гадаю, в жодному в світі.

Я довго запитував себе, чому Перший разом із трьома іншими спустився в метро саме того дня, коли здійснювався облік. Знаючи його методи, але ще не знаючи його особисто, я здогадувався, що не варто відносити це на рахунок пихатості, бажання спровокувати скандал, якби невідповідність у цифрах оприлюднили. А проте, беручи до уваги його кмітливість, було доречніше підозрювати, що в ті дні увага персоналу лінії «А» свідомо чи підсвідомо зосередиться на обліку пасажирів. Отже, захоплення поїзда видавалося більш імовірним; навіть повернення нагору заміненого машиніста не могло призвести до небезпечних наслідків. Лише за три місяці випадкова зустріч у парку «Лесама» колишнього машиніста й старшого інспектора Монтесано й мовчазні висновки, зроблені останнім, наблизили його та мене до істини.

На той час — а було це зовсім недавно — вони мали в своєму розпорядженні три поїзди і, гадаю, хоча й не можу стверджувати цього напевно, свою людину в диспетчерській на станції «Прімера хунта». Самогубство розвіяло мої останні сумніви. Того дня я стежив за однією з них і помітив, як вона ввійшла до телефонної будки на станції «Хосе Марія Морено». На пероні було майже порожньо, і я притулився до бічної перегородки, удаючи, буцімто втомився після роботи. Це вперше я бачив когось із них у телефонній будці, тож не здивувався ані сторожкому й начеб наполоханому виду дівчини, ані миттєвому замішанню, коли вона, озираючись, увійшла до телефонної будки. Мені небагато що вдалося розчути: схлипи, клацання замка. Коли вона розкрила сумочку, сякання; «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? — нарешті озвалася дівчина. — Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Мене здивувала банальність розмови, бо це не був голос людини, котра передає шифроване повідомлення, в ньому бриніли сльози, що душили її. Я сів до вагона, перш ніж вона мене завважила, і зробив коло, й далі спостерігаючи, як вони поводяться о цій порі, як перевдягаються. Коли знову опинився на «Хосе Марія Морено», вона вже застрелилася (як подейкували, перехрестившись перед тим); я упізнав її червоні туфлі та світлу сумочку. Довкола юрмилися люди, деякі оточили машиніста й контролера, чекаючи на поліцію. Я помітив, що обидва були з їхніх (вони такі бліді), й подумав, що ця пригода просто зараз стане випробуванням на надійність планів Першого, бо одна справа замістити когось під землею, і зовсім інша — витримати поліцейський допит. Наступний тиждень минув без новин, начеб ішлося про звичайне самогубство, які трапляються ледь не щодня; відтоді мені стало лячно спускатися в метро.